Пам’ять згасає, якщо вона не передається із покоління в покоління. Біль народу, що пережив у 30-х роках минулого вже століття справжній геноцид, примушує нас донести свідчення про ті події до тих, хто прийде після нас, кому розбудовувати незалежну Українську державу.
Думки наших добрих знайомих — студентів Національного університету «Острозька академія» — це важливий індикатор свідомості, є надія, багатьох молодих українців, ступеня їх громадської відповідальності. Отже, слово студентам з Острога.
Марія АВГУСТЮК , 2 й курс Острозької академії,факультет іноземної філології:
— Голодомор… Здавалося б, звичайне собі слово з дев’яти літер, а скільки в ньому вміщається болю, відчаю, втрат, перекреслених мрій і не втіленого в життя.
Голодомор… У кожного своє тлумачення цього поняття й свої з ним рахунки. Кожен, навіть той, хто народиться завтра, якоюсь мірою має стосунок до цього слова ось уже 70 років. І не лише, як власне поняття і факту в історії, а як того, жертвами чого нам поталанило не бути.
Голодомор… Не викрикуйте цього слова, а тільки прошепотіть, і ви побачите, як по добряче зораній зморшками поверхні облич старих людей покотиться сльоза й загубиться в борозні часу.
Голодомор… П’ять приголосних літер і голосна, піднесена до четвертого ступеня. 1932—1933 роки — 2003 рік — транзит через долі тих, хто зміг і кому страшенно пощастило вижити. Енна кількість мільйонів людей. Історики роблять обчислення. Комп’ютери напружені. Калькулятор часу не може вмістити стільки цифр. Інтеграли й функції скачуть нерівними рядами розпухлих від голоду трупів. Робота кипить і тут важливо не помилитися. Але хіба від цієї точності полегшає? Хіба встануть і оживуть ті майже 9 мільйонів, що стали жертвами? Хіба 1933 рік буде записано в хронології червоними літерами (не як свято, а як найжахливіший рiк в iсторiї України)? Хіба кара наздожене тих, хто були ініціаторами? Хіба Сталін і все тодішнє керівництво СРСР, отримавши вказівку з нашого з вами ХХI століття, відступлять від своїх рішень і завагаються у переконаннях? Хіба щось зміниться вже зараз, коли голодомор на офіційному рівні було визнано геноцидом проти українського народу, штучно створеним з метою винищення значної частини населення?..
Риторичність списку цих запитань — безкінечна. Знаки можуть мінятися. Але зміни не будуть вражати своєю грандіозністю. Дуже важко давати якусь оцінку, когось засуджувати й ненавидіти, за кимось плакати, коли страх настільки заполоняє тебе, що не можна без мимовільного здригання й тремтіння дивитися на зображення розпухлих від голоду жертв. Старі люди мають не тільки схильність, а й рацію повторювати: «Найстрашніше — голодна смерть!» Щоб молоді намагалися робити все можливе, щоб повністю зтерти цей вислів з енциклопедії життя й зовсім заперечити той факт, що історія здатна повторюватись. Адже на таке у майбутнього немає права.
Тетяна ПОПОВА , 4-й курс Острозької академії, факультет іноземної філології:
— Коли я почула по радіо, що США відмовляються офіційно визнати геноцидом голодомор 1932—1933 років в Україні, я згадала обличчя свого дідуся, коли він розповідав про ті страшні часи. Людина йшла виконувати найтяжчу роботу за жменю картопляного лушпиння; рибу з річки виловлювали та їли сирою; сім’я з восьми чоловік протрималася цілу зиму на юшці з клаптиків телячої шкіри. Жодна країна Заходу не пережила подібного!
У США 11 вересня — день загальної жалоби й трауру. Йдеться про трагедію загибелі кількох тисяч людей. Чому ж події 1932—33 років визнаються лише трагедією, якщо вони забрали життя не тисяч, а мільйонів людей?
Голодомор був названий геноцидом у книзі Роберта Конквеста «Жнива скорботи», що вийшла ще у 80-х роках минулого століття. Автор прямо вказує на те, що факти голодомору були відомі, що Захід навіть намагався спочатку надавати гуманітарну допомогу, але потім просто закрив очі на страшні реалії голодомору. Конквест підтверджує своє дослідження документально, а під однією з фотографій такий підпис: «Знімок, зроблений американським (!) журналістом під час перебування в Україні в 1932 році». Звичайно, коли голодомор вже набрав обертів і людськими трупами були буквально встелені дороги й поля, західним журналістам вже не дозволяли відвідувати Україну, а якщо й дозволяли, то привозили їх у спеціальні показові села. Проте тривожні нотки пролунали саме в західних виданнях, а потім... затихли.
Можливо, події в Україні замовчувалися з тієї причини, що колоніальна політика інших великих країн була дещо подібною до тієї, яка провадилася в Україні (в спину стріляти собі ніхто не буде).
Шкода, що свідки страшного геноциду українського народу ще живі, а пам’ять про їхні нелюдські страждання вмирає. Шкода, що навіть шану для своїх померлих у муках дітей Україні доводиться навіть не випрошувати, а вимолювати й доводити. Хоча в даному випадку доводити вже нічого: навіть за найскромнішими підрахунками офіційна кількість загиблих сягає семи мільйонів.
Лариса АНТОЩУК , 4-й курс гуманітарного факультету Острозької академії, спеціальність «історія»:
— Світова громадськість вже давно визнала наявність факту вірменського та єврейського геноциду. Визнання ж голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом не знайшло підтримки серед потужних країн світу (за винятком уряду Канади). Постає запитання: чим це викликано?
Голодомор 1932—1933 рр. в Україні можна назвати катастрофою етносоціального характеру. Кількість загиблих за ці роки до цього часу не встановлена. Вчені називають різні цифри — від 3,5 млн. до 10.
Відомо, що в «переддень» голодомору українське селянство зазнало знищення, депортації, замаскованих під словами «колективізація», «розкуркулення». Таким чином близько 1,5 млн. селян було вивезено або ж фізично знищено.
Оголошені обсяги хлібозаготівлі 1932 (неврожайного!) року суттєво перевищували кількість продуктів, яку селяни могли б віддати без шкоди для сім’ї чи майбутнього посіву. Вміло прикриваючись гаслом щодо індустріалізації та закупівлі промислового обладнання, радянська влада «перекачує» ресурси з села.
Голод, що почався на території України ще восени 1932 року, забирає понад 1 млн. життів. Люди шукають найменшої поживи, проте радянська влада не шукає компромісного вирішення: смертна кара за збирання на полях лишків сільськогосподарських продуктів — ще один її крок.
Додаткові ліміти хлібозаготівлі підривають стан селянства. В місця, де селяни відмовляються «здавати надлишки сільськогосподарських продуктів», було заборонено постачати будь- які продовольчі товари. Все це супроводжувалося репресіями (інтелігенція зазнала в цей час не менших утрат, ніж селянство). Далекоглядна політика уряду вилилась у впровадженні паспортного режиму для селян. Доступ до міста закритий. Січневий (третій!) план хлібозаготівлі сільськогосподарських продуктів остаточно підриває сили українського селянства.
Чому ж світова громадськість не визнає факту геноциду українського народу? Одним із аргументів є те, що всі проведені акції були просто «збігом обставин» невдалої політики уряду. А як же явні ознаки спланованої акції — утворення справжніх гетто в районах голоду, провокування селян та інтелігенції на самогубство, відрізані шляхи до міста, позапланові збори збіжжя?
Фізичне винищення етносу (як це було з євреями) не відбулося — стверджують опоненти визнання голодомору геноцидом. Проте чи варто їм нагадувати цифри загиблих? Безперечно, методи та засоби спланованого радянською владою геноциду суттєво відрізняються від визнаних єврейського та вірменського. Та наслідки втрат можна прослідкувати, аналізуючи сьогоднішній демографічний стан у країні.
Чи не вигідно Росії загальмувати рух щодо визнання голодомору 1932— 1933 рр. в Україні геноцидом, спланованою акцією проти українського народу? Адже юридичне визнання на міжнародному рівні автоматично вимагає відповідальності та відшкодування втрат. Росія як правонаступниця СРСР обов’язки по сплаті репарацій повинна взяти на себе.
Хоч би як красномовно говорили за себе факти щодо голодомору як спланованої акції, протистояння на міжнародній арені відбуватиметься до тих пір, доки Україна не заявить про себе як економічно та політично сформована держава. Тоді думка українських вчених, політиків буде важливою в світі. До тих пір — слухайтеся, будьте добрі, «старшого брата» — що нам і дали зрозуміти, виходячи з обговорення питання геноциду. Головне — ми володіємо історичними фактами; залишилось переконати інших, що слово української громадськості не є пустим. Отож, до справи!
Ліна ОСТАПЧУК , 4-й курс Острозької академії, факультет іноземної філології:
— Цього року Україна відзначає 70- тi роковини голодомору, який забрав життя близько семи мільйонів українців.
Відомо, що цей голодомор не був природною катастрофою. Це були добре сплановані дії радянської влади проти українського селянства як класу, який «гальмував» перехід колишнього СРСР до «нової індустріальної» епохи.
Ми знаємо про всі жахи цієї трагедії: голодні, зневірені люди у пошуках їжі; смерть, яка нікого вже не дивувала, і чорні прапори над селом, які голосили: «Тут живих вже немає!»
Ми це знаємо, а живі свідки це пам’ятають. Їх залишається все менше й менше. Вони не вимагають компенсації, їм не повернути втраченого дитинства; ці спогади залишаться з ними навіки.
Але дивує відвертий цинізм деяких політиків, які заявляють: «За голодомор вибачатися не будемо, немає перед ким...» Справді, важко визнавати свої помилки, які коштували українцям мільйонів людей; соромно визнавати, що вчасно закривали очі собі та іншим на страшну трагедію; гірко зізнаватися, що приймали закон про три колоски. Важко, бо це вказує на геноцид проти українського народу.
Голови організаторів цього лиха давно покриті прокльонами, володарів Пулцерівських премій нехай судить Бог, але є речі, які ми можемо зробити самі, — це встановити історичну правду про ту епоху, коли радянська влада заморила голодом мільйони українських людей.
Павло БУЛГАК , 3-й курс Острозької академії, гуманiтарний факультет, спеціальність «політологія»:
— Чомусь так трапилося, що нещодавно прийнята резолюція ООН щодо голодомору 1933 року в Україні в силу різноманітних причин так і не стала тією історичною подією, на яку, без сумніву, очікували ті українці, в пам’яті яких чорними літерами закарбувався жахливий за своїми масштабами і позбавлений всесвітнього визнання та милосердя — голодомор. Адже в кінцевому варіанті прийнятої резолюції ми так і не побачили слова «геноцид». Геноцид проти українського народу, проти наших дідів і прадідів, рідних і близьких кожному з нас людей, яких у далекому 1933-му році знищила власна ж держава. Мені не хочеться детально зупинятися на тих страхіттях, які відбувалися тоді, адже погодьтеся, після відкриття усієї правди про ті події, зафіксовані кінохронікою і тисячами протоколів та архівних документів, про це важко і страшно писати.
Мені, молодому патріоту власної держави, не зрозуміло лише одне: чому міжнародна спільнота та ООН так і не визнали голодомор геноцидом проти мого власного народу? Чи може, тому що й самі грішили перед історією і окремими націями чи державами, самі використовували ті самі методи, щоб задовольнити імперські чи гегемонські амбіції? І взагалі, після тієї злощасної резолюції у мене особисто остаточно зникла довіра до ООН як до організації, яка якраз і покликана захищати права людини, основним з яких є право на життя. Мене як майбутнього політолога, якщо чесно, таке ставлення до України просто обурило. Та все ж я вирішив разом з читачами розібратися з поняттям «геноцид» і підштовхнути вас до певних роздумів про голодомор і його історичне значення для нашого народу, відкриваю словник і читаю...
Геноцид — повне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками, або створення життєвих умов, розрахованих на знищення названих груп. ООН проголосила геноцид як найбільший злочин проти людства. Міжнародна конвенція «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», прийнята у далекому 1948 році, кваліфікує геноцид як такі дії: вбивство членів певної групи; заподіяння серйозних тілесних пошкоджень чи розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для такої групи життєвих умов, розрахованих на її повне чи часткове знищення... То ж давайте запитаємо тепер у світової громадськості і тих усім нам відомих країн, які так і не визнали дії сталінського режиму як геноцид проти українського народу, то що ж це було? Чи створення штучного голоду випадково не кваліфікується діячами з ООН як навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне винищення народу чи його прошарку, якими у 1933 році стали українські селяни? Чи повне знищення у 20—30-х роках української інтелігенції як невід’ємної складової будь-якої нації не є геноцидом? Ну чому світ є таким несправедливим до нас — багатостраждальної нації, яка у ХХ столітті перетерпіла стільки гонінь, вбивств, репресій, геноцидів і змогла після всього цього вижити, створити власну державу і яка вміє будувати її для власних нащадків. Чим ми гірші за євреїв чи вірмен? Де ж історична справедливість, куди поділося почуття гуманізму і людяності? Я більш ніж впевнений, що якщо б ті самі американці пережили голодомор, вони б уже давно були визнані міжнародною спільнотою постгеноцидною нацією. А що ми — якісь там українці, десь там в центрі Європи, куди вже нам до великих народів світу. Ми так собі, просто існуємо, нам не до історичної справедливості і почуття відповідальності перед мільйонами вбитих нелюдською і страхітливою комуністичною машиною. У нас і досі на відміну від тієї ж Польщі чи Балтійських країн існують комуністичні партії і організації, у нас за злочини проти власного народу привселюдно не розстрілювали Чаушеску, як це зробили в Румунії, у нас вже так склалося, що патріотично налаштовані громадяни і політичні сили, вояки ОУН і УПА ризикують податися в резервацію у власній державі...
