Учора обидва кандидати відвідали Харків. Украй важливий, слід сказати, і для Віктора Ющенка, і для Віктора Януковича регіон. Особливо в умовах, «обваленого» адмінресурсу. Віктор Ющенко акцентував на встановленні контакту зі східноукраїнським промисловим директоратом. Виступаючи на зустрічі зі співробітниками танкового заводу ім. Малишева, він сказав про те, що насамперед «держава повинна стати ефективним замовником військової продукції». Віктор Янукович зустрічався з місцевими чиновниками та журналістами, продовжуючи розробляти опозиційну нішу. Вкотре понарікавши на Президента Кучму, він додав новий акцент у свою риторику. «Ми повинні думати, як будувати наше майбутнє, і це об’єднуватиме нас, усіх людей усіх національностей і релігій», — сказав В. Янукович. З його слів, люди одягли оранжеві стрічки на знак протесту проти політики колишньої влади. «Але ми не заперечуємо їхній протест, ми згодні з ними, і ми запрошуємо будувати наше майбутнє, і кожному знайдеться місце», — сказав він
Україна, яку півроку тому згадували у глобальних ЗМІ лише в «євросусідському» та іракському контекстах, на сьогодні стала не лише ключовою темою глобального медійного поля, а й об’єктом активної уваги, ресурсного і сценарного впливу ззовні. Підвищена зовнішньополітична активність основних глобальних і регіональних акторів протягом двох поствиборних тижнів дає підстави говорити, що Україна сконцентрувала на собі всю різновекторність геополітичних ставок і суперечність розвитку пострадянського регіону.
Ця суперечність полягає у протистоянні двох основних пострадянських трендів розвитку останніх років. Первинний рух пострадянських країн «від Москви» змінився реінтеграцією з одного боку і європейською (або євроатлантичною) інтеграцією — з іншого. Пострадянська практика свідчить, що рух держав «на Захід» нерозривно пов’язаний із процесом зміни еліт. Водночас держави з консервованими елітами більшою мірою орієнтовані на пострадянську реінтеграцію та залучення в російське поле легітимності. У деяких випадках цей напрямок урівноважується стратегічним партнерством або режимом особливих відносин зі США. З огляду на статус України, її важливість і вплив на пострадянському просторі, закінчення (або стабілізація) українського поствиборного процесу буде відправною точкою і для російських пострадянських сценаріїв.
Україна перебуває у стані системної політичної кризи, нерозривно пов’язаної з її геополітичним і цивілізаційним вибором. У цих умовах уже можна з певною часткою впевненості говорити про геополітичних переможених, але поки немає можливості однозначно говорити про геополітичних переможців. Інший не менш важливий момент полягає в тому, що зовнішньополітичне наповнення поствиборного політичного процесу в Україні вже зараз виразно окреслило глобальні протиріччя, сконцентровані на пострадянському просторі. Набагато ясніше тепер виглядають не лише основні мотивації дій глобальних гравців тут, а й можливі варіанти нової системи геополітичних балансів. Ця система неминуче сформується після завершення українського поствиборного процесу. Крім того, українські технології «революційно-конституційного» або «революційно-судового» процесу безумовно сформують нові моделі оновлення на пострадянському просторі. За великим рахунком, якщо зміна еліт в Україні все ж відбудеться (навіть враховуючи велику ймовірність сепаратних варіантів), можна буде говорити не лише про посилення неоднорідності пострадянського простору, а й про формування своєрідного паритету реінтеграційного пострадянського і прозахідного трендів у регіоні.
ГРА «НА УТРИМАННЯ»
Формат і рівень геополітичної участі Росії в українському поствиборному сценарії дозволяє говорити про те, що хронологічні рамки російського плану дій обмежувалися двадцять першим (максимум двадцять четвертим) листопада. Грубо кажучи, саме до цього періоду були «розписані» та скоординовані варіанти дій. Якщо протягом початкової фази кампанії (принаймні візуально) Росія «тримала дистанцію», то на фінішній прямій її позиція вже серйозно і часто йшла врозріз з українською внутрішньополітичною кон’юнктурою. Попри це, в діях Кремля проглядався нехай і витратний, але все ж продуманий сценарій.
Несистемні дії Росії на цьому етапі свідчать про те, що з 21 листопада ситуація розвивалася вже поза рамками потенційних російських сценаріїв. Безумовно, часу для пошуку адекватних відповідей у таких умовах у Росії за великим рахунком просто не було. Однак часу вистачало для того, щоб зорієнтуватися в ситуації й зіграти на символічному дистанціюванні та формальній примирливій участі.
Результатом могло б стати повноцінне залучення (а не контручасть) Росії до українського сценарію і повноцінні геополітичні дивіденди. Зараз же йдеться швидше про пошук варіантів точкового тиску, який, однак, уже не є стратегічним.
Геополітичні невдачі Росії вже стають загрозливою тенденцією. У цьому сенсі показовим був грузинський сценарій рік тому, зіграний Москвою в аналогічних екстремальних умовах. Подібна ситуація в тих або інших формах може відтворюватися і в Україні. Перманентне «посилення» російської позиції протягом поствиборного процесу насправді було поетапною здачею наявних і потенційних українських плацдармів. Крім того, ці сплески геополітичної активнос ті синхронізувалися з ключовими кризовими піками поствиборного сценарію. Йдеться про поспішне оголошення результатів ЦВК, «сєверодонецький з’їзд», «півден но-східний проект» та новий сценарій перевиборів.
Кожен такий пік означав подальше випадання Росії з українського контексту. Тому головна проблема, що заважає Росії адекватно й повноцінно вписатися у новий розклад сил, що формується на пострадянському просторі, полягає на сьогодні навіть не в однобокості російської ставки або програші цієї ставки. Швидше має йтися про комплексну кризу пострадянської політики Кремля. Основна причина потенційної кризи полягає в тому, що несучою конструкцією, ініційованою Москвою пострадянської реінтеграції, була й до сьогодні залишається логіка «утримання». «Зміна влади означає втрату пострадянської держави-партнера», — приблизно так виглядає загальна установка Кремля щодо пострадянського простору.
Тому й нинішня російська політика зосереджена на ставці на користь програшного консервуючого і квазілегітимного сценарію. Цілком очевидно, що життєздатність російського «проекту Україна» була б практично неможливою без монополії Москви на забезпечення міжнародної легітимності України, м’якої (а можливо, і жорсткої) євразійської ізоляції Києва та геополітичного патронату Росії.
Можливо, за такого сценарію ставку зробили б на свої енергетичні канали для контактів з Європою, — зокрема на Берлін і Париж. На цьому напрямку Росія концентрує дипломатичні зусилля і в нинішніх умовах. Певним успіхом можна вважати той факт, що Берлін (який прийняв роль пасивного лобіста російських позицій щодо України) і Париж певною мірою пом’якшують жорстку позицію Євросоюзу. Тому для Росії зараз найважливіше те, в який бік гойднеться цей староєвропейський маятник. Від цього залежить як рівень і формат російсько-європейського діалогу, так і рівень участі Москви у створенні українського сценарію.
ПАТРОНАТ
Позицію Вашингтона, попри її візуальну жорсткість, у практичній площині можна швидше розцінювати як «напівактивну». Слід зазначити, що поки ані Джордж Буш, ані його представники не зробили однозначних і різких кроків, що виходять за рамки американсько-російського антитерористичного діалогу, що пожвавився перед виборами. З іншого боку, в перші дні позиція Заходу стосовно результатів українських виборів виглядала консолідованою та категоричною саме завдяки Вашингтону.
Складається враження, що Сполучені Штати зараз грають за схемою «подвійної передачі повноважень»: з одного боку, вони дають певний карт-бланш старій Європі, з іншого боку, делегують активні повноваження Європі молодій — у цьому випадку — Польщі. Судячи з усього, в такій ролі є і власна зацікавленість Варшави, яка отримала певний карт-бланш на активну східноєвропейську політику. Не можна виключати, що Польща (разом із державами Балтії) розглядається зараз як один із «гарантів східноєвропейської стабільності». Цей балто-слов’янський регіональний проект (або «балто-слов’янський пояс») судячи з усього, передбачає залучення до регіональної гри держав Балтії й оновленої України.
Вибудовуючи таку систему балансів, Сполучені Штати, пов’язані антитерористичною співпрацею з Росією та іракською миротворчою участю — з українськими елітами, в ситуації, що складається, намагаються зайняти позицію надконфліктної сили. Глобальні акценти конфлікту зміщаються в російсько-європейську площину, а пошук нових балансів поступово зміщається на континентальний (європейський) рівень. Однак, делегуючи культурно-гуманітарні й частково політичні повновагуманітарним сигналом для Європи. Європейський страх «втратити Україну» втілився в осмислених діях лише після того, як Україна явно продемонструвала колосальну невідповідність громадянської позиції суспільства та позиції своїх правлячих еліт. Мабуть, уперше чинник спільних демократичних цінностей став ключовим в українсько-європейських відносинах. Саме «спільне ціннісне коло» і стало відправним ження старій Європі, США залишають за собою контрольний пакет впливу на формування конфігурацій східноєвропейської безпеки, здійснюючи його за допомогою активних «молодих європейців».
«НЕЄДИНИЙ» ЄВРОСОЮЗ
Жорстка «антифальсифікаційна» позиція США була цілком очікуваною. Водночас, мало хто міг очікувати на таку активізацію Євросоюзу. Європа вступила в активну гру в українських виборах тоді, коли вимальовувані контури ситуації були практично непрогнозованими для Росії.
Очевидно, що безпрецедентна масовість активної політичної участі українців, з одного боку, та громадянсько-конституційний формат початку зміни еліт, з іншого — стали моментом, від якого відштовхувалася у своїх діях офіційна Європа.
З іншого боку, в європейській позиції вже сьогодні більш-менш чітко проглядаються три основних напрямки: офіційна жорстка позиція Брюсселя, поміркована «пом’якшувальна» позиція старої Європи й активна дієва позиція Європи молодої. У зв’язку з цим не треба забувати про газовий російсько-європейський чинник. Європейська енергетика на сьогодні зацікавлена передусім у технологічній та функціональній (газо- й нафтотранзитній) стабільності України. Така стабільність багато в чому замкнена саме на нинішніх владних елітах України. Цей чинник неминуче впливатиме на загальноєвропейську позицію.
ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПРОСТІР ПІСЛЯ 2004 РОКУ
Українські події вже зараз мають серйозний «революційний» резонанс на пострадянському просторі. З іншого боку, Україна навряд чи буде «експортером революції». Швидше, варто говорити про «експорт» смислів і моделей оновлення. Тому реалізація українського демократичного сценарію (в повному або урізаному варіанті) неминуче стане відправною точкою в перегляді Кремлем якщо не пріоритетів, то, принаймні, стилістики зовнішньої політики.
Ключовими для пострадянського простору були й залишаються російсько-українські відносини, і дуже багато залежатиме від того, як зміниться їх формат. У цьому сенсі дуже важливо, що вибере Росія: або утримання своєї пострадянської культурно-гуманітарної гегемонії за допомогою концентрації зусиль на тих напрямах, де така стилістика геополітичної поведінки дає практичні результати та «прямі» геоекономічні дивіденди; або прагматичну (економічну) інтеграційну платформу. Тобто, яку модель обере Кремль у вибудовуванні діалогу з пострадянським сусідом, який виходить з її ціннісно-гуманітарної та політичної орбіти. Від цього багато в чому залежить і доля пострадянського простору, і рівень залученості Росії в загальний глобальний контекст, і реалізація її лідерського потенціалу в регіональному і глобальному сенсі.
На сьогодні Росія програла політично, швидше за все, можна говорити і про її культурно-гуманітарний програш. Але навряд чи можна говорити про те, що Кремль уже програв економічно: росіяни протягом останнього часу неодноразово ставали об’єктами витиснення новим українським бізнесом із приватизаційного процесу. У більш ліберальних і прозорих схемах Росія, за ідеєю, має набагато більше можливостей для доступу і на український ринок, і до процесу приватизації. Однак, отримати виграші від можливої лібералізації української економіки Росія зможе, лише працюючи в рамках нових прозоріших правил гри, які, швидше за все, розвиватиме в нових умовах Україна. У такому разі співпраця буде більшою мірою економічною, політична і геополітична складові цих відносин, найімовірніше, будуть ослаблені.
Водночас, Росія, безумовно, не відмовиться від впливу на майбутні українські політичні сценарії. У цьому сенсі відкритими залишаються такі запитання. Запитання про інструменти цього впливу: само собою зрозуміло, його реалізація неможлива без створення «агентів впливу». Важливо, чи будуть ці агенти та схеми, в яких вони діють, «тіньовими», або ж Росія включиться в цивілізований контекст лобіювання своїх національних інтересів. Друге передбачає створення проросійських політичних груп, «російських партій» тощо. Від того, які відповіді дасть Кремль на ці запитання, прямо залежить, чи буде російський вплив гармонійним і комплексним, або ж непрозорим і «точковим». У цьому сенсі парламентські вибори 2006 року будуть не менш показовими, ніж найближчі поствиборні зустрічні кроки з обох сторін.
