До дискусії про свободу слова, яку «День» розпочав у № 3 за 2001 р., долучаються наші читачі. І — цікавий нюанс: на відміну від фахівців, вони схильні вести мову передусім не про відповідальність влади — виконавчої, законодавчої, судової — за кризову ситуацію в нашому інформаційному просторі, а про відповідальність самих журналістів. Виявляється, наші читачі аж ніяк не обманюються тими пафосними заявами журналістів, якими вони, звинувачуючи спровоковане нібито звідкілясь згори «ніз-ззя», нерідко прикривають власне невміння або небажання писати і говорити просто професіонально. Утім, у такому аналізі нинішнього стану вітчизняних медіа автори відгуків, що публікуються сьогодні, все ж не самотні. У тому сенсі, що самокритично поглянути на проблеми вітчизняного журналістського цеху іноді все ж виходить і в оглядачів «Дня» і в наших колег, наприклад, із телебачення. Підтвердженням цьому є і сьогоднішні відповіді на нашу анкету кореспондента СТБ Дениса Жарких. А ми, продовжуючи дискусію, пропонуємо експертам і читачам відповісти на запитання: «Які, на вашу думку, конкретні критерії журналістського професіоналізму мають бути сьогодні запитані передусім? Найактуальніші і одночасно такі, що рідко можна спостерігати в наших ЗМІ?» Просимо наших авторів не обмежуватися загальними рекомендаціями (на зразок «писати об’єктивно», «шукати правду» тощо). На нашу думку, рівень обговорення теми свободи слова в «Дні» вже дозволяє нам перейти до дискусії не лише про те, «що», але і — «як». Або, наприклад, запитання: Чи довіряє читач інформації з посиланням «із неофіційних джерел»? (Як відомо, одним із непорушних прав демократичної преси є і право нерозголошування джерел інформації. Однак із другого боку, чи не дає це нашим журналістам можливість «обсмоктувати» просто плітки, як справедливо зауважував у своєму листі і читач І. Рудник із Житомира?) Проблем у новому розумінні професіоналізму сучасної журналістики не злічити. І час їх уже, мабуть, винести на публічне обговорення. Ваших відгуків чекаємо за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; e-mail: [email protected] (для Наталії Лігачової).
«Радянській журналістиці сучасна в підметки не годиться»
У газеті «День» простежується спроба проаналізувати нинішній стан, проблеми і перспективи ЗМІ.
Сама спроба розібратися в причинах катастрофічного, можна сказати, падіння довіри населення до ЗМІ заслуговує на повагу. Однак, на мій погляд, підходи до цієї важливої проблеми дуже однобічні. Убачаються причини тільки в керівництві держави і не помічаються свої недоопрацювання, свої упущення, свій брак у роботі. Це вже свідчить про слабку професійну підготовку журналістів, їхню неспроможність бачити велику кількість явищ, тенденцій, фактів, які заслуговують на увагу і не вимагають доступу до якихось урядових паперів, хоча розкривають їхню «діяльність».
Наведення самого факту — без осмислення того, що відбувається, — не приносить бажаного результату. Більше як місяць щодня ЗМІ повідомляли про стихію в ряді областей України, внаслідок якої за принципом доміно лягли опори ЛЕП, села опинилися без світла. Але ось я жодного разу не чув аналізу інших, окрім стихії, причин біди. Адже можливо, що протягом останніх 10 років ніхто не оглядав цих ЛЕП.
Насторожує і те, що журналісти стають усезнаючими, а в самій журналістиці немає місця вченим, практикам. А самі журналісти стають «спецами» і в економіці, і в гінекології, і в технології промисловій та сільськогосподарській тощо.
Пошук «смажених» фактів призводить у більшості випадків до втрати журналістського професіоналізму, відходу від журналістської етики. У результаті з’являється багато, навіть дуже багато неправдоподібної інформації, фальсифікату. У цьому вся трагедія сучасної журналістики. У сучасних ЗМІ необов’язково бути гарним журналістом. Треба просто володіти мистецтвом пліткування. Так, саме мистецтвом видачі пліток. Адже журналіст, у повному розумінні цього слова, не тільки складальник інформації. Це професіонал у викладенні факту, події. Саме в цьому його цінність. Інформація має бути правдивою, перевіреною, розумно викладеною. Саме цього в ЗМІ тепер не спостерігається.
Хоч би як обмовляли сучасні журналісти радянську журналістику, але радянській журналістиці вони в підметки не годяться.
Мені випало двічі бачити, як працював на збиранні інформації кореспондент газети «Правда» товариш Одинець. Це була найбільш копітка робота з вивчення отриманої інформації, і за документами, і на місці. Інформації, яку давав Одинець, не можна було не вірити, бо вона дійсно була правдою, причому викладеною професіоналом.
Та й за матеріалами таких інформацій вживалися достатні заходи. Поза реагуванням вони не залишалися. Не те що нині: самі бульбашки.
Багато було в радянський, складний радянський час, справжніх журналістів. Їм честь і хвала. А сьогодні ЗМІ наповнені людьми, які шукають «смаженого». І не більше за те. Тому й реакція на інформацію практично нульова.
Якось я сказав одному із чиновників, що його підходи, огидні підходи до вирішення покладених на нього завдань, вимагають висвітлення в пресі. На це він мені відповів: «А хто тепер на неї звертає увагу? Ніхто». Ось таке ставлення до ЗМІ. І така оцінка, на мій погляд, також правильна. У цьому біда ЗМІ.
Тому перш, ніж бути четвертою гілкою влади, якою себе вважають ЗМІ, треба в самих ЗМІ навести порядок, який законом не встановиш. Усе залежить від чесності, порядності, професіоналізму самих журналістів.
Із цього, мабуть, слід починати.
З повагою, І. РУДНИК,
м. Житомир
"Без паніки, панове журналісти!"
Те, що преса взагалі поверхова, відомо всім і давно. Інакше і бути не може: гарна преса, яка розуміє своє місце, на багато що і не претендує. Щось грунтовне, навіть у частині поточної політики, з’являється на рівні трохи вищому. Пригадується кінець 80-х. Тоді у всьому світі писали тисячі статей-одноденок про перебудову. Усі вони забуті. Однак багато хто пам’ятає чудову статтю Френсіса Фукуями «Кінець історії?». Він написав про те ж, виразно і дохiдливо пересічному читачеві. Проте йому вдалося сказати про суєтне, чим узагалі є політика, мовою гегелівської метафізики. Або, висловлюючись високим стилем, мовою вічного. Потім учені мужі будуть довго спростовувати чиновника дердепу, але справу було зроблено. Точніше, ім’я було зроблено. Сумно, але в нас немає зразків і якісної журналістики, і філософської аналітики повсякденного.
Це міркування спало на думку під час читання «Дня», того номера, в якому пропонувалися запитання до дискусії про свободу слова. Оскільки редакція чекає відповідей, і не тільки від експертів, але й від читачів, я, як постійний читач, вирішив відгукнутися.
Про що йдеться? Про яку свободу слова будемо дискутувати? За старого режиму, зрозуміло, ніякої свободи не було. Пам’ятаю, чого варто було вмістити статтю в нещасний університетський «Вісник», як кажуть, у братську могилу. Легіон цензорів, рецензентів, редакторів, коректорів та інших «відповідальних працівників» пильнував і пильнував, щоб не пропустити не те що крамоли, а просто двозначності. Так ось, уже майже десять років нічого цього немає. Продукція посадових і вільних мислителів виходить із друкарень, як з-під пера. За колишніх часів було інакше. З’являлось у видавництві щось або «матеріал» ученого начальника, і грамотні філологи-редактори робили з нього цукерку — текст, який вражав своєю досконалістю всіх, котрі знали ціну авторові. Сьогодні ці філологи, похихикуючи, пропонують видавати опуси в авторській редакції. І автори, сповнені впевненості у своїх достоїнствах, надуваючи щоки, видають, були б гроші. І немає вже потреби оцінювати майстрів за гамбурзьким рахунком. Бо дозволено все. Дозволено не лише оригінальність стилю, дозволено те, що раніше називалося граматичними помилками. Стільки маячні, скільки видається в наші дні, не видавалося зроду. А хтось скаржиться на те, що немає свободи слова.
Зрозуміло, журналісти мають на увазі не цю свободу. А ту, якою стурбована відома міжнародна організація, що вмістила нашого Президента в першу десятку гнобителів преси. Тут ми переходимо в інший вимір. Тут ми маємо справу із зовсім іншим словом — яке зачіпає інтереси персон. Персони не люблять, коли їх зачіпають. Це відомо у всьому світі. Тому професія журналіста небезпечна, смертельно небезпечна. Щороку публікується список журналістів, які загинули на своєму посту. За цією статистикою можна, мабуть, судити, як іде справа зі свободою слова в різних країнах. І тут одразу нічого не зміниш. Тільки час зробить свою справу. І зусилля окремих людей. Однак треба зауважити, що існує, мабуть, кореляція між розгнузданістю осіб і розбещеністю самих журналістів. Думаю, що деякі висловлювання наших газетярів про Президента, якби з’явилися вони в пресі якої-небудь західної країни, скажімо, у Франції, «потягли» б на такі позови, що довелось би пустити з молотка всі українські газети.
Отже, слово, яке не зачіпає інтереси персон, тепер вільне. Мислити і мати свою думку можна про що завгодно і як завгодно. Усе начебто добре, а молодь шкода. Блукає в інформаційному тумані, в головах мішанина з уривків чорт знає чого. Але хто сказав, що зі свободою легко жити? Нічого, як-небудь розбереться. А слово політичне, те, яке роздратовує персон, звичайно, меншою мірою вільне. Однак яке воно сіре і незрозуміле. Яка кострубата лексика! І чому їх, цих хлопців, навчають на факультетах? Читали б статті Максима Соколова та Семена Новопрудського і забули б своїх професорів.
Звичайно, треба мати нормальні закони. Не лише про пресу, але й про багато що інше. Проте не в самих законах суть, не в тих паперах, які складають і ухвалюють у Верховній Раді. Доки ці закони не з’являться хоч би в головах (про душі не будемо вести мову), нічого в реальному житті не зміниться. А це — час і час...
Володимир ШКОДА,
професор Харківського національного університету
Ця імлиста «скляна погода»...
...Погамуймо трохи, пані та панове, наші вихваляння російських мас-медіа, зокрема, телебачення, — «талановите», «високопрофесійне» тощо. Невисоко ціную, за окремими нечисленними винятками, наш український (і україномовний) «телепродукт», але й до російського ставлюся без пієтету: знаю цікавіші, змістовніші ТБ. Так, росіяни виробили свій стиль, однак він, смію сказати, багато в чому неоригінальний, запозичений із західних зразків. Часом невдало, грубувато, крикливо, також і в колористиці, звуковому супроводі «картинок». У журналістському мовленні «новий стиль», із гумором та іронією, — стиль паризької преси та RFI першим почав застосовувати від початку свого виходу московський «Коммерсантъ», ще за «пізньозразкового «радянського стилю».
Ексклюзивно для «Дня». Літом 1972 року до прикордонних Мостиськ на заході країни приїхали дві працівниці головної редакції програм московського ЦТБ і не без моєї участі влаштувалися тут — на квартиру з телевізором та антеною для прийому програм польського ТБ. З ранку до ночі упродовж 10 днів дивилися й аналізували ці програми, фіксували в записниках їхню «рамівку», тематику і розклад постійних розділів, авторських програм, форми і способи подачі новин тощо. Минув час, і на союзному ЦТБ традиційних для радянського ТБ дикторів витіснили коментатори, спікери новин із живою інтонацією мовлення та природною мімікою на обличчях, з’явилися нові розважальні програми, з поміж них і ліцензовані ігрові, куплені за кордономабо «по-піратському» присвоєні... Однак що можна було «Богові», того не дозволялося «бику». Провінціоналізм «окраїн», щоб ви знали, свідомо «програмувався» в московських верхах.
Це теж не завадить нині згадати...
Як і те, що «День» робить корисну справу, регулярно рецензуючи програми різних наших телеканалів, залучаючи не лише телевізійників, а й представників громадськості до обговорення проблем українського і, зокрема, україномовного телебачення. Погоджуюся з тими, хто не вважає його таким уже відсталим порівняно з російським, і якщо на когось рівнятися, брати з когось приклад, то не конче, власне, з російського. Тому й почав ці короткі нотатки таким, прочитаним уже вами першим абзацом.
Не аналізуватиму тут продукцію тих чи інших наших телеканалів, авторських програм або проектів. Я лише телеглядач (так само читач) і на роль якогось «метра» не претендую. Однак скажу: частіше вмикав би наше телебачення (замість польського — цікавішого, ніж російське), якби тележурналісти (і газетні також) за політичним мисленням, поінформованістю та сміливістю висловлювань «відкритим текстом», без крутійських евфемізмів хоч приблизно були на рівні «нежурналіста», недавнього гостя «Дня» Бориса Соболєва (інтерв’ю з ним — у «Днi» № 202 за 2000 рiк).
Імітація журналістами «висвітлення проблем», «інформування громадськості» (переважно реляціонуванням із Банкової або Грушевського, і в тому обсязі, який окреслює високий достойник), поширення на публіку текстів, у яких більше туману, ніж ясності, — це і є найбільшою хибою і найбільшим гріхом наших ЗМІ, з поміж них і електронних. І хто зна, чого тут більшебракує: так званого «професіоналізму» чи елементарної громадянської, а отже, й моральної сміливості, поклику правильно зрозумілої свободи слова. (Уважне прочитання палкого проповідника відкритого суспільства, гуманізму й демократії Карла Поппера дає розуміння «свободи слова» як морального громадянського права та обов’язку критикувати владу, правителів, причому конструктивно, із пропозиціями, як виправити неприйнятний стан справ, без шаленства демагогії та образи почуттів і гідності людей. Ось чому ота наша ще не закінчена «бузинада», з її епатажним антигероєм, не стосується захисту свободи слова, а пов’язана радше із проблемою відповідальності за аморальне блазнювання. Він, «аристократ Бузина», такий «хоробрий» там, де не слід, не посміє зачепити когось живого владно великого).
«Скляна погода» — це з популярної польської пісні про гидке самопочуття людини в час запровадження в країні тодішнім президентом воєнного стану. Похмурі почуття нагніталися в «казармі» також із телеекрану, зі сторінок сервільної преси, якій бракувало відваги критикувати правителів, але не бракувало «талантів» блазня.
Вилікуватися від «моди» епатувати публіку «оригінальним» блазнюванням конче потрібно — для зростання в суспільстві підтримки того ж принципу свободи слова.
І такі прикінцеві зауваження-побажання.
Знайома газета, що претендує на «завоювання» великої території, веде рубрику публікацій «Нам це цікаво. (тобто ЇМ) цікаво, але редакторів мусить обходити, чим цікавлюся я, ви і всі ми, люди з нормальними життєвими інтересами, подаючи нам якісний інформаційний продукт та цікаві думки. Тоді зможу сказати, що не зомбуєте читачів, не намагаєтеся плодити собі подібних.
Щодо телепростору, то варто б чіткіше систематизувати і впорядкувати вихід на всеукраїнський телеекран регіонального телебачення, знайомити глядача з його найцікавішими програмами. Розумію: центральні, київські канали не палають бажанням поступитися трохи «провінції», не вбачають у цьому свого інтересу. Але в Україні, здається, не весь телепростір приватизовано або олігархами «прихватизовано»...
Ну, і вже мовлене колись іншими: мусить же нарешті хоча б УТ-1 мати бодай у провідних країнах світу свої кореспондентські пункти. Пане Президенте і панове урядовці, це справа престижу нашої країни, її інформаційного суверенітету. Інтеграція та глобалізація його не скасовують. Із сурогатів інтернетівських сайтів, до того ж знаючи лише російську мову, справді цікаві медіа- видання не створиш.
Дмитро КАРП’ЯК, експерт «Дня»,
Львівська область
Зоосвобода: можна гарчати, скавчати... Але не говорити
Які б ви назвали найважливіші, ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?
До чого призвела ця сума об’єктивних і суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в країні (в тому числі в контексті «касетного скандалу»)?
Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішній стан? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений в реалізації названих свобод в істинному їх значенні? Хто і що є найбільшим консервуючим, гальмуючим чинником?
1. Історія свободи слова в Україні з 89-го року — це не стільки історія яких-небудь надбань, скільки історія зречень. Перше зречення — прокомуністичні ЗМІ заснули, а вранці прокинулися демократичними. Зречення від комуністичної ідеології було не лише блискавичним, але і тотальним. Ніякої дискусії з цього приводу не було розгорнено, що носило риси інформаційної кампанії імперії, а не інформаційної політики демократичної держави. У цьому був особливий шлях. Китай побудував свої реформи на вбудуванні ринкової економіки в існуючу систему. Чехія повністю демонтувала стару систему в короткі терміни і розпочала будівництво ліберальної економіки. Україна, в принципі, оголосила про європейський шлях, але розтягла демонтаж старої системи до сьогоднішнього дня. Тобто, шокову терапію вдалося розтягнути на десятиріччя, а демократичні інститути створювалися методом соціалістичного довгобуду. В інформаційній політиці спостерігалося приблизно таке ж змішування жанрів. З одного боку, було оголошено про будівництво ЗМІ європейського типу, але в чому це виражається, ніхто чітко не пояснив (таким чином, під європейський вибір підпадала будь- яка дія влади). При цьому ніхто не здивувався, адже в УРСР також ніхто нічого не пояснював, та й більшість керівників залишилася на місцях. Зрозуміло було одне — якщо раніше ЗМІ змагалися в клятвах вірності «Совєтам», то тепер вони змагалися в тому, хто на «Совєти» більше плюне. Такий різкий поворот міг означати або те, що ЗМІ довгий час говорили неправду, але одного прекрасного дня їм це набридло, або те, що їм просто все одно, що говорити. І якщо вигідніше сьогодні лаяти, то вони це зроблять не з меншим задоволенням. Проте хвалити було теж кого, тим більше, ця людина знаходилася вже чука одіозну фігуру, і здавалося, вже ніщо не може заплямувати його репутацію як батька української незалежності, рятівника від іноземного ярма і фундатора нової держави. Так все йшло до 94-го року, поки не дійшло до другого великого зречення. Соратники і хвалителі Кравчука заснули і прокинулися прихильниками Кучми. І про Леоніда Макаровича якось забули. Недавно один студент доводив мені, що в Біловезькій пущі був не хто інший, як Кучма (молода людина, напевно, просто очманіла від українських ЗМІ). А ось третє велике зречення — це вже «касетний скандал». Коли соратники і хвалителі Кучми завагались, чи такий він великий, як вони про нього розповідали.
Таким чином, прогрес свободи слова в Україні полягає в наступному. Спочатку була свобода зрікатися від вчорашнього дня, потім від вчорашнього Президента, а потім вже і від сьогоднішнього. Але для того, щоб відректися, наприклад, від нинішнього Президента, треба йому послужити. Як екс-майор Мельниченко і екс-міністр Головатий (список ньюзмейкерів постійно поповнюється). Той, хто не служив системі, до уваги не приймається, а тому, щоб стати ревнителем свободи слова, треба мати високий ранг державного службовця, а краще — партбілет, що запорошився (в гіршому випадку комсомольський).
2. На фоні нескінченних зречень бажання що-небудь створити спостерігалося надто слабо. Тобто, канали і газети, звичайно, створювалися, але більше з меркантильних міркувань. Принаймні, за 12 років час говорити про школу української журналістики і українського ТБ ще не прийшов. Досі професіоналізм журналіста оцінюється більше близькістю або до влади, або до нинішніх «ньюзмейкерів», ніж глибиною аналізу.
Вся ця історія зречень призвела до того, що українські ЗМІ постали повністю позбавленими респектабельності. Тобто, можливості спокійно і без зайвого галасу обговорити проблеми, що нагромадилися, з користю для себе, а тому пошук брудної білизни перетворюється в манію. Щоправда, цю білизну шукають лише по команді, ніхто не хоче виступати проти СИСТЕМИ загалом і багатьох фактів зокрема. А система в тому, щоб робити з законослухняного середнього класу Шарикових і постійно командувати їм «Фас! «.
Панове! Це ж стара система. Ті, хто її створив, від неї і загинули. Вас це не насторожує? Зрештою, політики — це ж не собача зграя, щоб гавкати один на одного. Хоча, якщо врахувати українські особливості, то...
3. Всі ці зоологічні особливості українських ЗМІ (або кусати — або лизати) призвели до того, що наш інформаційний простір майже не виражає ніяких думок, а лише настрої. Можна гарчати, скавчати, але сказати нічого не можна. Тобто сказати-то можна, але не зрозуміють. А ось якщо загавкаєш, то тоді, звичайно... Звідси і сценарії подальшого існування. Сценарій перший, песимістичний (як правило, дуже реальний): прийшов господар, і всі ЗМІ стають на задні лапи і вимахують хвостом (свобода гавкання залишається непорушною). Сценарій другий, оптимістичний: завдяки працетерапії вiдбудеться еволюція, і наші ЗМІ придбають людський вигляд. Тут багато незрозумілого. Чи може з тієї тварини, на яку схожі ЗМІ, вийти що-небудь людське? Чи здатні наші ЗМІ взагалі заробляти, а не уривати? Здатні наші ЗМІ відмовитися від хвоста, яким так зручно помахувати, а при нагоді піджимати? І, головне, чи буде замовник на людську роботу? Адже з вовками жити — по-вовчи вити.
Проти еволюції українських ЗМІ досить багато факторів. У зоопсихології описаний відомий випадок, коли нічим не примітний самець шимпанзе знайшов пусту каністру і почав по ній барабанити. Через деякий час всі самиці мавпячого стада його полюбили, а самці визнали ватажком. На жаль, наше суспільство також поки що розбирається з тим, хто може барабанити по каністрі (ЗМІ), а хто не може. Цим же займалася і мавпяча зграя. До речі, виробити інші способи спілкування, крім як барабанити по каністрі, мавпи не намагалися.
Денис ЖАРКИХ, СТБ
