В’ячеслав Дюденко відсвяткував 25-річчя. Дiзнавшись про це, я страшенно здивувалася. Чого — спитаєте? Згодна, енергійному, атлетичному, то екстравагантному, то стримано аристократичному та завжди — стильному — В’ячеславові більше й не даси. Хоча (розкрию таємницю!) свою, так би мовити, біологічну «чвертку» він «розміняв» ще 1986 року. Але чверть сторіччя в професії — а він же такий молодий, — погодьтеся, «зовсім інший порядок цифр». Це коли ж він починав? 1978-го! Не те що в іншому сторіччі, іншій країні — іншому житті (чи нам все це ще лише здається? — але це так, до речі). Коли слово «перукарня» стійко асоціювалося зi стомленими тітками в несвіжих халатах, вогкими рушниками, запахом складових частин для перманенту, який не зникав, чергами, допотопними сушарками й неможливістю стримати сльози, коли йдеш додому після «зміни іміджу». І ось у все це прийшов молодий хлопчина Славко Дюденко учнем перукаря. Щоправда, вже за півроку він почав працювати в одному з «найблатніших» (для тих, хто забув чи не знав реалій радянської дійсності, повідомляю — це означає місце, куди практично неможливо потрапити без знайомства, тобто протекції) київських салонів — «Київському перукарі». А вже в липні наступного року посів третє місце на чемпіонаті Києва з перукарського мистецтва...
Зі Славком я познайомилася на початку 80-х, коли він працював провідним перукарем-модельєром Української республіканської лабораторії моделювання зачісок. Привела мене туди одна всюдисуща колега, яка готувала матеріал про впровадження передового досвіду, в тому числі й у сфері обслуговування. Між іншим, як би дико сьогодні не звучали ці словосполучення для просунутої модної (особливо молодої!) публіки, але саме так все й було. Лабораторія щорічно представляла колекції (близько 50) моделей зачісок і макіяжу, розробляла прогресивні технології із застосуванням новітніх методів стрижок, забарвлень, зачісок тощо. Проводила семінари, видавала збірники. Все це користувалося шаленим успіхом і попитом у професійному середовищі (ну, а ви гадаєте, що в нас добрі майстри з’явилися ось так раптом, чи нам їх хтось експортував?). Проте в цьому самому середовищі не все було однозначним. З одного боку — визнання та успіх (наприклад, серед нагород Дюденка є й така: почесний знак ЦК ВЛКСМ «Майстер «Золоті руки» — між іншим, вельми престижна, як на ті часи), його моделі друкують у солідному виданні «Куафюр де Парі» (до речі, першого з перукарів СРСР із супровідною статтею пiд назвою «Росіяни наступають»); з іншого — конфлікт із Радою модельєрів України. Ну категорично не подобалися їм не так навіть ідеї дизайнера (хоча й вони також), як непокора й непоступливість: де це бачено — чинити опір раз і назавше встановленому порядкові розподілу місць між своїми на конкурсах і перукарських чемпіонатах.
До чого міг призвести для Дюденка такий поворот подій — важко сказати. Звичайно, він би залишився зі своєю (вже тоді!) просунутою клієнтурою, із запитаністю у вузькому колі, хоча й відлучений від усієї цієї чемпіонської мішури. Але, мені здається, Дюденка це не дуже лякало. Схоже, що він завше усвідомлював, що він талановитий, і головне — умів і хотів працювати й навчатися нового. Тому, я гадаю, він був певним: ніде не пропаде. Сам признавався: пару разів починав пакувати валізи. Але — залишився! Хоча й не міг знати, що скоро усталений лад і устрій розіб’ються вщент, а нове життя потребуватиме неймовірних зусиль і праці. Що він зможе відкривати власні салони й школу; що він і його команда створюватимуть тренди для всесвітньо відомої фірми; що на Заході він буде цікавим не як дивовижний самородок із незрозумілих просторів колишнього СРСР, а як професіонал, який відбувся, і самодостатній (2000 року Україна, перша з країн СНД, вступила до міжнародної організації елітних перукарів «Intercoiffure Mondial». Президентом став В’ячеслав Дюденко, арт- директором — Наталя Балабанова); що, зрештою, 25-річчя своєї професійної діяльності він зустріне в Парижі, на «Ночі зірок», де лише десять стилістів із різних країн, творці всесвітніх трендів від «Intercoiffure» на 2003 рік, представлятимуть свої моделі, і де він отримає диплом «Творець моди». Але ось чого він достеменно не міг знати — що й сьогодні буде вимушений знаходитися в опозиції до соціалістичної спадщини в українському перукарському світі. У новому випущеному ним каталозі В’ячеслав Дюденко поділився своєю особистою думкою щодо того, якою б він хотів бачити свою професію років десь так через 25 (до речі, цікаво почитати не тільки професіоналам). Визнаючи нинішні незаперечні досягнення десятків майстрів, салонів і шкіл європейського рівня в Україні, він визначив як неприйнятне у майбутньому варварське примітивне ставлення багатьох сотень «временщиков»... З витягами з цього монологу ми вас сьогодні й познайомимо.
