На фоні публічного і часом надто емоційного обговорення реформи середньої освіти долі дитячих садків залишалися в тіні. Що досить дивно — весь цей час за кожен із них йшли запеклі бої. Києву, безумовно, пощастило: за роки незалежності 2,5 тис. сіл зовсім позбавилися дошкільних закладів, а в столиці 670 все ж вдалося зберегти. І, за словами начальника Київського управління освіти Бориса Жебровського, на даний момент цієї кількості досить, щоб всі бажаючі могли прилаштувати своє чадо «під крильце» вихователя.
ДИТЯЧИЙ САДОК ПІД ЗАСТАВУ. ТИМЧАСОВО?
Вдалося ж зберегти баланс насамперед завдяки колишній далекоглядності — свого часу серед радянських столиць лише у Києві не знали, що таке черга в дитячий садок. Якось міськком партії постановив здати тут за рiк 52 дошкільні заклади, а до цього щорічно з’являлося по 10—15 нових садків. Не рівняйся тоді партійні функціонери на зростання народжуваності — педагогічні суперечки про те, чи потрібно віддавати дитину в колектив, чи краще залишати вдома під наглядом бабусі, були б безглуздими. Дошкільні заклади залишилися б привілеєм обраних.
У 90-ті розпочався неконтрольований процес. Третина всіх київських садків перебувала у підпорядкуванні відомств і, відповідно, були записані до статутів підприємств. Коли чиновники від освіти міркували про те, що до дошкільного етапу варто було б ставитися навіть із більшою увагою, ніж до школи (як це, до речі, робиться на Заході), дитячі садки залишалися банкам у заставу під кредити. Не допоміг і указ Президента, який забороняв перепрофільовувати дошкільні заклади. Спроби відстояти відомчі дитячі садки в суді закінчилися програними 30-ма процесами. Разом із тим столичне управління освіти відмовилося тоді й від орендованих під садок приміщень. У цьому разi, щоправда, зовсім безболісно — дитячий садок на першому поверсі «хрущовки», погодьтеся, не самий вдалий варіант.
Словом, у результаті кількісні показники скоротилися майже вдвічі. Відомчі садки, що залишилися, під приводом ремонту закрили, але їхні номери управління освіти ліквідовувати не поспішало — столична громада погодилася взяти ці установи на свій баланс. Туди ж, де залишалися сиротливі дві-три групи, пустили орендарів. Iз чого, до речі, й розпочалася друга серія дитсадківської епопеї. Напівсадки-напівофіси стали осередками напруження не тільки для батьків, а й для податкових служб і навіть УБОЗу. З одного боку, зрозуміло, хвилювало сусідство авто, офісної техніки та дітей, а з другого — здоровий глузд підказував, що, мабуть, це єдиний спосіб зберегти садок і забезпечити заробіток району. З погляду безпеки, в управлінні освіти говорять, що все під контролем: орендуючі фірми — не шкідливі виробництва, а без висновку пожежників і санепідслужби добро на сусідство не дають. Істотний плюс ще і в тому, що, крім оренди, фірми оплачують і комунальні послуги садку. І навіть коли в дошкільному закладі вже немає дітей і будівля повністю окупована фірмою, поставити хрест на цьому дитячому садку не поспішають. «Прийде час, будівлю відремонтуємо, і тут знову з’являться діти», — говорить Б. Жебровський.
ДОШКІЛЬНІ ЗАКЛАДИ — НЕ КАМЕРА СХОВУ
Оптимізм цей не випадковий. Зменшення кількості дошкільних закладів істотним чином вплинуло на їхню якість. Хоч як це парадоксально, але саме коли воювали за кожен дитячий садок, прийшло усвідомлення того, що дошкільний заклад — не камера схову. А навчальний заклад. Стали створювати дитячі садки-школи, вивчати те, що до відомих часів вважалося буржуазною містикою і недбалими педагогічними теоріями. Щоправда, на чистому ентузіазмі. Якщо в Японії займатися з малюками отримують право лише найкваліфікованіші фахівці (в дошкільному віці психіка найбільш «гутаперчева»), то у нас при всьому «багатстві» вихідців із педучилищ, більшість не горить бажанням бути і вчителем, і нянею, і психологом за 180 гривень. Плинність кадрів залишилася і до цього дня, жіночий колектив незмінний, садки, як і раніше, безкоштовні та державні (оплачуються лише додаткові заняття і харчування), а альтернатива за роки незалежності з’явилася. Часом уже надто різнопланова. Раніше все було зрозуміло: якщо дитина йде в дитячий садок, це означає, що вона цілий день буде під наглядом, у колективі однолітків і, можливо, ще чогось навчиться. Нинішня ж концепція дошкільної освіти, зрозуміло, перетворила дитячі садки на товар, який необхідно вигідно продати. Психологи кажуть, що єдиний варіант не «потонути» в пропозиціях — це зрозуміти, що становлення особистості відбувається в три-чотири роки, оцінити пріоритети дитини, прислухатися до неї. За словами психолога Олени Кравець, саме в дошкільному віці дитині як ніколи важливо відчути похвалу з боку дорослих. У неї формуються особистісні якості стосовно людей — вона вчиться піклуватися і співчувати. І, найголовніше, за словами психолога, — забезпечити дитині таке середовище, яке б могло допомогти їй розкрити цi якостi.
БЕЗ ЛЯЛЬОК І МАШИНОК
У першому в Україні дитячому садку-школі Монтессорі, як кажуть, не засумуєш. Прихильник традиційного виховання дітей, заглянувши сюди, без сумніву, скаже, що тут ростять нероб і нехлюїв. Педагог-новатор, заборонений у СРСР із початком сталінського режиму, італійка Марія Монтессорі відповіла б, що тут виховують, насамперед, непересiчну особистість. Основний принцип послідовників великої італійки — діти повинні вчитися жити в життя. Якщо малюка критикують — це означає, що він вчиться ненавидіти. Якщо живе у ворожнечі — буде агресивним, якщо його висміюють — замкненим, якщо докоряють — з почуттям провини. Але якщо дитину підбадьорюють і підтримують, вона вчиться вірити та поважати себе.
Уявіть собі такий клас, де хтось сидить за маленькою партою і розкладає букви, хтось лежить у центрі на килимі та сортує різнокольорові прищіпки відповідно до палітри, хтось стоїть біля раковини і миє скляний посуд, а хтось ретельно за допомогою розбризкувача чистить дзеркало. І за всім цим просто спостерігає вихователька, не примушуючи всіх зайняти свої місця за партами і малювати, скажiмо, портрет мами. Крім цього, група різновікова — трилітки-новачки влаштовуються поруч із п’ятирічними «старожилами». Картина, погодьтеся, незрозуміла. І мало того — директор дитячого садка-школи Монтессорі Олена Тимошенко говорить, що це формує самодисципліну, слухняність, незалежність і радість як базисну емоцію.
Теорія ж нехитра. Її суть — у спостереженні, за допомогою якого визначають так звані сенситивні періоди в розвитку дитини та створюють середовище, яке сприяє розвитку тих чи інших навичок. Розвиток йде у п’яти сферах. Клас для навчання поділено на зони — практичного життя, космічну, математичну, сенсорну і мовну. Трирічні, говорить О. Тимошенко, просто обожнюють мити посуд і витирати дзеркало. Ні там ні там «замінників» немає — якщо розіб’єш тарілку, значить запам’ятаєш, що зі склом потрібно бути обережним; якщо розіллєш воду, значить наступного разу постараєшся цю помилку не повторити. Але при цьому в Монтессорі-садку ніхто ніколи не лає дитину, адже вважається, що будь-який досвід — позитивний, і творчість дитини заслуговує на похвалу тільки тому, що вона — його. Звикаючи до цього, діти не суперничають і не конфліктують. Тільки той факт, що кожен Монтессорі-матеріал тут у єдиному екземплярі, змушує кожного шукати компроміс. І якщо Льоша, скажімо, зараз «працює» з математикою, то «колезі» доводиться або чекати, або домовлятися про співпрацю.
До речі, сам Монтессорі-матеріал — окрема історія. У класі не знайдеш ні ляльок, ні машинок, ні плюшевих слоників. Діти збирають різнокольорових чоловічків за схемою, розбираючись із «ліво-правими» складностями. Сортують по парах нюхальні баночки з однаковим запахом і, зрозуміло, не здогадуються, що їхня улюблена піпетка і дві миски з водою тренують моторику. Старші діти вже починають вивчати справді серйозну науку — наприклад, дивляться на картинку і з букв складають відповідне їй слово. Математика у Монтессорі також незвичайна — замість числової абстракції тут на власному досвіді переконуються, що маленька кулька є частиною великої, а десятки складають сотню. І навіть коли трирічний новак приходить і тут же хапається за непосильну ще для нього роботу, ніхто його не обсмикне. Хіба що «колеги» старші. Буває, що п’ятирічний хлопчик зі знанням справи відтягує малого від вибраного заняття і говорить, що той ще дуже малий. Але вже через кілька хвилин вони разом зав’язують шнурки і застібають кнопки, до чого, до речі, тут також є свої допомоги.
Іноді натуралізм має і свої недоліки. Наприклад, вихователі розповідають, що тут не так давно грали в перукаря. Нескладно уявити обличчя батьків, яким довелося побачити своє чадо в новому «іміджі». До речі, батькам у даній методиці також належить важлива роль. Адже якщо сім’я приймає позиції даної системи та готова переглянути свої погляди, то дитина пристосовується швидко. В іншому випадку, кажуть психологи, у нього можливі навіть нервові розлади. У зв’язку з цим для батьків тут проводять спеціальні тренінги, так би мовити, спокійного ставлення до всіх бажань дитини. Не без невдач, проте і дорослим вдається вникнути в суть методики. У результаті, за словами батьків, обіцяне стає реальністю: семирічний із задоволенням допомагає мамі по дому, а у вирішенні своїх завдань як побутового, так й інтелектуального рівня, обходиться вже без неї.
