Статистика сумна: більшість скарг стосуються роботи судових, правоохоронних
органів і неуважного ставлення до законодавства. Соціологічні дослідження,
проведені Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний
моніторинг», підтвердили: 54% опитаних громадян не довіряють органам вітчизняного
правосуддя. На прохання кореспондента «Дня» Оксани ПАНЧЕНКО, своїм баченням
проблеми поділилися начальник кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту
Міністерства внутрішніх справ Олександр Литвин, адвокат Галина Лаптун і
заступник голови Радянського райсуду столиці Ірина Саприкіна.
Ірина САПРИКІНА,
заступник голови Радянського райсуду Києва:
— На мою думку, незадоволення громадян судочинством зумовлюється багатьма
чинниками. Найперше — люди звикли у нас до дармового правосуддя. Вони вважають,
що суддя повинен складати позовну заяву, чекають від судді лише позитивної
відповіді на свою скаргу, забуваючи, що суддя не має права порушити основний
принцип правосуддя — об’єктивність, і стати на бік якоїсь із сторін до
вивчення матеріалів справи. Одна з причин цього — дорогі послуги адвоката,
тому вони вимагають юридичної допомоги від суду.
Треба зазначити, люди повірили в те, що суд буде захищати їхні права.
Такої кількості цивільних справ щодо захисту честі та гідності, поновленні
на роботі, захисту прав споживача, права власності раніше не було. Люди
судяться з державою і виграють. Багато людей, потерпілих від злочину, почали
звертатися за відшкодуванням моральної шкоди. Щоправда, скаржаться на рішення
суду громадяни, незадоволені, а таких завжди половина.
Суд став останньою інстанцією вирішення всіх спорів. Люди звикають до
цього й добиваються своїх прав.
Проте суд не завжди винен у тому, що половина громадян ним не задоволена.
У нас недосконале законодавство. Приміром, по закону, сторона може не з’являтися
до суду роками. Або ж ст. 30 ЦПК, згідно з якою суд зобов’язаний добувати
докази. Але ж якщо суд має бути об’єктивним, то чи може він збирати докази
на користь якоїсь із сторін? Наступне — експертиза. Вони проводяться тільки
після повної оплати. Ми не можемо вже три місяці відправити повістки, бо
не маємо коштів на оплату поштових послуг. Не можемо оплачувати і вартість
експертиз. Покладаємо це на сторони, у них немає коштів, справа затягується.
Якщо є й обгрунтовані скарги на правосуддя, то в цьому не завжди винен
суд, бо правосуддя це і законодавство, і суддівські повноваження і можливості,
забезпечення нашої діяльності, і наявність коштів на нашому рахунку, і
те, з якою повагою ставляться до суду та його рішень громадяни.
Галина ЛАПТУН, адвокат:
— Перше, що можна відмітити — зниження професійного рівня суддів. Сьогодні
в суди йде працювати переважно молодь.
До того ж судді просто завалені томами судових справ. Через це вони
не в змозі удосконалитися, не встигають побути віч-на-віч зі своєю совістю.
З іншого боку, яким би незалежним хотів бути суддя, він не має можливості
абстрагуватися від політики держави. Є така державна лінія — «давити»,
скажемо, сьогодні неплатників податків, — і судді змушені її підтримувати.
Що гріха таїти, часто клієнти, звертаючись до адвоката по допомогу,
першим ділом запитують про те, чи може цей правозахисник позитивно «вирішити»
питання у певному суді. І знаходять тих, хто може схилити суддю на свій
бік.
Об’єктивно, рівень районних судів залишає бажати кращого, однак, огульно
чорнити судову систему не можна. Є судді, які вирішують долю людини всеосяжно.
І остання, закінчена мною справа, що знаходилася у виробництві судді Старокиївського
райсуду столиці Валентини Шидловської, тому підтвердження. Мої підзахисні,
четверо вісімнадцятирічних хлопців, здійснили зухвалий злочин. Стаття 141
частина 2 передбачає до восьми років позбавлення волі. Суддя, вивчивши
матеріали слідства, мала повне право застосувати досить сувору міру покарання.
Але хлопці оступилися вперше, про них добре відгукувалися колеги по роботі,
запропонувавши взяти хлопців на поруки, тим більше у двох тяжко хвора мати.
Суддя вчинила гуманно, призначивши міру покарання — позбавлення свободи
— з відстрочкою виконання вироку на півтора роки. Зараз хлопці працюють,
дехто завів сім’ї. А як би склалася їхня доля, якби у такому ранньому віці
їм довелося познайомиться із зоною?
Олександр ЛИТВИН,
начальник кафедри карно-правових дисциплін Інституту Міністерства внутрішніх
справ:
— У нас настільки недосконале законодавство, що говорити про професійне
суддівство, як про єдину причину невдоволення правосуддям не можна. Працюючи
над дисертацією, я досліджував масу карних справ. Чимало норм закону завжди
можна повернути і так, і отак.
Юридичних казусів дуже багато. Ось один з прикладів, стаття 228-3 КК
передбачає покарання за розкрадання радіоактивних матеріалів. А коментар
до кодексу трактує, що відповідальність наступає, якщо ці дії виконано
шляхом грабежу, і розбійного нападу. Але в нормі закону це не передбачено.
Будь-який адвокат може легко довести судові, що його підзахисний не може
нести покарання за непередбачений у законі злочин.
Часто спрацьовує і суб’єктивне ставлення судді. Наприклад, 1991 року
у Вишгородському суді слухалася гучна справа про розбещування сусідом-п’яницею
одинадцятирічної дівчинки. Злочинець, який погрожував дитині ножем і рушницею,
примушуючи до співжиття, отримав всього два роки. При цьому дізнавачі витребували
зі школи характеристику дівчинки, підозрюючи що дитина з багатодітної сім’ї,
і вона сама спровокувала чоловіка на неадекватні дії. Крім того суд не
врахував, що насильника вже було раніше засуджено за подібний злочин.
Є й інший бік проблеми. Суддя завжди «прив’язаний» до роботи слідчого.
Ми стверджуємо, що слідство повинно вестися на високопрофесійному рівні,
але часто слідчими стають випадкові люди, або з недостатнім досвідом роботи.
Помилки пов’язаних між собою органів наростають як сніжна куля, часто найбільш
гостро проявляючись тільки у судовому процесі.
№179 19.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
