Вступаючи у червні 1955 року на посаду міністра закордонних справ Західної Німеччини, Гайнріх фон Брентано отримав від федерального канцлера листа, у якому Конрад Аденауер повідомляв про прийняте ним рішення залишити ключові зовнішньополітичні завдання у власній компетенції: «Прошу вас не зрозуміти мене хибно, — писав канцлер, — якщо я збережу у своїх руках керівництво європейськими справами, відносинами з США та Радянським Союзом, а також справами, пов’язаними з конференцією (чотирьох держав у Женеві. — В.С.)». Важко уявити собі, щоб дванадцятий керівник зовнішньополітичного відомства Федеративної Республіки Гідо Вестервелле отримав подібного листа від федерального канцлера Ангели Меркель.
Втім, як і раніше, практичне використання ключових зовнішньополітичних повноважень знаходиться майже виключно в руках федерального канцлера. Сильна позиція канцлера ѓрунтується передусім на його директивній компетентності: саме він визначає основні напрямки політики уряду, в рамках яких федеральні міністри вже самостійно вирішують своє коло питань, несучи особисту відповідальність (стаття 65 Основного Закону), через що німецька урядова система справедливо отримала назву «канцлерської демократії».
До функцій федерального канцлера належать: визначення зовнішньополітичного курсу країни; участь у призначенні та звільненні керівного складу зовнішньополітичної служби; визначення зовнішньополітичної компетенції урядових органів, міністерств та відомств; участь у вирішенні питань війни та миру шляхом порушення ініціативи перед парламентом; проведення переговорів, участь в укладенні угод шляхом контрасигнації президентських актів та керівництво укладенням міжурядових угод.
Зовнішньополітичні установки федерального канцлера визначаються низкою внутрішніх та зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів належать зовнішньополітичні позиції власної партії канцлера та партнера по коаліції, який, як правило, очолює зовнішньополітичне відомство, зовнішньополітичні погляди опозиції, наявність або відсутність у суспільстві дискусії з основних питань зовнішньої політики кабінету, економічна та фінансова ситуація в державі тощо. До зовнішніх факторів можна віднести панівні тенденції у міжнародних відносинах, політичну, економічну та військову ситуацію в світі та на європейському континенті, міжнародно-правові зобов’язання, що випливають із членства в Європейському Союзі, євроатлантичних структурах, міжнародних організаціях тощо.
Яким чином сам федеральний канцлер може особисто вплинути на формування та проведення зовнішньополітичного курсу держави, залежить від його особистості, його впливу на формування зовнішньополітичної платформи партії, до якої він належить, ступеня згоди коаліційного партнера з зовнішньополітичними концепціями глави уряду, його сформованого у засобах масової інформації образу та, не в останню чергу, від особистості та впливовості міністра закордонних справ.
У 50-х роках федеральний канцлер К.Аденауер уповні визначав зовнішню політику Федеративної Республіки не тільки тому, що у 1951—1955 роках одночасно очолював міністерство закордонних справ, а й здебільшого через свій авторитарний стиль керівництва та підвищену увагу до зовнішніх справ. На початку 60-х років через розбіжності оцінок зовнішньополітичних результатів як усередині самої фракції ХДС/ХСС, так і з її коаліційним партнером його вплив у цій сфері дещо послабився, але все ж залишався значно більшим, ніж у його наступників Людвіга Ерхарда та Курта Кізінгера. Федеральному канцлерові Віллі Брандту значною мірою вдалося вплинути на вироблення основних напрямів зовнішньої політики, насамперед, «східної політики», яка нерозривно пов’язана з його ім’ям. Зовнішньополітичний вплив його наступника Гельмута Шмідта не був таким чітко вираженим, особливо якщо взяти до уваги зростання політичної ваги та авторитету федерального міністра закордонних справ Ганса-Дітріха Геншера. Домінування останнього у зовнішньополітичній царині протягом 80-х років було незаперечним, поки об’єднання Німеччини буквально не «катапультувало» федерального канцлера Гельмута Коля до когорти політиків світового масштабу. Відтак наступник Г.–Д.Геншера Клаус Кінкель мав задовільнитися перебуванням у тіні Г.Коля. Канцлер Герхард Шрьодер невдовзі після приходу до влади відчув інтерес до зовнішніх справ, проте у своїх практичних діях мав рахуватися з амбіціями міністра закордонних справ та лідера партнера по коаліції Йошки Фішера, що призвело до певного розподілу завдань між ними. Попри це, саме Г.Шрьодер після подій 11 вересня 2001 року виступив ініціатором низки важливих зовнішньополітичних рішень. Канцлер А.Меркель, на думку експертів, із самого початку своєї першої каденції продемонструвала більш сильну налаштованість на зовнішню політику, ніж її попередник. Слід відзначити й те, що, принаймні на першому етапі, характер її стосунків із керівником дипломатичного відомства Франком-Вальтером Штайнмайєром також суттєво відрізнявся: незважаючи на партійні розбіжності, вони без зайвої конкуренції робили спільну справу, розподіливши її між собою.
Отже, незважаючи на те, що при підготовці та прийнятті зовнішньополітичних рішень федеральний канцлер співпрацює насамперед з міністром закордонних справ, оскільки саме це відомство посідає домінуюче місце у системі зовнішніх зносин, між ними точиться суперництво щодо формування зовнішньої політики. Як правило, у цій конкуренції завжди перемагав федеральний канцлер, і, зрештою, всі глави кабінету брали верх у просуванні своєї директивної компетентності в сфері зовнішньої політики. Але були два винятки: не маючи великого інтересу до зовнішньої політики, у 1963—1966 роках канцлер Л.Ерхард надав міністру Герхардові Шрьодеру повну свободу дій. А під час «великої коаліції» 1966—1969 років міністр В.Брандт своїми сміливими зовнішньополітичними ініціативами відсунув на другий план стриманого федерального канцлера К.Кізінгера.
Федеральний канцлер А.Меркель за чотири роки «великої коаліції» змогла недвозначно довести Ф.–В.Штайнмайєру, що саме вона тримає у своїх руках зовнішньополітичне кермо. Це стало вирішальним фактором того, що Ф.–В.Штайнмайєр так і не зміг сформувати свого власного профілю як керівника зовнішньополітичного відомства. Те, що А.Меркель вдалося в умовах рівноправності партнерів по «великій коаліції», очевидно буде нею посилено по відношенню до нинішнього «молодшого» партнера по коаліції. Вже перші 100 днів діяльності нового федерального уряду продемонстрували, що глава уряду непомітно, але ефективно розбудовує особисте, інституціональне та партійно-політичне домінування у зовнішньополітичній сфері. Спостерігачі відзначили, що під час свого першого візиту до Брюсселя на саміт Європейського Союзу 30 жовтня 2009 року Г.Вестервелле свідомо тримався у тіні канцлера, яка представила його провідним колегам. Г.Вестервелле був вражений суверенним стилем спілкування А.Меркель у колі глав урядів та тією увагою, з якою вони сприймали її слова.
Водночас багато що вказує на те, що амбіційний Г.Вестервелле бачить себе спадкоємцем Г.–Д.Геншера, на що опосередковано вказує феєрія його закордонних візитів: Брюссель, Варшава, Париж, Вашингтон, Кабул, Москва, Тель-Авів, Токіо, Пекін тощо, яка лягає у традиції інтенсивної «човникової дипломатії» його кумира, і має намір знову перетворити МЗС на керівну ланку німецької зовнішньої політики.
Однак початок його діяльності на посаді федерального міністра закордонних справ Німеччини був не зовсім вдалим. Вже під час своєї першої прес-конференції Г.Вестервелле відмовився відповідати на поставлене йому кореспондентом Бі-Бі-Сі англійською мовою питання, пославшись на необхідність «розмовляти у Німеччині німецькою».
На думку німецьких аналітиків, не тільки змістовна, а й стилістична зовнішньополітична необізнаність Г.Вестервелле підживлювали очікування від нього демонстрації упевненого у власній правоті провінціалізму, але, на щастя, вони не справдилися. Г.Вестервелле крок за кроком демонстрував здатність до навчання, уникаючи подальших грубих помилок. Світові засоби масової інформації швидко втратили інтерес до особистого життя єдиного відкрито гомосексуального міністра закордонних справ, а японські та китайські видання досить стримано коментували той факт, що під час візиту Г.Вестервелле до цих країн його офіційно супроводжував його партнер Міхаель Мронц.
У німецькому експертному середовищі зауважують, що під час своїх перших закордонних візитів Г. Вестервелле не вразив новими або нетрадиційними міркуваннями. Поки що він не має власної зовнішньополітичної теми, хоча у своїй промові при вступі на посаду в якості пріоритетів визначив східну політику та роззброєння.
Виходячи з цього, обравши місцем свого першого закордонного візиту Варшаву, Г.Вестервелле намагався підкреслити значущість німецько-польських відносин у такий спосіб, щоб підняти їх до рівня німецько-французьких. «Нашим завданням, — наголошував він перед німецькими дипломатами, — є досягнення однакової якості у відносинах зі східними і західними членами ЄС». Не всі у Німеччині згодні з цією тезою: багато хто небезпідставно вважає, що відносини ФРН із Францією з політичних та історичних причин і надалі залишатимуться незрівнянно важливішими, а проголошуючи нову рівновагу, Г.Вестервелле ризикує применшити їхнє значення.
У німецьких консервативних колах візит Г.Вестервелле до Польщі викликав чимало критичних відгуків. Йому закидали проведення «політики перевиконання польських бажань», яка підіграє непримиримим та радикальним силам у Польщі, «поспішну слухняність», що контрастувала з «невимовною зверхністю і відсутністю стилю» по відношенню до Спілки вигнанців та її президента Еріки Штайнбах, обрання якої до ради Фонду «Втеча. Вигнання. Примирення» блокується Варшавою.
Багато відкритих питань, на думку низки німецьких аналітиків, залишив і візит Г.Вестервелле до Москви. Вони вважають, що енергійні, упевнені у собі та виважені відносини між двома країнами вимагають більшого, ніж постійне повторення мантри Г.–Д.Геншера, що без Росії прогрес в Європі та в світі неможливий. З цього робиться висновок, що цей візит Г.Вестервелле вказує або на його схильність до наївності, або на невірно зрозумілий лібералізм. Адже Захід і Німеччина, наголошують вони, при всій готовності до співпраці мають пильнувати за Росією.
Проте не викликає сумнівів, що Г.Вестервелле вдалося виконати основне завдання цих перших візитів: встановити тісний зв’язок з колегами та світовими зовнішньополітичними важковаговиками. Неодноразово він підкреслював свої тісні відносини зі Сполученими Штатами та особисто з державним секретарем Гілларі Клінтон. Це симптоматично: адже Г.Клінтон є прототипом політика, який не здається навіть після важких поразок. Саме з такими людьми ідентифікує себе Г.Вестервелле. З іншого боку, це союз двох політиків, що справляють лише обмежений вплив на зовнішню політику своїх країн. Очевидно, Г.Вестервелле має рахуватися з тим, що А.Меркель і надалі розбудовуватиме свою провідну зовнішньополітичну роль, обмежуючи поле його діяльності за допомогою очолюваних представниками ХДС/ХСС міністерств, зокрема, міністерства фінансів, міністерства економіки, та, насамперед, міністерства оборони.
Популярний та компетентний керівник оборонного відомства Карл-Теодор цу Гуттенберг послідовно утверджує свою роль творця німецької політики у галузі безпеки, відповідно зазіхаючи і на зовнішньополітичну сферу. Нині він по праву претендує на роль другого після А.Меркель за впливовістю вартого довіри носія трансатлантичної ідеї, що ще більше підживлює конкуренцію з Г.Вестервелле.
Отже, діяльність Г.Вестервелле ускладнюватимуть більш досвідчена у політичному плані канцлерка, зростаючі зовнішньополітичні функції інших міністерств та ризик опинитися в тіні динамічного та популярного міністра оборони. Тому, з огляду на блискучу зовнішньополітичну роль А.Меркель протягом останніх чотирьох років, поява такого собі «Гідо Геншера» виглядає на сьогоднішній день примарною. Ця обставина має бути у прагматичний спосіб врахована українською дипломатією при підготовці ремонту занедбаного останніми роками комплексу двосторонніх відносин.
