Публікація на першій шпальті «Дня» недитячих запитань школярки Анни Вакуленко із с. Михайлівка Кіровоградської області викликала такий величезний резонанс серед читачів видання, що ми просто не могли не познайомитися з Анею та її сім’єю ближче. І — виїхали до Михайлівки. Коротко те, що ми там побачили, можна охарактеризувати кількома словами: типове місцеве начальство й абсолютно нетипові дві сільські сім’ї.
МИХАЙЛІВКА
Проте про все по черзі. Сільський голова Михайлівки Анатолій Федоров зустрів нас насторожено, попросив показати документи, ретельно переписав інформацію з них до свого журналу. Потім, очевидно звернувши увагу на наші саркастичні усмішки, процитував Остапа Бендера про «сучасний розвиток друкарської справи» і, завершивши таку своє рідну процедуру знайомства, запитав, що нас власне цікавить. Слід зазначити, що саме цього дня до Михайлівки з інспекцією прибули співробітники районної прокуратури й органів служби безпеки. Розбиралися з будівництвом шатрового даху місцевої школи. Цілком імовірно, що керівник сільської ради припустив, що «справа про дах» якимсь неймовірним чином дійшла до столиці, і журналісти з Києва прибули до Михайлівки зі своїм службовим розслідуванням. Можливо, тому, навіть пересвідчившись, що шкільний дах нас мало цікавить, Анатолій Іванович, однак, присвятив аргументам про необхідність реставрації покрівлі навчального закладу чималу частину нашої розмови.
З решти розповіді сільського голови про Михайлівку випливало, що в селі проживають близько 2300 мешканців, причому ця цифра протягом останнього часу має стійку тенденцію до зменшення через звичайні для таких населених пунктів України причини: високу смертність і низьку народжуваність (минулого року в селі померло близько 60 чоловік, а народилося лише 17), міграцію населення (здебільшого молоді) до міста. «Село старіє», — зі смутком сказав Анатолій Іванович і зазначив, що 65% жителів Михайлівки — люди пенсійного віку. Сам голова сільради також незабаром поповнить лави пенсіонерів.
У селі розповідали, що свою останню виборчу кампанію А. Федоров виграв з одним-єдиним гаслом: «Дайте допрацювати до пенсії». I, звісно ж, односельчани, більшість із яких, нагадаємо, не з чуток знають про злигодні сільських пенсіонерів, із восьми вельми достойних претендентів (директор школи, завуч, завідувачка дитячого садка) віддали свої голоси людині, яка 19 років, із березня 1985 року (добре чи погано — не нам судити) керувала сільською радою.
Про історію свого села його корінний житель Анатолій Федоров розповів небагато. Утім, й самостійні спроби кореспондента «Дня» дізнатися щось про походження та славетних особистостей с. Михайлівки не увінчалися успіхом, чого, до речі, не скажеш про інше село Олександрівського району — Розумівку, історія якого тісно пов’язана з іменем російського героя Вітчизняної війни 1812 року генерала Миколи Раєвського, на чию честь у ХIХ столітті спорудили Хрестовоздвиженську церкву-усипальню сім’ї Раєвських — унікальний історико-архітектурний пам’ятник. Сільський голова чесно визнав, що серед михайлівців не було відомих генералів чи поетів, проте й великих негідників також не було. Раніше, розповів він, на місці Михайлівки було козацьке селище Грядківка, у зв’язку з чим її жителі протягом тривалого часу не знали кріпацтва (чи не звідси громадянська сміливість михайлівської школярки?), а окремі куточки села в народі досі називають «П’ята сотня», «Десята сотня». Втім, сільський консерватизм — річ швидше об’єктивна, ніж спірна. Крім козацьких найменувань, що збереглися протягом століть, у селі також досі головна вулиця цілком офіційно називається вулицею Леніна (до речі, в сусідньому селі картина аналогічна — тільки там на всіх будинках вздовж центральної дороги висять таблички «вул. Великої Жовтневої революції»). Сільський голова, щоправда, охарактеризував цю особливість так: «Нас не зачепила хвороба перейменувань: у селі є важливіші проблеми». Серед цих проблем він насамперед назвав бідність населення, дороги, що потребують термінового ремонту, газифікацію села та суто сільськогосподарські — «як зберегти урожай і взяти від землі максимум за тих умов, у тому числі й погодних, які складаються на сьогодні». Він також підтвердив слова Ані Вакуленко про те, що в Михайлівці не освітлюють вулиці, але пояснив це традиційним «немає грошей». Утім, слід визнати, що проблема відсутності ілюмінації в селах і маленьких містечках має всеукраїнський масштаб, і прецедентом, швидше, слід вважати працюючі в сільській місцевості ліхтарі, ніж освітлені лише вікнами будинків сільські вулички.
Нашу розмову з головою сільради перервав візит якоїсь людини. Повернувшись після бурхливих дебатів до кабінету, Анатолій Іванович пояснив, що зараз у селі готуються до майбутнього святкування Дня перемоги. Цього дня традиційно все село — хто під державними прапорами, хто під прапорами колишнього Радянського Союзу, — сходиться до пам’ятника загиблим воїнам, де відбувається мітинг і покладення квітів. «Напередодні, — пояснює використання комуністичної символіки А. Федоров, — місцева первинна організація КПУ (десь півтора десятка осіб) звернулася до сільської ради з проханням дозволити їм провести мітинг під прапорами тієї держави, в ім’я якої вони та їхні батьки свого часу готові були пожертвувати життям, — сесія дала згоду».
Структура зайнятості населення Михайлівки нехитра: 120 чоловік працюють на місцевому СТОВ (сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю — по суті, реорганізований колгосп), близько 60 чоловік обслуговують залізничну станцію, приблизно 15 приватних підприємців, які працюють — у тому числі, в сфері аграрного бізнесу — та забезпечують михайлівців робочими місцями на кооперативному деревообробному комбінаті, хлібоприймальні. Інші жителі, крім великої кількості пенсіонерів, а також 50 чоловік, які перебувають на обліку в службі зайнятості, працюють у місцевому відділенні зв’язку, в дитячому садку, школі, фельдшерсько-акушерському пункті, сільраді, магазинах тощо.
Після тривалої розмови Анатолій Іванович зголосився бути гідом у нашій подальшій подорожі. З його допомогою ми без особливих проблем і зайвих перевірок документів відвідали дитячий садок, школу, ремонтну бригаду СТОВ «Михайлівське». Повертаючись із дитсадку, де саме почалася «тиха година» і всі сорок його вихованців мирно засинали в м’яких ліжечках, наш фотокор помітив колоритну, на наш незвичний погляд, картинку з сільського життя. Бородатий чоловік у камуфляжі у дворі «обдирав» кукурудзяні качани. На наш чималий подив, селянин виявився місцевим священиком. Ми попросили в нього дозволу зафіксувати для газети процес обробки сушеної кукурудзи, і він, вельми збентежений своїм невідповідним сану виглядом, з істинно християнською покорою все ж таки не відмовив гостям зі столиці. З розповіді отця Сергія ми зробили висновок, що особливим авторитетом церква в Михайлівці не користується. Ні, звісно, на Великдень до невеликої та непоказної церковки, що розмістилася в приміщенні колишньої парафіяльної школи, з кошиками приходить майже все село. А ось у звичайний день до вечірні або заутрені навідуються близько 10 парафіян. Ще частина селян відвідує Молитовний дім баптистів-євангелістів.
Гуляючи селом, ми також побачили двох циганок в яскравому одязі, оточених зграйкою дітлахів. «Циган у Михайлівці багато, майже 30 сімей, — зауважив наш гід, — так сталося, що вони зайняли цілу вулицю. Але ми живемо дружно. Можна сказати, що програму «Відродження ромів» виконуємо на «відмінно».
ШКОЛА
Особливий наш інтерес, природно, викликала школа, про яку Аня багато розповіла в своєму листі. У дитинстві мені доводилося бувати в сільській школі, де моя бабуся була вчителькою молодших класів. Тому якесь уявлення про те, що таке сільська школа, в мене вже склалося. Михайлівська одинадцятирічка не була ані гірша, ані краща за образ, що склався в дитинстві. Порівняно нова (побудована лише 10 років тому) школа подекуди явно потребувала ремонту. Проте якогось гнітючого враження вона не складала. Світлі просторі класи, затишний актовий зал, скромні вчительська та кабінет директора. Порадував новими комп’ютерами клас інформатики, щоправда, з’явилися вони в школі не так давно — в грудні минулого року. А вчитель, покликаний ознайомити дітей із функціонуванням цього дива техніки, сам тільки нещодавно освоїв ази найпопулярнішої операційної системи Windows. Ми відвідали комп’ютерну кімнату під час занять у ній 10-го класу. Для багатьох сільських школярів уроки інформатики — мало не єдина можливість освоїти ПК, оскільки свої машини в селі є тільки в дуже небагатьох учнів. У десятому класі таких щасливчиків — троє. Вчитель інформатики Володимир Лисаченко запевнив нас, що за бажанням діти можуть додатково займатися з комп’ютерами після уроків, проте, пам’ятаючи про основну функціональну характеристику київських комп’ютерних клубів, де підлітки з ранку до ночі «ріжуться» в Quake та Counter-Strike, чомусь викликає сумнів, що сільські дітки використовуватимуть машини в благородніших, наприклад, освітніх, цілях. Тим більше, що Інтернету в Михайлівській школі немає і не передбачається.
На жаль, директор школи В’ячеслав Максимченко не міг приділити нам багато уваги — все ті самі «дахові» проблеми. Але розповів, що на даний момент у школі навчаються 326 учнів. Деяких класів по два (наприклад два шості класи, два дев’яті), деякі — в єдиному екземплярі (як Анін восьмий). Про те, що одна з учениць написала листа до газети «День», В’ячеслав Олексійович знав: перед ним на столі лежала роздруківка нашої сторінки з Інтернету з публікацією Ані Вакуленко. Та всупереч нашим очікуванням сказав, що він і вчительський колектив сприйняли це позитивно. «Мене порадувало, що наша дитина висловила такі зрілі погляди і так добре знається навіть на політиці», — сказав директор і запевнив, що жодних проблем у зв’язку з публікацією в дівчинки немає і не буде: «Ми її підтримаємо і все зробимо для того, щоб Аня отримала хороші знання, які знадобляться їй для вступу до Києво-Могилянської або Острозької академії». Чесно кажучи, думається, що сказано це було більше для преси (все-таки школярка порушила в своєму листі досить болючі для сфери освіти питання), але і сумніватися в запевненнях директора поки що не випадає. З нашої подальшої розмови з Анею та її батьками ми дізналися, що досі жодних дорікань і негативу на свою адресу дівчинка не почула.
Ми попросили В’ячеслава Олексійовича та завуча школи з навчально-виховної роботи Сергія Бірця відповісти через нашу газету на деякі запитання Ані. Зокрема, вони пояснили, що учениця не отримала жодних грамот за призові місця в районних і міжрайонних олімпіадах через технічні упущення з боку районного відділу освіти. А своїх бланків таких грамот школа, зрозуміло, не має. Однак, зі слів С. Бірця, в особистій справі Ані Вакуленко є записи про її олімпіадні успіхи.
Гуртки та секції, переконував нас директор, у школі є. Щоправда, як так сталося, що Аня про них не знає, пояснити не зміг. При школі, сказав В. Максимченко, функціонують секція дзюдо та циркова студія «Едельвейс», які веде подружжя Мажарів. Є також, за його словами, кілька платних гуртків — вокалістів і баяністів, і сім безкоштовних — хімії, юних квітникарів, технічного моделювання тощо. Школярі і вчителі самотужки випускають три шкільні газети: «Школярик» (для наймолодших), «Школоманія» (для середніх і старших класів) і «Парламентський вісник» (газета шкільного парламенту). Газети в скромному форматі А-4 показали. А ось із гуртками... Швидше за все, багато з того, що перераховував директор, існує лише формально. А насправді, як поділився з кореспондентом «Дня» один із членів викладацького колективу, вчителі після уроків, особливо у весняно-осінній період, поспішають додому — до городів, живності, до своїх дітей. «Хіба ж може вчителька спокійно сидіти до п’ятої години на роботі, коли її чекає неоране поле, ненагодовані годувальники сім’ї в хліву, голодний чоловік і діти та все домашнє господарство?» Ось, приміром, ще одне запитання до «списку Ганни».
Болючим для директора виявилося запитання про приїзд народного депутата, до якого, наведемо цитату з Аніного листа, школа «готувалася два тижні, для чого відміняли уроки». «Це все неправда, — парирував В. Максимченко. — Насправді ми готувалися до приїзду депутата з нашого округу Віктора Бойка та першого заступника міністра освіти. Але школу готували під час канікул силами техпрацівників». Звісно, перевірити цю інформацію ми не маємо жодної можливості, проте досвід спілкування з посадовцями підказує, що правда, у кращому випадку, десь посередині. Зрештою, ми й не ставили собі на меті з’ясувати цю правду: просто після Аніного листа відчули гостру необхідність побувати в глибинці, щоб не забувати, що саме там — справжня Україна, саме там насамперед відчувається марнослів’я та марність нескінченної політичної метушні на Печерських пагорбах, саме там розкриваються найглибші та найважче виліковні виразки нашого суспільства: пияцтво, безробіття, безвір’я, інертність.
Показовим може виявитися для читачів мій другий за цей день у Михайлівці візит до школи. Цього разу — на наполегливе запрошення прибулого в зв’язку з «даховою справою» районного начальства. Картаючи себе за слабохарактерність, я все ж погодилася на короткий час ще раз відвідати директорський кабінет: було цікаво, в чому полягає такий сильний інтерес представників районної влади до скромного журналіста? Як виявилося, інтерес у них був найсправжнісінький управлінський: мовляв, що вас цікавить і що вам уже розповіли? Звичайно ж, свої запитання сувора заступник глави Олександрівської райдержадміністрації Лариса Нечипоренко поставила не так жорстко, проте прочитати їх у досить зухвалій інтонації було нескладно: «Чому вас зацікавило це село? Чи повідомили ви комусь заздалегідь про свій приїзд? Що ви думаєте про Михайлівську школу? Чому ваша така серйозна газета надрукувала листа якоїсь школярки — адже ви не можете не розуміти, що все це суб’єктивне?..» Хто б міг подумати, що досвідченому чиновнику з таким невблаганно твердим поглядом доведеться пояснювати, що все в цьому світі суб’єктивне? Під кінець «допиту без пристрасті», який кореспондент «Дня» з честю витримала, мені продемонстрували видану коштом невідомого мені діяча Російської Федерації (забула прізвище) книгу про Олександрівський район (ось, мовляв, про кого потрібно писати) і ще раз розповіли про успіхи місцевої секції дзюдо (призові місця в республіканських змаганнях) та студії «Едельвейс», які, нагадаю, веде подружжя Мажарів.
ДВІ СІМ’Ї
Слід відзначити, що до того часу з сім’єю Мажарів я вже познайомилася. Для них не було несподіванкою те, що їхні ініціативи начальство різних рівнів підносить як досягнення Михайлівки загалом. Секція і студія, створені Василем і Ніною, насамперед, щоб зробити життя в селі власних дітей насиченішим та багатшим, стали унікальною особливістю Михайлівської школи. Їх відвідує понад третина учнів, і без їхньої участі тепер не обходиться жоден святковий захід ні в навчальному закладі, ні в селі, ні в районі. Мажари, до речі, — куми Вакуленків, зайшли до останніх у гості саме під час нашої розмови. І в свою чергу, поділилися наболілим. Вони вже звикли до того, що все доводиться робити самим: шити костюми, збирати «по нитці» декорації, закуповувати необхідні для виступів речі, звикли до маленьких, напівпідвальних приміщень, у яких відбуваються заняття, звикли до постійних відмов у допомозі та характеристики своєї діяльності як «пуста й неактуальна». Вони радіють успіхам своїх підопічних, які повертаються зі змагань і виступів із нагородами. І хочуть уже лише одного: щоб їм хоча б не заважали.
Вакуленки — також унікальна не тільки для будь-якого села, а й, напевно, для всієї України сім’я. Їхній двір і будинок, а також сад, город, теплиці та літня кухня сяють незвичною для клопітного сільського буття чистотою. Рослини — вотчина батька родини, Віктора Прокоповича, колишнього головного агронома Михайлівського колгоспу. Зараз Віктор Вакуленко працює вдома — вирощує розсаду, ранні овочі, фрукти, ягоди. З живності у Вакуленків тільки кури. Домашнім господарством займається мама — Ірина Андріївна. Вона працює вихователькою в дитсадку. Щоб постійно вдосконалювати свої професійні навички, Вакуленки виписують для батька журнали «Огородник», «Дім, сад, город», «Картопляр» і газету «Зелений календар», для мами — «Бібліотечку вихователя дитячого садка» та газету «Дитячий садок», для дітей — «Однокласник», «Навколо світу», «Малятко», для всієї сім’ї — «День» і місцеву пресу. Крім 13-річної Ані, є ще 5-річний Роман, тямущий малюк, зворушливо самостійний і, як усі діти, життєрадісний і завзятий. Награвшись із фотокором «Дня» Михайлом Марківим у футбол у дворі, Роман вийшов проводжати нас до машини і з притаманною дітям простотою запитав, коли ми ще до них приїдемо.
Аня, на відміну від братика, воліє проводити час за книгами. «Навчання — моє хобі», — каже вона. А мама скаржиться, що доньку важко примусити піти погуляти, настільки захоплена знаннями. Аналогічно охарактеризували дівчинку й у школі: «Вона добросовісна учениця, — сказав завуч Сергій Бірець. — Відвідуючи їхню сім’ю, перше, що я бачу, відчиняючи двері, — Аню, яка сидить за столом і готує уроки. Аня часто готує реферати, чим сильно відрізняється від інших учнів, вона дуже пробивна, наполеглива дівчинка. Якщо їй щось не вдається, дуже засмучується і докладає максимум зусиль, щоб виправити ситуацію. Шість призових місць на олімпіадах — кращий показник її здібностей та старанності. Певний час Аня була старостою класу. Але такі діти не завжди добре приживаються в колективі. Однокласники сприймають їх як «білих ворон». Мені доводилося спостерігати ситуацію в їхньому класі, коли біля дошки одночасно розв’язували задачу Аня та інший учень. Але весь клас уболівав за цього іншого. Коли весь колектив приблизно однакових здібностей, і хтось виділяється — діти це погано сприймають. Крім того, Анна на рік молодша за своїх однокласників. Адже свого часу батьки наполягли, щоб її з першого класу одразу перевели до другого. Однак, як ви вже зрозуміли, на Аніній успішності її вік ніяк не позначається». А батько не схильний бачити в доньці вундеркінда: «Вона дуже багато працює. І ми їй у цьому допомагаємо, чим можемо, — ось і весь секрет». Батьки справді намагаються дати дітям усе необхідне. Коли вони зрозуміли, наскільки важливими для сучасної молоді є навички роботи на комп’ютері та які пласти недоступної в селі інформації таїть у собі Інтернет, прийняли рішення продати сімейну вантажівку та купити комп’ютер і модем для підключення до Всесвітньої мережі. Нині технічне диво — улюбленець усієї сім’ї. Тільки мама каже, що їй вже пізно знайомитися з таким складним механізмом і вважає за краще допомагати дітям своєю любов’ю та турботою.
Ідея написати листа до газети «День», яку Вакуленки виписують уже 5 років («Купив у Києві, прочитав і зрозумів, що це наша газета») спала на думку Віктору Прокоповичу. Він побачив оголошення про чергову акцію «Дня» «Діти зауважують усе» і запропонував доньці взяти в ній участь. Аня сказала: «Я спробую», — і незабаром показала батьку та матері свої запитання до дорослих. Першою реакцією батьків було вагоме «ого», але потім тато, звиклий усе оцінювати критично та прагнучи все довести до ідеалу, вказав Ані на певну «недотягненість» її першого в житті матеріалу до газети. Дівчинка сіла доопрацьовувати. Нарешті схвалену батьками версію «списку Анни» благополучно надіслали до редакції. Звісно, Аня та все сімейство не очікували побачити листа на першій шпальті. Радощам та подиву цього дня у Вакуленків не було меж. Ще більше вони зраділи, коли через два тижні у «Дні» вийшов цілий розворот відгуків на лист Ані. «Там такі хороші слова», — каже Ірина Андріївна, і її очі вкотре наповнюють сльози. Ані також було дуже цікаво та приємно прочитати відповіді дорослих, розумних людей на її запитання. Вона каже, що це додало їй упевненості у власних силах. «Багато мене хвалили. Дехто відчув у моєму листі певну зарозумілість, нібито я вимагаю від дорослих, щоб вони забезпечили мені краще майбутнє. Я дуже ціную думку людини, яка відгукнулася на мого листа, але мені трохи шкода, що вона, а може, й інші люди, саме так зрозуміли мої запитання. Я не хочу, щоб нам щось забезпечували, хоч у цьому полягає обов’язок старшого покоління перед майбутніми, але я розумію, що всіх благ нам ніхто не створить, та, напевно, й не треба. Підростемо — самі будуватимемо свою Україну».
Відповіді на багато своїх запитань Аня знала, або, швидше, відчувала, і сама. Вона вважає, що діти в школі списують тому, що багато предметів їх просто не цікавлять. Наприклад, англійська мова. «Багато хто, особливо хлопці, які, як відомо, відстають у своєму розвитку від дівчаток, ще не розуміють, наскільки корисними в їхньому майбутньому житті можуть виявитися ці знання. Комусь, можливо, старанно готуватися до уроків не дозволяють сімейні обставини. Але це, швидше за все, поодинокі випадки. Адже якщо людина хоче щось робити, вона завжди знайде для цього час».
У комп’ютерній кімнаті Анін клас був лише один раз. Але дівчинці, яка вже володіє навичками роботи з машинами, вистачило часу, щоб побачити, що особливих програм для роботи на шкільних комп’ютерах не встановлено. Є кілька ігор, Word. «У старших класах, звісно, є уроки інформатики. Але вчителі ще самі недостатньо знайомі з комп’ютерами, щоб доступно пояснити їхню роботу дітям. Обіцяли, що на базі цього класу створять комп’ютерний клуб. Поки що цього не зробили».
На дискотеку до старого і навіть зовні малопривабливого клубу Аня не ходить. «Я думаю, що молодь п’є перед танцями, — каже дівчинка, — оскільки це вважається «круто». І якщо навіть хтось не хоче цього робити, однаково робить, щоб не мати вигляд «білої ворони». Спрацьовує стадний інстинкт». До речі, Аня мріє стати психологом. Що ж, задатки наявні.
З усіх гуртків, які є в школі, Аня, звісно, знає про секцію дзюдо та циркову студію, але їй більше до душі заняття англійською (до речі, про акцію «Дня»/The Day «Уся Україна вчить англійську». — Ред. ) та баскетболом. А таких гуртків у них немає. Хімія та біологія дівчинці також подобаються. І якби позакласні заняття з цих предметів у школі справді існували, Аня б із задоволенням їх відвідувала. «А взагалі, — каже вона, в нашій школі освіта непогана. Але не всі можуть засвоїти навіть той матеріал, який дають. І в цьому винні не тільки вчителі. Діти дуже погано поводяться під час уроків. Особливо на англійській. Тому більшу частину часу у вчительки займає наведення порядку серед учнів. Можливо, на уроці слід би більше спілкуватися — це могло б зацікавити тих, кому погано дається теоретичний матеріал».
Відповіла школярка і на ще одне, найголовніше для себе запитання: «Мені що, вже з дитинства мріяти про виїзд із України?». Аня каже, що зрозуміла, що нікуди не хоче виїжджати зі своєї країни, «адже нашим людям також необхідна допомога» (це в руслі мрії стати психологом). А батько Віктор Прокопович попросив через «День» запевнити депутата Олега Беспалова, що з цієї сім’ї ніхто та ніколи Україну не залишить.
P.S. Після публікації Аніного листа в «Дні» Вакуленкам телефонували з німецького телебачення. Вони також хочуть познайомитися з цією дивовижною сім’єю. А учора з Києво-Могилянської академії до них прийшла бандероль із листом і брошурами, які повинні допомогти Ані підготуватися до іспитів до вищого навчального закладу. «Дорога Анно, — пише керівник перспективного розвитку НаУКМА. — Захопленi вашою зовсім недитячою мужністю, що спонукала відкрито звернутися до наших державних мужів із такою великою кількістю запитань, які одночасно є тим незавершеним «списком» політичних, соціальних і економічних проблем у нашій державі, що потребують нагального вирішення. Усій великій могилянській громадi приємно, що ви відстежуєте публікації про наш університет, що мрієте стати нашою студенткою». Ось такий лист. Гадаємо, це хороший знак.
