15-16 квітня має відбутися візит прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко до Росії. Тимошенко зазначила, що під час візиту серед інших питань також озвучить позицію української сторони щодо СНД та ЄЕП. За словами прес-секретаря прем’єра Віталія Чепиноги, під час поїздки Тимошенко зустрінеться зі своїм російським колегою Михайлом Фрадковим, також планується її зустріч із Володимиром Путіним. Юлія Тимошенко повідомила, що також планує зустрітися з російськими підприємцями для обговорення перспектив взаємних інвестицій. Прем’єр-міністр сказала, що не боїться їхати до Москви, попри те, що раніше Головна військова прокуратура Росії хотіла висунути їй обвинувачення в організації дачі хабара керівництву міністерства оборони Росії й добилася в суді рішення про її арешт у разі появи на території Росії. «Я мало чого в цьому житті боюся», — сказала Тимошенко. Напередодні візиту українського прем’єра до Москви пропонуємо вам погляд Анатолія ГАЛЬЧИНСЬКОГО на перспективи двосторонніх відносин.
Суспільство має з розумінням ставитися до поки що далеко не в усьому логічних і часто суперечливих дій влади у сфері зовнішньої політики, у т.ч. й тих, що стосуються наших відносин з Росією. Щоб сформувати нову конструктивну логіку стратегічного партнерства, потрібний час. Щоправда, перші кроки у цьому напрямі достатньо обнадійливі. І в цьому питанні (як і в багатьох інших) поступово розвіюється міф щодо основного гасла передвиборної риторики «про дуже тяжку спадщину, залишену старою владою»; досягнуте у попередній період не ставиться під сумнів; воно оцінюється як платформа для наступних кроків. Натомість, на якій концептуальній основі вони мають здійснюватися, поки що ніхто не знає. Для цього необхідна ґрунтовна аналітика. Вона, звісно, відсутня. Але хочеться вірити, що і відповідну дефіцитність, що дається взнаки і в інших аспектах зовнішньої політики, буде подолано.
РОСІЯ В КОНТЕКСТІ НОВИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЙ
Реалізм у зовнішній політиці — це основа успіху. Ця істина всім добре відома. На заваді — залишки «революційної ейфорії», яких ми ніяк не можемо позбутися. Це позначається насамперед на наших оцінках, які стосуються головного — нових процесів, що визначають, з одного боку, місце нашого північного сусіда в трикутнику геополітичних інтересів США — ЄС — Росія, в центрі якого ми знаходимося, з іншого — нову розстановку сил на пострадянському просторі. Ставка на те, що помаранчева революція, яка відкрила шлях суттєвому прискоренню демократичного процесу в Україні, зумовлює автоматично зміну лідерства на цьому просторі на користь нашої держави, є достатньо спрощеною. Росія лишається одним із дієвих учасників глобалізаційного процесу, країною, що здійснює активну зовнішню політику, має достатньо потужний експортно-енергетичний потенціал, динамічні партнерські зв’язки з провідними країнами Заходу і Сходу, відіграє помітну роль у формуванні міжнародної безпеки.
Є в цьому й інша надзвичайно значуща для нас обставина: позиція Росії в сучасному світі повинна оцінюватися і в контексті геополітичного суперництва США — Європа, яке набуває в останні роки, особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 р. та війни в Іраку, все більш чітких обрисів. «Сьогодні союзники по обидві сторони Атлантики, — пише з приводу цього колишній Держсекретар Г.Кісинджер, — намагаються сформувати свої власні особливі відносини з Москвою. Хоча їх спроби не обов’язково ворожі одна одній, вони, проте не дуже беруть до уваги погляди своїх союзників і, намагаючись посилити власні позиції, — певною мірою як страховку один проти одного, — добиваються прихильності Москви». Росія не лише розуміє цю ситуацію, а й достатньо кваліфіковано «грає» на ній, використовуючи її у власних інтересах.
Потрібно враховувати й те, що Захід об’єктивно зацікавлений не тільки у посиленні стабілізаційного впливу Росії на євразійському просторі, а й у її євроінтеграційній політиці — зближенні з НАТО та ЄС. Росія не ставить (і не буде ставити) питання щодо членства у відповідних структурах, однак її політика і у відповідному напрямі достатньо активна. Тут використовуються, окрім всього, й традиційні історичні зв’язки Росії з країнами старої Європи — Німеччиною та Францією. Г.Кісинджер відзначає особливу перспективність російсько-німецького зближення.
«Пропорційно тому, як могутність Німеччини та її роль зростатиме, а Росія виходитиме з кризи, — прогнозує один із найавторитетніших у світі фахівців геополітичної стратегії, — з’явиться спокуса до дедалі тіснішого російсько-німецького зближення, заснованого на ідеях Бісмарка, згідно з якими ці дві країни процвітають лише тоді, коли зближуються, і зазнають поразки, вступаючи в конфлікт». Водночас Г.Кісинджер привертає увагу і до ще однієї важливої, у т.ч. і для нас, обставини. Він вважає, що одним із мотивів «пошуку європейськими країнами спільної мови з Росією» є «реакція на американське домінування».
У цьому контексті авторитетні міжнародні аналітики не виключають можливість суттєвої активізації дещо пригнічених останнім часом у зв’язку із подіями в Іраку відносин стратегічного партнерства між США і Росією. Йдеться про формування достатньо стійкого латентного союзу, що в своїй основі спиратиметься на спільні мотивації та інтереси стосовно: по-перше, протидії міжнародному тероризму; по-друге — розповсюдження зброї масового знищення; по-третє, співробітництва в енергетичній сфері; й по- четверте, стабілізації ситуації на євразійському просторі. У щойно опублікованій книзі «Вибір. Світове панування чи глобальне лідерство». Збігнєв Бжезінський не виключає можливість утвердження Росії як «головного стратегічного партнера Америки в упорядкуванні регіональних євразійських суперечностей». Останні події в Киргизстані й реальність загрози порушення рівноваги у центральноазіатському регіоні посилюють ймовірність відповідних прогнозів. Звісно, що в усіх випадках, які стосуються можливості поглиблення американо-російського співробітництва, ставиться умова, з одного боку, про визнання Росією свого статусу «молодшого партнера» (З.Бжезінський), з другого — про розрив iз імперським минулим і визнання пріоритетності демократичних цінностей.
Водночас у політичних колах Заходу, в т.ч. й США, існує розуміння об’єктивних складностей реалізації відповідних перетворень, усвідомлення того, що в умовах реальної загрози дезінтеграційних процесів (розпаду Росії як цілісної держави) путінська керована демократія являє собою далеко не найгірший варіант посткомуністичної трансформації російського суспільства. «Західній Європі, — зазначає Г.Кісинджер, — знадобилися століття, щоб процес демократизації приніс свої наслідки. В Росії, у якої відсутні необхідні капіталістичні або демократичні традиції.., відповідна еволюція, скоріше за все, здійснюватиметься непросто». Привертає увагу і позиція З.Бжезінського, який у цитованій вище книзі зазначає: «Росія уже не являє собою імперську державу». Достатньо симптоматичною є й заява посла США в Росії Александра Вершбоу. В інтерв’ю «Независимой газете» (15.03.04) він зазначав: «США намагатиметься вивести відносини з Росією із рівня стратегічного партнерства до рівня стратегічного союзу й після 2004 року, незважаючи на тимчасові розбіжності». І хоча ці оцінки було озвучено ще до помаранчевої революції, не треба думати, що нині вони стали принципово іншими. У політиці визначальними завжди були і залишатимуться інтереси, а не короткочасні емоції.
У зв’язку з цим не слід перебільшувати характер суперечностей між США, як і іншими країнами Заходу та Росією щодо виборчих перегонів в нашій державі. Росія для США занадто значущий геополітичний партнер. Iз урахуванням цього розрахунки окремих українських політиків на пониження за наслідками революції троянд у Грузії і помаранчевої революції в Україні статусу Росії від «стратегічного партнера» до рангу «переможеного ворога» (З.Бжезінський) і водночас на можливості для України увійти в Європу на «плечах» антиросійських протистоянь не витримує критики. За моїми оцінками, події помаранчевої революції, навіть зважаючи на її найактивнішу підтримку з боку країн Заходу і насамперед США, докорінно не змінили загальну конфігурацію геополітичних відносин між відповідними державами і Росією. Лише упереджені політики можуть цього не розуміти. «Якщо Росія заспокоїться у своїх нинішніх кордонах, — зазначав Г.Кісинджер, — її відносини із зовнішнім світом швидко поліпшуватимуться». Помаранчева революція і пов’язані з нею відповідні перипетії стали, як мені хочеться думати, не лише важливим чинником такого «заспокоєння», а й достатньо потужним збудником демократизації суспільних процесів, більш глибокого усвідомлення російською політичною елітою (як і керівництвом державою) об’єктивної невідворотності утвердження геополітичного плюралізму на пострадянському просторі. У Росії у буквальному розумінні слова не існує іншого вибору. Ця істина, як на мене, все більшою мірою усвідомлюється і В.Путіним. У зв’язку з цим було б коректніше вести мову не про послаблення, а навпаки — формування передумов щодо посилення у перспективі геополітичних позицій нашого північного сусіда. Це підтверджують й останні переговори Володимира Путіна з Джорджем Бушем, а також лідерами Німеччини, Франції та Іспанії. Перспективи такого посилення мають, окрім іншого, розглядатися і в контексті геополітичних суперечностей США — Євросоюз, де, як зазначалося вище, останнім часом стратегічна перевага дедалі більшою мірою схиляється на користь країн Старого Світу. Аби на рівних конкурувати зі Сполученими Штатами, ЄС зацікавлений у суттєвому поглибленні партнерства з Росією і ні за яких умов не піде на те, щоб природне посилення уваги до нашої держави здійснювалося за рахунок згортання співпраці з Російською Федерацією. Та і нам це не потрібно. У цьому зв’язку позиція Александра Квасневського «краще Україна без Росії, ніж Україна з Росією», що свого часу викликала достатньо емоційні оцінки у політиків, має сприйматися нами достатньо виважено.
СТРАТЕГІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ
Як вести себе у такій ситуації Україні, якою за своїми принципами та стратегічними цілями має бути нова зовнішня політика по відношенню до Росії? Останні переговори з В.Путіним, їх основний бренд «iз усіх існуючих проблем досягнуто узгоджених домовленостей» засвідчує, як на мене, не лише відсутність у влади принципових уявлень щодо порушених питань, а й, по суті, втрату стратегічної ініціативи, яку, здавалось би, мала отримати Україна в результаті помаранчевої революції. Як писала німецька газета Die Welt, Ж.Ширак, Г.Шредер і Л.Сапатеро під час останньої неформальної зустрічі переконували В.Путіна в тому, що вони «довіряють главі Кремля і очікують від нього не в останню чергу прихильного ставлення до України» (21.03.05). В.Путін пообіцяв, що зробить це, і виконав свою обіцянку. Аплодуючи російському президентові, ми були безмежно раді й цьому.
А що насправді? Насправді нинішня геополітична ситуація, у т.ч. й нові можливості більш прискореним ритмом вирішувати завдання європейської та євроатлантичної інтеграції — нашої визначальної стратегічної мети зумовлюють особливу актуальність не просто уточнення, а й формування нового фактично порядку денного стратегічного партнерства наших держав. Відповідна стратегія має враховувати насамперед нові геополітичні реалії, у т.ч. й принципові аспекти нинішньої політики розширення ЄС, розглядати цей процес в контексті реалізації ідеї Великої Європи, глобальних змін, пов’язаних безпосередньо з об’єктивними трансформаціями від однополярного до багатополярного світу. Йдеться про посилення геополітичної самодостатності європейського співтовариства, відродження Європи як визнаного лідера сучасного цивілізаційного процесу. У даному разі розглядаються перспективи формування більш широкої (порівняно з ЄС) європейської інтеграційної зони, реалізації ідеології «ЄС плюс», утворення спільного європейського економічного простору, організованого за принципом концентричних кіл iз різнорівневими ступенями інтеграції.
У контексті цієї ідеології по іншому сприймається і роль Росії. Вона не лише не протиставляється відповідному процесу, а навпаки — стає одним із його ключових суб’єктів. На цій основі може розбудовуватися і філософія нашої співпраці з Росією, а також логіка нашого ставлення до проекту ЄЕП. Йдеться про сприйняття його суб’єктів не як антиподів, а реальних співучасників спільного європейського простору, Великої Європи. Потрібно мати на увазі й те, що проблема, про яку йдеться, вже декілька років є предметом обговорення між Москвою та Брюсселем. Одним із кроків її практичного втілення може стати утвердження вже в недалекій перспективі зони вільної торгівлі між Росією і ЄС. Переговори Х. Солани з В. Путіним, які відбулися декілька днів тому, підтверджують достатньо високу ймовірність прийняття найближчим часом відповідного рішення. Передбачається, що відповідні документи буде підписано під час травневого саміту Росія — ЄС.
Ці процеси повною мірою відповідають і геополітичним інтересам України. Вони кореспондуються і з нашими цілями щодо набуття у перспективі повноправного членства в ЄС не суперечать їм.
Нині створено реальні передумови для суттєвого поглиблення економічного і політичного співробітництва України з новими членами ЄС, насамперед з країнами, що утворюють Балтійсько-Чорноморську вісь, а також реанімації ГУУАМ. Однак і ці процеси мають нести на собі відповідне навантаження. Україна має стати зоною зближення, а не відторгнення Європи від Росії. Такою ж мірою із застереженням слід ставитися до штучного протиставлення «старої» та «нової» Європи, до ідеї формування «зв’язки» Вашингтон — Варшава — Київ, як і до можливості її гіпотетичного протиставлення осі Париж — Берлін — Росія, перспективи утвердження якої не можуть відкидатися.
Ми не повинні відмежовуватися від Росії і в такому складному питанні, як демократизація пострадянського простору. Маємо утриматися від спокуси його поділу за принципом «свій — чужий», розуміти його об’єктивну зумовленість, а також враховувати, з одного боку, те, що зазначений процес в кожній країні може відбуватися лише за специфічним сценарієм і у специфічних формах, iз другого, — нежиттєздатність «імпортних» зразків демократії. До того ж слід розуміти, що «вулична демократія» має дуже мало спільного з принципами реального демократичного суспільства. Нам, як, до речі, й Грузії, потрібно ще надзвичайно багато зробити, щоб досягти стандартів такого суспільства, основні засади якого базуються, окрім всього, на високому рівні добробуту людей. Людвиг Ерхард — батько суспільних реформ у повоєнній Німеччині пов’язував процес демократизації з реалізацією принципу «достаток для всіх». Наші країни не можуть бути винятком у цьому. Тож грати у «лідерство» у питаннях демократії нам ще зарано. Тому не протиставлення один одному, а осмислена співпраця з Росією і в цій сфері може виявитися достатньо продуктивною.
Можливо, я помиляюся, але мені здається, що пошук формули мудрого зовнішньополітичного курсу нашої держави має розпочинатися не з визначення логіки євроінтеграційного процесу, в якій основні проблеми, що слід вирішувати, в принциповому плані опрацьовані вже раніше, а з осмислення нових аспектів стратегії наших відносин iз Росією. Від успіхів насамперед на цьому напрямі залежать і наші реальні зрушення у реалізації євроінтеграційної стратегії. Авторитет держави буде на порядок вагомішим, якщо ми, спираючись вже на зроблене у попередній період, зможемо піднятися на більш високий рівень відповідної співпраці. І навпаки — Україна, відгороджена від Росії кам’яним муром, як до цього нас увесь час штовхають окремі політики, у т.ч. й дехто з тих, хто має нині владні повноваження, така Україна суттєво втрачатиме у геополітичній вазі. Тож тестування на нашу політичну зрілість торкатиметься насамперед цих аспектів.
