На примітній із усіх поглядів київській вулиці імені Івана Франка на тротуарі красується напис:
«Оксано, ми тебе любимо!
Ми з тобою!»
Напис виконаний напрочуд художньо, ідеально рівним шрифтом, навіть не одним: «Ми тебе любимо» — красивим курсивом із нахилом праворуч, «Ми з тобою» — твердими прямими літерами. По боках примальовані, також дуже рівненько й акуратно, квіточки та сердечко. Та ще й фарби. П’ять різних кольорів: синій, червоний, жовтий, зелений, і, звичайно ж, безперечно, оранжевий. Точнісінько веселка.
Звісно, одразу ж хочеться вигукнути: щаслива та Оксана, чиї підбори щодня цокають по тутешньому асфальту! Чи поспішає їхня власниця з дому на роботу, чи навпаки, — бачить вона це нехитре, але щире зізнання, і радіє її дівоче серце (не намальоване). Але тут розум вступає з серденьком у явну конфронтацію, нагадуючи, що вулиця Франка таки примітна з усіх поглядів. Багато там розташовано цікавих установ. Онде, зовсім неподалік аж до весни базувалося місцеве відділення міського цирку під назвою «Братство», під управлінням головного — після Вітренко — килимного української політики... Але це все лірика, головне, що тут насамперед розташоване Міністерство культури (і туризму). Через дивний збіг — просто навпроти того напису. Або напис — навпроти Міністерства. І, знову ж, інший збіг обставин — міністра культури (і туризму) також звати Оксаною. Але якщо так, то її підбори не цокають, принаймні по цій частині вулиці. Радше навіть шурхотять шини її авто: на роботу з дому і навпаки. Не бачить вона цього прекрасного напису. Дурниця виходить.
Не так давно, здається, на початку року, в Москві відбувалася чергова зустріч інтелігенції двох країн, розбурханої оранжевою революцією. І хтось із росіян, вельми недурна та шанована людина, висловився в тому дусі, що демократичний переворот 1991-го року не привів до швидких і радикальних змін у суспільстві (а інакше нащо знадобилася б ще одна революція), бо тоді не вбили Пугачову, Кіркорова й інших носіїв радянської масової естетики. Мовляв, залишилися ми зі старою культурою і, відповідно, зі старою владою. Ось і маємо те, що маємо.
А справді, таки не вбили. І співає стара радянська низькопробність дифірамби, оди і хвали нібито новій владі, а та, задоволено мружачись, слухає і продовжує бешкетувати. По- старому. І жодні революції їй не указ.
Тут же на підході й імпортоване з північного сходу запитання: а що робити?
Як — що? Убити Пугачову. Аллу Борисівну. Без цього ніяк влади не поміняєш. Без цього не зрозумієш, що саме існування Міністерства культури (і туризму) — така сама низькопробність, як і квітчаста писулька на тротуарі вулиці Франка. Що сам нинішній устрій влади, підфарбованої хоч оранжевим, хоч фіолетовим — низькопробність неймовірна. Просто нестерпна. Хоч очі заплющуй і ніс затискай.
Але ми очей не заплющуватимемо, а зробимо те, що мусимо зробити: візьмемо й уб’ємо Пугачову. І тоді Президент розмовлятиме з журналістами дуже-дуже ввічливо, міністерство культури (і туризму) поводитиметься культурно та компетентно, з радіоприймачів поллється суцільний джаз, класика і, хай уже й так, якісний молодіжний МУЗОН. А голосуватимемо за найблагородніших і найпорядніших. І Євросоюз, звісно, сам у двері добуватиметься.
Усього-на-всього: вбити стареньку.
