Її помітили ще в п’ятницю. Хтось упевнено стверджував: «Та це кулька! Повітряна кулька, я в бінокль дивився!» Але це таки була кішка. Пухнасте, біле, з сірою плямкою на лобі, зеленооке створіння. Вона сиділа на тополі десь на рівні четвертого поверху. Злізти самій сміливості не вистачало. Минала вже друга доба. Мої друзі, які самі мають кілька котів, спробували були дістатися до бідолахи самотужки, та перша ж гілка, на яку стала нога, одразу обламалася. У ніч з суботи на неділю я спав заледве чотири години. Кішка продовжувала сидіти. ЖЕК, пожежники, МЧС категорично відмовлялися допомагати навіть за гроші. Я згадав про свого приятеля, що займається альпінізмом. Приятель здивувався, але прийшов. Щойно між ним і кішкою лишилося менш ніж півметра, дурна тварина... подерлася угору, причому вельми спритно. Видряпалася майже на верхівку. Тут вже ніякий альпінізм не допоміг би.
В ніч проти понеділка пішов сильний дощ. Киці майже не було видно. Надії не лишалося.
У понеділок, десь по обіді, вдалося видзвонити справжню службу порятунку. Вони приїхали близько шостої. Головним був Павло — рум’яний бородатий здоровань, про таких кажуть «кров з молоком».
— Я взагалі-то броньованими дверима займаюсь, — зауважив він. — З балкона можу зайти, якщо ключі всередині квартири забули. Але котів теж рятую. За три роки 70 з дерев зняв...
Мотузку, закріплену на даху багатоповерхівки, ближчої до тополі, другим кінцем скинули вниз і протягнули через верхівку дерева на інший бік тротуару. Утворилася група уболівальників — сусідів і перехожих. Особливо запам’яталася одна жінка, що, виявляється, підбирає і рятує пташенят гав і круків, — вона дуже переживала. Напарник Павла стояв на даху, сам Павло закріплював мотузку знизу, щоб потім по ній піднятися на дерево. Мотузка повзла деревом униз, зрізуючи гілля і листя. Кішка, перелякавшись нової загрози, теж почала спускатися... Аж раптом зверху обламалася чергова гілляка, зачепила тварину — і та, відліпившись від стовбура, спікірувала вниз, як справжній міні-бомбардувальник! І, одразу підвівшись на лапи, тут же залізла на нове дерево! Та акація, на щастя, була вже невисока, проте надто близько до дороги. Тварина категорично відмовлялася злізати і шипіла на всіх двоногих.
— А що, може, її просто звідти скинути? — запропонував якийсь цікавий хлопчисько з велосипедом.
Незабаром підійшов його друг, і вони почали з гарчанням і вереском кидатися одне в одного грудками землі.
— Так, сіли на велосипеди — і щоб ми вас не бачили! — ревонули ми на них.
— Доведеться пиляти — вирішив Павло.
Ні сіло ні впало — з’явився досить пом’ятого вигляду дідок. З зовсім не пом’ятим здоровенним пітбулем. Без намордника. Чому вони завжди вигулюють своїх потвор без намордників?!! Геть звідси!
У самий розпал робіт на третьому поверсі відкрилося вікно, і якась тітка звідти почала:
— А я зараз міліцію! Та як ви смієте! Дерево пиляти! Та у вас не всі вдома!
— Так що, нехай тварина здихає? — поцікавився Павло.
— Та як ви смієте! Дерево пиляти! Та у вас не всі вдома!
— Ми ж не дерево, ми гілку...
— Та як ви смієте! Дерево пиляти! Та у вас не всі вдома!
Придивившись, я помітив, що у неї в спині обертається круглий ключ, а висока зачіска маскує кілька дротів, що тягнуться вглиб квартири. Це був так званий під’їздний біоробот, що є в кожному будинку: маючи вигляд таких тіток невизначеного віку, вони, щойно хтось сторонній наближається до будинку, починають обстрілювати чужинця стандартними фразами, закладеними в їхню програму. Інших функцій у них не передбачено, так що загрози не було.
Між тим, вітка почала хилитися... затріщала... і таки гепнулася на землю! Багатостраждальне створіння дременуло далеко вглиб оболонських зелених насаджень. Тільки ми його і бачили.
— Може, чаю? — запропонували ми Павлу.
— Та ні, дякую. В мене ще виклик на Троєщину. Двері...
Ми розійшлися по домівках — відсипатися.
Уік-енд нарешті закінчився.
