24 липня минає 40 років як за вічну межу пішов від нас легендарний український поет, перекладач, мистецтвознавець, академік і громадський діяч.
Вікторія Арсенівна Юзвенко, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського АН України, майже півстоліття працює в цьому науковому закладі, започаткованому поетом. Коли Вікторія Арсенівна вчилася в аспірантурі, Максим Тадейович був її науковим керівником. Потім працювала вченим секретарем інституту. Після смерті Рильського продовжила його справу, вивчаючи народну творчість слов'ян. Майже два десятиліття очолювала відділ слов'янської фольклористики в Інституті. Мрія Рильського була висвітлена в десятках монографій і фундаментальних працях, які викликали великий резонанс у наукових колах різних слов'янських країн. Напередодні днів пам'яті М. Т. Рильського ми завітали до Вікторії Арсенівни Юзвенко. В спілкуванні Вікторія Арсенівна виявилась цікавою особистістю і дуже скромною людиною. Вона категорично відмовилась розповідати про свої наукові здобутки, а запропонувала нашу бесіду присвятити тільки Максиму Тадейовичу. Тому ми звернулися до директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського АН України Ганни Скрипник, щоб вона розповіла про свою старшу колегу, яка скоро має відзначити ювілей:
— Вікторія Арсенівна Юзвенко — видатний український науковець, широкого діапазону славіст, фольклорист, дослідник польського фольклору, — розказала Ганна Аркадіївна. — Написала роботи з дослідження жанрів слов'янського фольклору, вивчала національні та інтернаціональні процеси в народній творчості, історії слов'янської фольклористики та про визначних постатей вітчизняної науки. Впродовж 20-ти років Юзвенко очолювала відділ слов'янської фольклористики Інституту. Була секретарем Національного комітету славістів, одним із організаторів IX Міжнародного з'їзду славістів (1973 р., Київ). Вона представляла українську науку на багатьох міжнародних форумах, зокрема в Москві, Братиславі, Софії, Кракові...
В контексті історії нашого Інституту В. А. Юзвенко — знакова постать. Вона уособлює собою славістику сьогодення, яка ще за радянських часів розвивалася силами відділу, керованого Вікторією Арсенівною. І сьогодні вона продовжує активно працювати, як організатор наукового процесу, допомагає в проведенні різних міжнародних славістичних акцій. Вона — генератор багатьох наукових ідей.
— Коли говорять про Максима Тадейовича, то, як правило, як про поета, — розповідає Вікторія Аресенівна Юзвенко. — Він дійсно був великим письменником, перекладачем, поетом від Бога. Але крім занять літературою, Рильський ще залишив величезний слід як учений широкого діапазону. Максим Тадейович працював на різних ділянках філологічної, історичної, мистецтвознавчої науки; філософсько-теоретично осмислював духовну культуру українського народу. Він збагачував науку і підносив її престиж на світовій арені. 22 роки Максим Тадейович очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії (МФЕ); після смерті Рильського він став носити його ім'я.
КВІТИ ВІД ДИРЕКТОРА
— Наше знайомство відбулося в 1955 р. на Республіканській конференції з питань героїчного епосу східних слов'ян. Там йшлося не тільки про український фольклор, а й про самобутнє народне мистецтво різних слов'янських народів. Після конференції виникло питання про створення наукового центру, щоб не тільки реставрувати старе, а ще проводити дослідження, вивчаючи нашу спадщину. В 1957 р. була створена група слов'янської фольклористики в Інституті. А у вересні оголосили набір до аспірантури. Я стала першою аспіранткою Інституту МФЕ. Потім виникло питання про наукове керівництво. Фахівців на той час в Інституті не було, а Максим Тадейович прекрасно знав польську культуру, от він і вирішив, що треба підготувати фахівця з полоністики. Так Рильський став моїм науковим керівником. Звичайно я була дуже рада й щаслива. До моєї дисертації «Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX століття» Максим Тадейович написав свої зауваження. Ні одна дрібничка не пройшла поза його увагою. До речі, він писав зауваження на полях рукопису, а частіше — на окремих аркушах паперу із вказівкою на сторінку, абзац, наштовхуючи дисертанта на нові думки. Його поради нас, молодих науковців, надихали на творчу працю, додавали сил. Захистивши дисертацію я стала вченим секретарем інституту. А останні чотири роки життя Максима Тадейовича мала змогу спостерігати наскільки він працьовита й вимоглива до себе людина. Він ніколи не затримував відгуки та рецензії, готував їх вчасно, переживав, коли дисертації не були оформленні належним чином. Аналізуючи роботи, відмічав, що нового внесено вченим, в чому оригінальність дисертації.
Ми разом із Рильським навіть сиділи в одному кабінеті. Кращого сусіда годі придумати. Він був такий уважний. Наприклад, влітку завжди приїжджав з квітами, які сам вирощував. Букет, щоб не зів'яв, обертав вологою матерією. Частіше це були троянди, які він дарував усім жінкам інституту. До кожного співробітника ставився по-батьківськи, вважав нас членами однієї сім'ї. В останні роки свого життя, якщо хворів, то обов'язково дзвонив, хвилюючись, як у нас ідуть справи, давав завдання чи поради: як вирішити те чи інше питання. Інколи писав записки (вони збереглися і надруковані в 20-томному зібранні його творів), які передавав через водія. До речі, останній водій Максима Тадейовича Микола Петрович Глєбов возив його 16 років. Був настільки відданий, що його вважали членом родини Рильських.
«Шлю сердечний привіт Вам і всім товаришам. Який би радий був я опинитися знов серед Вас! Навіть на найнуднішому засіданні. Не трачу надії...», — писав Рильський із Кунцевської лікарні 17 травня 1964 р.
Посідаючи високе місце в науці, культурі, громадському житті, М. Т. Рильський ніколи не підкреслював своєї «вищості». Був щирим у своєму ставленні до людей. Для нього ніколи посада не мала значення. Скромний, щирий, доброзичливий, уважний, інтелігентний — от основні риси характеру Рильського. Найбільше він цінував людські якості, професіональні можливості співробітників. Сам встигав робити безліч справ без метушні і галасу, стежити за роботою кожного. Першим прочитував видану книгу, монографію або статтю науковця, роблячи прискіпливий академічний розбір. Вважав, що критика повинна бути обґрунтованою.
Рильський був не тільки вихователем молодих наукових кадрів, він дуже уважно й доброзичливо ставився до вчених старшого покоління, своїх колег, друзів. Його пов'язувала творча дружба з Білецьким, Булаховським, Калиновичем. Двері його директорського кабінету ні на хвилину не зачинялися. Питань виникало безліч: і наукові, й побутові — все Максим Тадейович встигав вирішувати. Він писав вірші скрізь, не лише дома. Вони народжувались у різні моменти. Інколи навіть на засіданні вченої ради. Я передала до Літературно-меморіального музею М. Т. Рильського кілька аркушів де на вільному місці порядку денного засідання написані окремі строфи, рими і рядки. Взагалі Максим Тадейович був зовсім не кабінетна людина.
Мені шкода, що сьогодні про Рильського мало говорять, як про вченого. Мабуть, у цьому вина нашого інституту. Була захищена лише одна дисертація про фольклористичну діяльність Максима Тадейовича. Захистила її працівник Музею ім. Рильського Валентина Новак. На мій погляд, наукова діяльність Максима Тадейовича ще досі досконало не вивчена. Він був не тільки директором Інституту МФЕ, керував і готував наукові кадри, займався фольклористикою. Він був прекрасним мистецтвознавцем. Добре знав театр, писав лібрето до опер, прекрасно розбирався в музиці, грав на роялі. Його близьким другом був композитор Левко Ревуцький.
«ВЕЧІРНІ РОЗМОВИ»
— У 1958 році на Четвертому з'їзді славістів доповіді М. Т. Рильського викликали великий резонанс у наукових колах. В одній він торкнувся питання історії перекладу з однієї слов'янської мови на іншу, а в іншій — розповідав про український історичний епос. Максим Тадейович написав збірки праць із фольклору, мистецтва. А скільки думок Рильський лишив у своїх рецензіях, виступах, есе, які друкував у «Вечірніх розмовах». Його суботні нариси читачі «Вечірнього Києва» завжди чекали. В них він торкався актуальних питань життя не тільки міста, а й розмірковував про розвиток літератури, мистецтва, ділився спогадами про видатних діячів культури, розмірковував про виховання творчої зміни, порушував проблеми моралі. Як пригадував його син Богдан Рильський, шкода, що одна з останніх «розмов» так і не дійшла до читачів. Не була надрукована. Найприкріше, що сліди статті, написані, як завжди, від руки, без чернеток і копій, втрачено. А йшлося в ній про проблеми монументальної пропаганди в Києві. Письменник торкнувся теми, яка хвилювала його впродовж усього життя і сенс якої він афористично виклав у своїй передмові до книжки Івана Шаповала про академіка Дмитра Яворницького: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани». Зокрема, в статті, що загубилася, висловлювалась думка: як добре було б, якби на київських пагорбах над Дніпром з'явилися пам'ятники літературним героям — Катерині Тараса Шевченка і Тарасові Бульбі Миколи Гоголя. Хіба ця мрія не актуальна?
Наукові роботи Рильського хоча невеликі за розміром, але вони великі за думкою. Які чудові літературознавчі праці він написав про Лесю Українку, Тараса Шевченка, Адама Міцкевича та інші. Він відомий і знаний як мовник. І досі його праці шанують за кордоном, особливо у слов'янських країнах. Наприклад, знамениті вчені: болгарин Петро Дінєков, поляк Юліан Кчижановський у своїх працях цитують Максима Тадейовича. Навіть поезія Рильського теж наукова, — це величезний пласт для вивчення.
«ХМАРИ» НАД ІНСТИТУТОМ
— Рильський завжди жив інститутськими радощами, важко переживав невдачі своїх співробітників, і коли над нашим інститутом з'явилися «хмари». Кілька разів тодішні працівники партапарату хотіли «реорганізувати та реформувати» науковий заклад, а фактично ліквідувати Інститут МФЕ. У Рильського був величезний авторитет не тільки в країні, а й за кордоном, тому «наїзди» намагалися робити, коли наш патрон був відсутній. Але перед своїм від'їздом Рильський мені як вченому секретарю лишав лист до Президії АН УРСР, в якому прохав не вирішувати питання про реорганізацію інституту за його відсутності. Коли приходили «ліквідатори», я показувала цей документ і нас не чіпали. Одного разу Максим Тадейович був у відрядженні, а в інститут знову прийшла комісія. Цього разу з ЦК України: 30 осіб. Перевіряли фундаментально. Швиденько призначили засідання вченої ради. Але Максим Тадейович дзвонив щодня, щоб бути в курсі справ. Перевіряючі вже заготовили своє рішення, та несподівано для них на засідання з'являється Рильський. Він сказав, що доки не познайомиться з висновками перевірки, ніякі питання не обговорюватиме. На цьому перевірка й закінчилась. Але питання нашої реорганізації через деякий час постало знову. Чиновники вирішили розформувати інститут: мистецтвознавство віддати до Міністерства культури, фольклористику передати в Інститут літератури, а етнографію — в Інститут історії. Максим Тадейович вирішив бити на сполох. Були написані листи в різні інстанції. З скрутної ситуації нам допоміг вийти Борис Євгенович Патон. Коли він розібрався із суттю справи, то сказав, що поки він президент АН України — Інститут МФЕ буде в системі академії.
«СПРАВА» РИЛЬСЬКОГО
— Уже з 1961 року Максим Тадейович почав погано себе почувати. Хворів дуже тяжко, але працював до останньої хвилини. Писав вірші, рецензії, статті. Мужньо переносив біль. Бувало, привезу йому папери з інституту, Рильський сидить на веранді (у своєму домі в Голосієві) за столом, щось пише. Як мене побачить — обов'язково піджак вдягає. Не хотів, щоб його нечепурним бачили. Він помер від раку легенів (хвороба заядлих курців). Рильський усе життя багато палив. Дались взнаки і роки цькування. В 30-ті роки його заарештували і п'ять місяців Рильський провів у в'язниці. Це був болісний факт біографії поета, якого звинуватили у вигаданій політичній справі. Але він стійко переніс тортури і знущання слідчих, які домагалися зізнання, або щоб він обмовив товаришів. Син Рильського Богдан вже після смерті батька домігся, щоб йому дали прочитати «справу». Вона відкривалась ордером про арешт, датованим 19 березня 1931 р. (фатальний збіг — це день народження поета). Його звинуватили в приналежності до української контрреволюційної організації. Рильський ті наклепи відкидав. Максим Тадейович сидів в загальній камері разом із сімома в'язнями Лук'янівської тюрми. На допити його возили в ДПУ (зараз Жовтневий палац). За час, що сидів Рильський, змінились чотири слідчі, які вели його справу. Особливо знущався останній. Вже маючи в шухляді документ про звільнення поета, він говорив: «Так як ви не визнаєте себе винним, то прийняте рішення про ваше заслання на 10 років на Соловки». І коли Рильський відповів: «Соловки так Соловки» — допит скінчився. Постановою від 19.08.31 р. справу припинено за відсутністю «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи», і Максим Тадейович повернувся з тюрми...
В 47-му, коли Рильський мав багато урядових нагород, був визнаний як поет, перекладач, та раптом у його творах знайшли рецидиви «буржуазного націоналізму». Він дуже тяжко пережив ті часи. За словами Богдана Максимовича, кожне несправедливе звинувачення залишало шрами на серці батька, а все разом призвело до фатального дня... Провести в останню путь Максима Тадейовича прийшли шанувальники його таланту з усіх кутків країни і навіть приїжджали делегації з закордону. Похорон був величний, як і сам М. Т. Рильський. День теплий, сонячний. Прощання проходило в клубі Ради міністрів. На панахиді співав Іван Козловський (із знаменитим тенором поета пов'язувала довга дружба). Звучали й пісні, написані на вірші Рильського. Максима Тадейовича поховали на Байковому кладовищі...
УЛЮБЛЕНА «ДИТИНА»
Рильський помер і наші інститутські вороги знову підняли голови. Але Інститут — це ж улюблена «дитина» Максима Тадейовича і всі співробітники, незважаючи на біль втрати, згуртувалися. Ми не могли допустити, щоб справа Рильського загинула. В інституті вивчається народна культура. Фактично кожний відділ (театр, кіно, музика, образотворче мистецтво) — скарб, який науковці вивчали, аналізували.
Мрію про відкриття інституту Максим Тадейович виношував ще коли був в евакуації в Уфі під час Другої світової війни, у 1942 р. Рильський розробив структуру майбутнього наукового закладу. Він вважав, що потрібно вивчати не лише мелос і фольклор, а й мистецтвознавство. Він доводив представникам влади, що треба знати своє коріння, народний побут, звичаї, тож без вивчення етнографії не можна обійтись...
Смерть Рильського нас об'єднала. Ми підготували проект постанови про вшанування пам'яті Максима Тадейовича. Серед низки заходів там йшлося про відкриття музею, встановлення пам'ятника, видання 20-томного зібрання творів, а один рядок про присвоєння Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України імені М. Т. Рильського. Сьогодні справа, започаткована Максимом Тадейовичем продовжується в наукових працях, монографіях, збірках, які готують співробітники інституту. Отже ниточка, яка зв'язує покоління, не розірвалася.
