Полеміка навколо постаті Гоголя в російській і українській літературах другої половини ХIХ — першої половини XX століття — це свого роду стереотема, яка містить у собі цілу низку аспектів, ключових для розуміння культурної відмінності Росії та України. Далеко не все в цій проблемі «стало історією», — і одна з причин цього стану речей полягає передусім у нерідко надмірній ідеологізації фігури Гоголя як у російській, так і в українській національній свідомості.
Російська «антигоголівська» полеміка — це тема величезна. Це певним чином призма, крізь яку можна виокремити й проаналізувати елементи й динаміку як історичного діалогу, так і історичного протистояння Росії та України в трагічно переломні моменти розвитку цих двох країн.
«Загадковість» Гоголя стала мало не загальним місцем як російського, так і зарубіжного гоголезнавства. Гоголь, «великий меланхолік», як назвав його Пушкін, і Гоголь — «демон сміху», за визначенням Достоєвського. Гоголь як «здобич сатанинської гордості» й водночас — «святий» в очах одного й того ж таки Сергєя Аксакова. Гоголь — «російський Паскаль», за визначенням Льва Толстого, і Гоголь — «інфернальний митець», за словами Бердяєва, — жодна постать у російській літературі, здається, не викликала стільки суперечливих думок, як Гоголь, «найзагадковіший російський письменник», як називав його той-таки Бердяєв у «Духах русской революции». Глашатаї протилежних ідеологічних таборів, московських слов’янофілів і петербурзьких західників, як ті ж таки Аксаков і Белінський, боролися одне з одним, намагаючись зробити Гоголя «своїм». Але в той же час усі «істинно російські люди», від Шевирьова до Сенковського й Полєвого, від Бєлінського до Миколи I, бачили в ньому «ворога Росії» («Как же вышло, — збентежено дивувався Гоголь, — что на меня рассердились все до единого в России? Восточные, западные, нейтральные все огорчились». Але, з усією очевидністю, справжню причину цього він знав: «Малейший признак истины — и против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия»).
Маланюк, який розглядає Гоголя в координатах української реальності, значною мірою допомагає усвідомити, звідки ця «незрозуміла ворожість», яку Гоголь викликав навіть у найближчих друзів, чому в ньому відчувалося «что-то страшно далекое, чуждое, удивительное», тайна, не расшифрованная по сей день, як писав Д. Мєрєжковський у книжці «Гоголь. Творчество, жизнь и религия» (Санкт-Петербург, 1911, с. 76). І чому, врешті, між Гоголем, одним із творців нової російської літератури, й російським суспільством утворилася прірва. Та «прірва», з якої, однак, народилася не лише велика російська проза, а й російська релігійна думка нового часу — від Достоєвського й Толстого до Соловйова, Розанова, Фьодорова, Бєрдяєва й інших.
Хрестоматійно відомо, що в хорі сучасників Гоголя, які оспорювали письменника, одним із «найнесамовитіших» його опонентів був «несамовитий Віссаріон» (а за визначенням Гоголя — «недоучившийся критик»). Декілька аспектів критики Бєлінського згодом проглядалися з лякаючою регулярністю й у інших опонентів Гоголя. Перший із них — методологічний. У критичній оцінці творчості Гоголя з боку Бєлінського починається процес «ідеологізації» письменника (який із варіантами та варіаціями триватиме до Набокова), його штучного пристосування до апріорних кліше, нав’язування йому певної «сітки» зовнішніх диктатів. Складається враження, що Гоголь порушив неписане «табу», вдерся до якоїсь забороненої кімнати Синьої Бороди, і з цього вторгнення, як спробує це довести Розанов, розпочнуться біди не лише всієї російської літератури, а й самої Росії.
Другий аспект — різка парабола ставлення до Гоголя, яка теж простежується в «антигоголівській полеміці» різних періодів, отримавши поштовх саме в критиці Бєлінського. «Надія», «честь», «слава», провісник історичного прогресу нації, «Дух», нарешті, раптом стає її ворогом, консервативним гальмом на шляху її розвитку, «проповедником кнута, апостолом невежества, поборником обскурантизма и мракобесия, панегиристом татарских нравов», виголошував Бєлінський. Нав’язування схем (або, як жорстко визначить згодом Сінявський, «кастрування» Гоголя) Бєлінський повторив неодноразово. Зрештою, його безжалісна критика «українських» і деяких «петербурзьких» оповідань Гоголя як нібито посередніх, а іноді й «жахливих» творів, де фантазія недоречна й відсутнє розуміння «народного характеру», з вимогою не відриватися від «реалізму» й «суспільної користі», була прообразом Прокрустового ложа критики «соціалістичного реалізму», що успішно «каструвала» Гоголя протягом десятиліть. Не кажучи вже про неприховану українофобію Бєлінського: якщо табір «реакціонерів» (М. Греч, Ф. Булгарін, О. Сєнковський), принаймні, ввічливо докоряв українським письменникам у тому, що вони пишуть «на чужом для нас и непонятном языке», то «прогресист» Бєлінський узагалі апріорно заперечував можливість самого існування української мови та літератури як такої. Бєлінський добре б виглядав як ідеолог «російської ідеї» в сучасному Кремлі.
Третій важливий аспект, особливо цікавий у контексті цього дослідження, — це обвинувачення Гоголя в неорганічності й абстрактності його бачення Росії, в нерозумінні російського суспільства, специфіки російської релігійності. Бєлінський звинувачує Гоголя в тому, що він розуміє Росію лише «як митець», а не «як мислитель», бо дивиться на Росію зі своєї «прекрасної далечіні». У ролі передбачуваної «географії» цієї «прекрасної далечіні» часто зазначалася Європа, — і саме Маланюк, як ми побачимо далі, запропонує зовсім інше її прочитання.
І, нарешті, ще один парадокс. Найголовніший обвинувач Гоголя — Розанов — наполегливо доводитиме, що весь різночинський рух 60-х років XIX ст. на чолі з Бєлінським, що призвів, на його думку, до перемоги нігілізму й краху «старої Росії», був «диявольським» породженням Гоголя. Але сам Бєлінський називає «дияволовим вченням» саме ту, консервативну, з його погляду, позицію Гоголя, що провела вододіл між ним та ліберальною інтелігенцією, звинувачує його в тому, що він ставить одну свічку візантійському Богові, а другу — дияволу (а після «первісного варварства», за словами Мєрєжковського, російської полеміки часів Бєлінського, проти Гоголя пішло війною мало не все буцімто «породжене» ним покоління: Тургенєв, Добролюбов, Чернишевський, Пісарєв, — незважаючи на те, що, за Достоєвським, усі вони «вийшли з «Шинелі» Гоголя»).
Отже, до «таємниць» Гоголя додається ще одна (можливо, головна): У ЧОМУ Ж СПРАВДІ ЙОГО «ДИЯВОЛЬСЬКЕ» НАЧАЛО ЩОДО РОСІЇ? Можливо, в тому, що він дивився на неї без «надії на порятунок», без надії на зміну, без запитаної від нього дози риторичного й патріотичного славослів’я, — й саме цього йому не вибачили.
У контексті «антигоголівської» російської полеміки один із найцікавіших феноменів — це оцінка Гоголя з боку Васілія Розанова, висловлена в цілій низці його статей, опублікованих у періодиці, в його роботі «Две статьи о Гоголе», а також у «Опавших листьях».
Отже, Гоголю «Ревізора» та «Мертвих душ», який був спочатку кумиром російської ліберальної інтелігенції 60-х років XIX ст., не пробачили його моральної кризи. Але в будь-якому разі критика Гоголя в цей період мала, принаймні, раціональний (соціологічний) характер. На початку XX ст. в ідеалістичному крилі російських інтелектуалів, які передбачали апокаліптичний масштаб майбутніх катаклізмів Росії, починає формуватися деякий «демонізований» погляд на постать Гоголя в її цілісності як на таємничого «посередника» між російською історією й «силами Зла».
У першій з «Двух статей о Гоголе» Розанова, «Пушкин и Гоголь», суть інтерпретації Гоголя зводиться до того, що письменник, який уперше вніс у російську культуру стихію іронії, є нібито деміургом свідомості російського суспільства й одночасно руйнівником її природної основи. Гоголь як «родоначальник иронического настроения в нашем обществе и литературе» повністю сформував свідомість російського суспільства, «зіштовхнувши» його з «природного» шляху. «Он создал ту форму, тот тип, впадая в который и забывая свое первоначальное и естественное направление, — вот уже несколько десятилетий текут все наши мысли и наши чувства». І далі: «Душевная жизнь исторически развивающегося общества получила в его личности изгиб, после которого пошла непреодолимо по одному уклону...»1. Думка — «Пушкін становить антитезу Гоголю» — отримує таке пояснення: «Пушкин дает норму для правильного отношения к действительности» (курсив мій. — О. П.), і це «делает его поэзию идеалом нормального, здорового развития» (знову класичний апріоризм, подібний до «соцреалізму»!). Але ось з’являється геній Гоголя, «згубний» для генія Пушкіна, який «погасит Пушкина в сознании людей, и с ним — все то, что несла его поэзия». Розділи «Мертвих душ» «исказили совершенно иначе духовный лик нашего общества, нежели как начал уже его выводить Пушкин». Гоголь зобразив російське суспільство нерухомим і позбавленим життєвої енергії. Це «воскова картина» «фігур», думки яких «не продолжаются, впечатления не связываются, но все они стоят неподвижно, с чертами, докуда довел их автор, и не растут далее ни внутри себя, ни в душе читателя, на которого ложится впечатление» «неизгладимое», ибо оно — «мертвая ткань». Звідси, як вважає Розанов, — фатальна роль Гоголя для російської літератури: «Его ирония ко всему живому уже неоднократно заставляла свертываться самый высокий энтузиазм». «Невський проспект», зокрема, «был прологом, открывшим нить событий, сложивших очень грустную историю». Геній Гоголя, що став «складом нашей души и нашей истории», став на шляху «естественного развития России», його «воображение растлило наши души и разорвало жизнь, исполнив то и другое глубочайшего страдания». «Что же я бешусь? Что же я бешусь? — писав Розанов 1914 р. — Только Гоголя и ненавижу. «Из него тьма». Мы все «из Гоголя». И гоголевской сути от нас не отмоешь.» Або: «Гоголь — все. От него пошло то отвратительное и страшное в душе русского человека, с чем нет справы. И еще вопрос, исцелится ли вообще когда-нибудь Россия, если не явится ум...»2.
То що ж в основі нещасть російського суспільства? Примирлива патерналістська усмішка ліберальних (та й то не завжди) патріотів — чи психологічна хірургія сатири Гоголя? Розанов майже з обуренням напише про образи «блистающих «Аннунциат»» («Рим»), про портрети за межами російської дійсності, що йдуть «безконечно ввысь» (до речі, за цією логікою, подібні інвективи можна було б спрямувати й до «українських оповідань», і до «Тараса Бульби» — із їхнім захопленим тоном, зачарованими описами «української ночі», героїчним пафосом козацьких характерів, — жодного порівняння з потворно-гротескним зображенням власне «російського світу»!). У російській же реальності, як наполягає Розанов, Гоголь бачить «искалечение человека против того, что и какой он в действительности есть...», і загалом зображує лише «причудливый и одинокий мир своей души», що не має, напевно, точок зіткнення з реальною Росією. Якщо це так, то знову ж таки — яким же чином цей «самотній світ» душі письменника, який «смеялся над всею и всякой русской действительностью», став «творцем душі» цілого народу: «нет русского современного человека, частица души которого не была бы обработана и прямо сделана Гоголем»3?
Отже, Гоголь дійсно «зіштовхнув» Росію з «природного» шляху чи просто першим побачив силу розкладання російського суспільства й зафіксував її з вистражданою й безстрашною відвертістю? Чи справедливо приписувати одній людині, нехай навіть і генію, глобальність зла, що вразило російське суспільство, «конвульсивність» дій і «безладність думок» цілого народу?
«Никто столь смешною не изобразил Россию», — нарікає він у статті на 50-у річницю смерті письменника, зазначаючи при цьому, що розумів і любив Росію Гоголь більше за інших письменників, «включаючи Пушкіна, Тургєнєва та Толстого». «Бич» Гоголівської сатири примусив йти вперед «лінивого історичного вола». У статті «Гоголь» письменник виділяє три художні стилі, що визначили еволюцію російської літератури й, відповідно, російської свідомості: карамзінський, пушкінський та гоголівський. Автор «Истории Государства Российского» — це «немного неправдивое зеркало, которое льстило и манило». Пушкін розбив це дзеркало й замість ілюзорної красивості «потянул душу на лицо», тобто відкрив красу внутрішню. Гоголь же, найбільший політичний письменник Росії, за твердженням Розанова, примусив суспільство зазирнути в правдиве дзеркало. «При Карамзине мы мечтали. Пушкин дал нам утешение. Но Гоголь дал нам неутешное зрелище себя и заплакал, зарыдал о нем. И жгучие слезы прошли по сердцу России». Віковічна інерція культури була подолана, і «после Гоголя стало не страшно ломать, стало не жалко ломать», продовжує він.
У плані еволюції ідей самого Розанова цікаво порівняти вищезазначені статті з «Апокалипсисом нашего времени» і «Опавшими листьями». Статті про Гоголя були написані в 90-х роках ХIХ ст. і на початку 1900-х років. А «Апокалипсис...» — у момент агонії «розсипаного царства», — 1917-го. В «Апокалипсисе...» Розанов обернув вістря своєї полеміки проти російських інтелектуалів, російської літератури, винної, на його думку, в крахові Російської держави. «Мы в сущности играли в литературу, — жорстко скаже він. І ще: «По содержанию литература русская есть такая мерзость, — такая мерзость бесстыдства и наглости, — как ни единая литература (...). Народ рос совершенно первобытно с Петра Великого, а литература занималась только, «как они любили» и «о чем разговаривали«». Іншими словами, «первородный грех» російської літератури — у відсутності (або недостатності) критичного ставлення до російської реальності.
Увесь «Апокалипсис...» — полеміка з російським нігілізмом, в джерелах якого — та відсутність страху «ламати», яку Гоголь нібито прищепив російському суспільству. «Собственно, никакого нет сомнения, что Россию убила литература. Из слагающих «разложителей» России ни одного нет не литературного происхождения». І взагалі: «Суть России, что она не уважает себя». Тому росіяни «и не восточный и не западный народ», а просто «ерунда» — «ерунда с художеством». «Значит, Бог не захотел более быть Руси».
І ще жорсткіше: «И твоя, русский, земля есть Каинова. Ты проклял свою землю и земля прокляла тебя»4.
А ось одна з небагатьох безпосередніх згадок про Гоголя в «Апокалипсисе нашого времени». Лаконічна. Страшна. «Прав этот бес Гоголь».
Неприйняття Гоголя, що межує з ненавистю, досягає апогею в «Опавших листьях». Тут письменник звертає свій палаючий гнів узагалі проти сатиричного напряму в російській літературі. Якщо раніше Гоголь був тим, хто «указал русской литературе ее единственную тему — Россию», то зараз гоголівський сміх сприймається як просто таки породження пекла. Сам Гоголь — це диявол, «перевертень проклятий» («оборотень проклятый»), що спокусив «невинну» душу Росії, відняв у неї віру. Це «ужасный хохол», такий собі містичний Вій, від якого душа холоне, Вій, що карбує довершені слова, зневажаючи стражденну Росію, яка прагне розради. Істинний росіянин, який вірить у Росію та її майбутнє, має викреслити Гоголя зі своєї культури: «В ком затеплилось зернышко «веры», — веры в душу человеческую, веры в землю свою, веры в будущее ее, — для того Гоголя воистину не было». І взагалі: «Никогда более страшного человека (...), подобия человеческого (...) не приходило в нашу землю»5. Сміх Гоголя над Росією був запереченням Росії. Сміх Гоголя породив сумнів, тугу, розкол у російському суспільстві, що закінчився закликом: «Тащи нашу монархию в разные стороны». І все ж таки: «Ни один политик и ни один политический писатель в мире не произвел в «политике» так много, как Гоголь», этот «бес», этот «ужасный хохол, який, як виявилося, «был прав».
Рацію Гоголя визнав і ще один провісник російського Апокаліпсису — Микола Бєрдяєв. Його «галерею духів російської революції» відкриває саме Гоголь. І в момент здійснення революції «злые духи, которых видел Гоголь в их статике, вырвались на свободу и празднуют оргию». «Русская революция есть трагикомедия. Это — финал гоголевской эпопеи». Однак Бєрдяєв, на відміну від Розанова, не звинувачує Гоголя. Бо добре знає, що «в революции раскрылась все та же старая, вечно-гоголевская Россия, нечеловеческая, полузвериная Россия харь и морд. В нестерпимой революционной пошлости есть вечно-гоголевское». «Революция — великая проявительница, и она проявила лишь то, что таилось в глубине России». Тому Росія врятується лише тоді, коли звільниться «от власти гоголевских привидений»6.
Не менш «правим» був Гоголь і в інтерпретації Дмітрія Мєрєжковського, але тут рація його зовсім інша: Гоголь першим побачив зло, що приховується в російському суспільстві, насмілився про нього сказати — і сам став його ж жертвою. У цьому сенсі Мєрєжковський, «випадаючи» з «антигоголівської» полеміки, своєрідним чином її відакцентовує. Тема, здавалося б, та сама: Гоголь і чорт (формула, яка стала навіть назвою його відомої книжки, що вийшла в Москві 1906 р.). Однак ключ, запропонований до прочитання Гоголя, абсолютно інший. У дослідженні Мєрєжковського сміх Гоголя — це «боротьба людини з бісом».
Трактування Мєрєжковського тонке й оригінальне, далеке від дещо істеричного бачення Розанова. Гоголь, — пише він, — «первый увидел невидимое и самое страшное, вечное зло не в трагедии, а в отсутствии всего трагического, (...) не в безумных крайностях, а в слишком благоразумной середине, (...) в тупости и плоскости, пошлости всех человеческих чувств и мыслей, не в самом великом, а в самом малом». И далі: «Гоголь первый увидел черта без маски, увидел подлинное лицо его, страшное не своей необычностью, а обыкновенностью, пошлостью (...); лицо черта есть не далекое, чуждое, странное, фантастическое, а самое близкое, знакомое, реальное «человеческое, слишком человеческое» лицо, лицо толпы, лицо «как у всех», почти наше собственное лицо в те минуты, когда мы не смеем быть сами собою и соглашаемся быть «как все«».
Обличчя диявола — це «обличчя натовпу», несвідомого, безособистісного, що все приймає й тому дозволяє вседозволеність. І «висхідна точка» цього народжуваного диявола — поглинання «живой человеческой личности мертвыми безличным целым».
Але інволюція людини в «гомункулюса» починається не із соціальних потрясінь Росії початку століття: цей «гомункулюс» вискочив «із «петровської табелі про ранги», мов із алхімічної склянки». Істинний диявольський продукт нівеляції особистості, що відбувалася протягом століть у російському суспільстві, — це Хлєстаков: «він, як усі», він «воплощенная нравственная и умственная середина, посредственность», у ньому немає «никаких преград между истиной и ложею, добром и злом. Законным и преступным». Мєрєжковський запитує, але його питання — це його відповідь: «Это освобождение от всех нравственных уз не превратится ли впоследствии в ницшеанское, карамазовское: «нет добра и зла, все позволено»?». І «нуменальний Чічіков», «безсмертний «господар» мертвих душ», «друге після Хлєстакова втілення диявола» — також один із фундаторів «Серединного Царства» або, як провістить Великий Інквізитор, «царства від світу цього», яке не забариться з’явитися всього лише через кілька років після цих тривожних і гірких думок Мєрєжковського.
«Дух Вічної Середини» панує над життям «без підпори міцної», за словами самого Гоголя. Без «підпори міцної» бачить Мєрєжковський і саму історію Росії, де всі «накази» виходять із Петербурга, «этого самого призрачного, туманного, «фантастического из всех городов земного шара», ползет и расстилается по всей России тот «ошеломляющий туман», та страшная мгла жизни, «египетская тьмы», чертово марево, в которых (...) видны «какие-то свиные рыла, вместо лиц, а больше ничего«». Усі ці «єлістратики» і «генералісимуси» — «законні діти» тієї ж таки «табелі про ранги», «петербурзького періоду» російської історії. «Жахливе повітове місто» — лише частина «всеросійського «Граду»», точне відображення самого Петербурга.
«За яким же правом, із якої висоти» Петербург «судитиме й страчуватиме» свою подобу? Страшна комедія не закінчена: «Ревізор без кінця», — говорить Гоголь. І це, за свідченням Мєрєжковського, є «бесконечный смех русской совести над русским Градом».
Отже, Гоголь — не руйнатор Росії, а її сумління. Мчиться на трійці Хлєстаков, летить на трійці Попріщін. І на противагу цьому «жахливому руху» — історична непорушність «старої й сучасної Росії», скутої «єгипетською пітьмою». «Каменная тяжесть, призрачная легкость, реальная пошлость настоящего, фантастическая пошлость грядущего, и вот два одинаково плачевные конца, два одинаково страшные пути России к «черту», в пустоту, в «нигилизм», в ничто». І майбутня «Русь» несеться в «ніщо», в «неосяжну порожнечу» на трійці «божевільного Попріщіна», «дотепного Хлєстакова» та «розсудливого Чічікова», і «яким жахливим, несподіваним для самого Гоголя глузуванням звучить його порівняння Росії з трійкою, що мчить: «Русь, куда ж несешься ты, дай ответ? (...) Летит мимо все, что ни есть на земле, и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»7...
Але вже Достоєвський в «Братах Карамазових» відчує жах до цієї трійки, попереджаючи, що народи розступаються перед нею не стільки через повагу, скільки через страх8. І про цілковиту «пітьму» під копитами цієї оскаженілої трійки прокричить Блок у статті «Народ і інтелігенція», — ще не знаючи, що — метафорично — і його життя закінчиться під копитами тієї ж таки трійки.
І ще один дуже важливий момент: бачення Мєрєжковським релігійного почуття Гоголя. У «втечі» Гоголя з Росії, в його любові до «батьківщини душі своєї» — Рима — письменник прочитує в Гоголі не «зраду», як Розанов, а почуття «язичницької старовини», далеке від безтілесної абстрактності традиційного православ’я. І це почуття Гоголь успадкував від культури української: «Сквозь все «безтелесные видения» христианства Гоголь в глубине своей русской, — пише Мережковський і тут-таки уточнює, — даже малороссийской, казацкой природы в первозданной стихии своего языка (...) иногда прощупывает это, как будто навеки противоположное христианству, языческое начало, эту языческую радость жизни, крепость плоти, непотрясаемую твердь «земного неба«». Древність Рима будить у його свідомості корені язичницької України. Сміх Гоголя вийшов «із первозданної народної стихії». Перш ніж перетворити свій сміх на «жорстоке знаряддя жорстокого знання», Гоголь «пьянился смехом, как вином; грелся в нем от петербургского холода, как в луче родного малороссийского или римского солнца».
«»Будьте не мертвые, а живые души», — это последний завет Гоголя всем нам, не только русскому обществу, но и русской церкви»9.
Але й для застережень Гоголя, й для спроб — інтелектуальних! — реформувати російську церкву було вже запізно. «Если бы я вам сказал то, что я знаю, — цитує Мережковський Гоголя, — тогда бы помутились ваши мысли, и вы подумали бы, как бы убежать из России. Но куда бежать — вот вопрос». «Умертвіння плоті» помстилося «мертвою тілесністю», «чорне християнство» наблизило «червону революцію»10.
1 В. Розанов. Легенда о Великом Инквизиторе. Две статьи о Гоголе (под ред. Д. Чижевського). — Мюнхен, 1970. — С. 254
2 Цит. в: А. Голубкова «...Вот почему я отрицаю Гоголя» // Октябрь (2006), №6.
3 В. Розанов. Русь и Гоголь // Новое врямя. — 1909, 26 апреля.
4 В. Розанов. Апокалипсис нашего времени. — Москва, 1917. — Сс. 84, 102, 14, 83,10, 12
5 Там само — С. 137 — 139.
6 Н. Бердяєв. Духи русской революции. Из глубины (Сборник статей о русской революции). — Москва — Петербург, 1918. — С. 11, 8, 10.
7 Всі цитати з кн.: Д. Мережковский. Гоголь. Творчество, жизнь и религия. — Санкт-Петербург, 1911.
8 A. Sinjavskij (Abram Terz). Nell’ombra di Gogol (Ital. Transl.). — Milano, 1980. — P. 301.
9 Д. Мережковский. Цит. соч. — С. 160 — 164.
10 З цього аналізу виключається школа російського гоголезнавства, що народилася на початку ХХ ст. і продовжувалася далі (Брюсов, Аннєнський, Тинянов, В. Ѓіппіус, Ейхенбаум, Бєлий, Шкловський, Манн, Лотман): ця школа займалася переважно естетикою і технікою гоголівського письма, перечитуючи його в ключі метафізичному, формалістичному, підсвідомому, фрейдистському тощо. Аналітичній вишуканості цієї школи «суперечка» Розанова з Мєрєжковським була глибоко чужою.
Друкується у скороченому варіанті. Повний варіант — у книзі «Философия бунта» (друкується ).
