Наталя ТРОФІМОВА, «День»
Сьогодні — День пам'яті жертв голодомору. Без сумніву,
багато буде сказано про те, «як це було». Однак наростання лівих і ностальгічних настроїв в Україні останніми роками свідчить, що історична
пам'ять народу «дає збій». У той же час в історії є приклади, коли історична
пам'ять нації спрацьовувала як потужний ресурс і в побудові нових держав,
і в створенні процвітаючих суспільств. Пригадайте німців, які пережили
приниження нацизмом, або євреїв, які пройшли через Голокост. Чому в Україні
пам'ять про національну катастрофу 33-го все ще не стала стимулом реформ?
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук:
— У тієї частини країн, які становили ядро Радянського
Союзу, багато спільного у сприйнятті минулого, хоча, безумовно, є й своя
специфіка. І річ не лише в тому, що в колишнього радянського народу немає
соціальної пам'яті, яка могла б застерігати від повернення до минулого,
як це було в Німеччині, Японії, Італії, де будь-які спроби консервативного
реваншу були приречені на поразку.
У нас ситуація дещо складніша. Чому в нас соціальна історична
пам'ять не так сильно впливає на масову свідомість? Це пов'язано, по- перше,
з тією обставиною, що країни з дуже потужною історичною пам'яттю про жахи
тоталітаризму прийшли до трансформації після тотального краху своєї системи,
після дуже важкої воєнної поразки. Це, наприклад, Італія і Японія. Дещо
інша ситуація з євреями, оскільки їхня пам'ять підкріплюється численними
історичними фактами переслідування, які в роки Другої світової війни досягли
апофеозу. Всі ці держави зазнали тяжких поразок, після чого й на тлі цього
відбувалося відродження країни, обов'язково зважаючи на те, до яких вкрай
тяжких наслідків може призвести агресивна тоталітарна система. У нас же
була внутрішня перебудова. І в цій внутрішній зміні системи не знайшла
місця чітка постановка питання про тотальне розуміння того, що колишня
влада повністю відповідальна за голодомори, знищення цілих соціальних прошарків,
класів і просто людей за принципом «колективної відповідальності», як у
Стародавньому Римі, коли просто знищувався кожен десятий для консолідації
армії. Оскільки суспільство само змінилося внутрішньо, питання про відповідальність
політично не було поставлене, воно не знайшло й юридичного рішення, як
у Чехії, де була прийнята система люстрації. Все це призвело до того, що
минуле залишилося неосудженим: ні політично, ні за законом, ні навіть повною
мірою морально. А звідси в людей сформувалося уявлення, що вони жили взагалі-
то у більш-менш нормальному суспільстві.
Другий чинник, який визначає ущербність нашої соціальної
пам'яті, — це відсутність у наших соціальних принципах цінності людського
індивіда як такого. Адже не випадково героями нашого суспільства залишаються
люди, які створювали потужні військові бюрократичні машини. У Росії найпопулярнішою
постаттю досі є Петро Перший. В Україні — це Богдан Хмельницький на Сході
і Степан Бандера на Заході. У розвинутих державах, які переживали подібні
речі, аналогічний період уже минув. Це пов'язано з тим, що в нас великою
цінністю є ідея цілого, держави, консолідації на колективній основі, а
не цінність індивідуальних прав, свобод і особистої економічної ініціативи.
Коли правозахисники або історики наводять приклади того, як фізично, цілеспрямовано
й свідомо, знищувалися мільйони в період голодомору, це багатьма не сприймається
як трагедія кожної окремої людини, складена в мільйони втрачених життів.
Не випадково наші країни ще не прийшли до того, щоб складати
списки жертв голодомору або репресій, як євреї, які складають повні списки
жертв Голокосту. Ще один чинник, пов'язаний з особливостями нашого життя
в цьому суспільстві, — для того, щоб у людини кріпшала соціальна пам'ять
і вона проникалася ідеєю того, що минуле ні в якому разі не можна повертати,
треба, щоб сьогодення приносило позитивні результати. Ми дуже затягли процес
позитивних змін. Уже десять років, а все ще дуже слабо видно позитиви нового.
Програми модернізації всіх посттоталітарних держав, у яких добре розвивалася
історична пам'ять, були досить чіткими й послідовними: терпіння протягом
декількох років, потім починається певне позитивне зрушення, потім воно
закріпляється й починається економічне диво. На цій основі вимиваються
елементи ідеалізації минулого.
На Західній Україні антикомуністична ідеологія чітко сформувалася
на основі надзвичайно сильного шоку зіткнення з комунізмом. Східна Україна,
яка була історично інтегрована з Росією, такого шоку не зазнала. В результаті
поступове знищення тих, хто чинив опір цьому режиму, призвело до того,
що вже в період відносної стабільності сформувалося досить терпиме ставлення
до комуністичного режиму.
У психології є термін «амнезія» — після якогось шоку чи
травми люди просто забувають, що з ними було до цієї травми. І саме нинішній
шок погіршення життя, особливо в Східній Україні, призвів до такої «історичної
амнезії». Люди стали забувати, що той період, який вони тепер вважають
відносно стабільним, а саме період застою, тоді сприймався вельми критично.
У пам'яті залишився якийсь абстрактний рожевий малюнок стабільного стійкого
життя.
Якщо говорити про майбутнє, то я гадаю, що негативно впливати
на формування історичної пам'яті та історичної перспективи нашого народу
ще довго будуть два перших чинники, про які я говорив. Але в цьому нестійкому
балансі суспільство не зможе довго існувати. Або будуть перші ознаки поліпшення
ситуації, й тоді почне формуватися уявлення про те, що не дарма ми все-таки
відмовилися від старого. Або буде погіршення ситуації, і тоді все більше
число людей буде схилятися до того, що жахи минулого меркнуть перед жахами
теперішнього часу. Раціональних оцінок минулого від людей, які живуть у
надлюдських умовах, чекати не доводиться.
