Нас чекає ще кілька тижнів українського дипломатичного трилера. До 19 грудня не буде зрозуміло, чи підпише Брюссель з Києвом угоду про асоціацію. На сході бачимо застій — тиск Росії почав давати результати не лише в Білорусі, а й в Україні. Московська дипломатія хитро дочекалася моменту слабкості Європейського Союзу і вдало використала політичну паузу, яку Європа має внаслідок вирішення проблем, пов’язаних із кризою.
Спостерігачі мають проблему з усвідомленням того, що насправді відбулося; після кількох років переговорів та їх формального завершення може таки не відбутися парафування домовленостей між Україною та ЄС. Чому так сталося? Причин, однак, набагато більше, ніж одна тільки справа Тимошенко. Взагалі ідея розширення не має в Європі численних прихильників, а підписання угоди про асоціацію вважається кроком у цьому напрямку. Радослав Сікорський не без причини у своїй берлінській промові уникав слова «розширення» в контексті України. У такому разі, якщо до противників розширення ЄС, які бояться зміни розкладу сил усередині Європейського Союзу або економічних збитків, додати ще україноскептиків та численних європейських русофілів, які не хочуть, щоб будь-що на сході відбувалося без згоди Москви, зрозуміло, що досить маленького приводу, щоб так тонко будована з Києвом дипломатична конструкція для асоціації опинилася під загрозою. До гри увійшли гроші, емоції та велика політика.
Знайшовся не привід, а причина. Арешт Юлії Тимошенко в задумі Януковича мав після короткотривалих протестів загубитися в тіні багатьох інших подій, так само як у відносинах з Росією загубилася справа Ходорковського. Однак Україна — не Росія... Звинувачення проти прекрасної Юлії не переконали Захід. Тимошенко може розраховувати на численних друзів, між іншим, серед європейських правих і серед зелених. Вона є символом помаранчевої революції, жінкою ув’язненою, щодо неї перевищено норми українського законодавства: унеможливлено вибір лікаря під арештом, а насамперед її позбавлено свободи перед правочинним рішенням суду. Чи вона винна? Напевно, це повинен вирішити особливий суд на зразок польського Трибуналу стану, а не звичайний кримінальний відділ суду, тому що звичайна корупція в цьому разі не бере участі в грі. Тим часом усі спостерігачі сходяться на думці, що навіть якщо у звинуваченнях щодо колишнього прем’єра й була якась правда, то під судовим розглядом має бути далеко не один український політик. Як президент Ющенко мав манію щодо колишньої прем’єрки, так і для Януковича — вона є нездоланною. Особливо тому, що вже давно знає Юлію Тимошенко, також особисто. Один із впливових київських політиків каже: Президент боїться, що коли відступить зараз, то за будь-якої зміни влади Тимошенко із птахів у його приватному зоопарку «зробить урочистий обід з подачею фаршированої птиці», а самого Януковича посадить у тюрму. Дотеперішні спроби домовитися і знайти гідний вихід з глухого кута не дали наслідків учасникам цієї метушні. Вони відбувалися на багатьох рівнях: варто лише сказати, що ні президент Коморовський, ні Квасневський, ні Радослав Сікорський не змогли, попри намагання, нічого вирішити. Спроба так званої декриміналізації завершилася фіаско, тобто виключення Юлії Тимошенко з-під дії параграфа, на підставі якого її засуджено.
Сьогодні справа Тимошенко — найважливіша причина вимог призупинення відносин з Києвом, яка дуже ефективно привела в рух усіх можливих україноскептиків у Європі. Як наслідок, в Україні посилився тренд, щоб «заспокоїтися з ЄС» і шукати іншого політичного виходу. Один з українських політологів Кость Бондаренко прямо називає сьогоднішню ситуацію поразкою (яка, до речі, ще не відбулася), провину за яку покладає на політику Німеччини. Українська опозиція, яка не лише покладає на Януковича провину за клопоти держави, а й потроху, за винятком колишнього міністра закордонних справ Арсенія Яценюка, радить західним політикам парафувати угоду з Україною, сама не знає, в якому напрямку далі політично рухатися. Правляча Партія регіонів не пасе задніх і розвиває пропагандистську акцію проти Тимошенко, додаючи їй нові серйозні звинувачення. Донецькі діячі, які ще донедавна уникали Брюсселя і, скоріше за все, з дистанцією ставилася до політики ЄС, фактично не виїжджають зі столиці Бельгії, знаходять розуміння у багатьох політиків європейських лівих. Жодна українська справа давно вже не була настільки «європеїзованою», як процес Тимошенко, й водночас мало яка завдала таких втрат Києву. Не минає дня, щоб у справі Тимошенко не було якоїсь новинки, а кілька місяців авантюри серйозно підірвали й так уже не найкращу репутацію України на заході континенту.
Незважаючи на всю цю метушню, польська дипломатія дає собі раду. Президент Коморовський, беручи за взірець відносини Квасневського з Кучмою, за які, до речі, спочатку лівого президента критикували та які потім знадобилися під час помаранчевої революції, підтримує контакти з Януковичем. Якщо гордий українець зі сходу ще може від когось будь-що чути про Тимошенко, то лише від Коморовського, але від жодного іншого керівника ЄС. Тільки за кілька останніх тижнів вони зустрілися в балтійській резиденції президента Речі Посполитої — Юраті, Вроцлаві та Києві. Сікорському вдалося переконати шефа шведської дипломатії Карла Більда побувати на матчі в Донецьку, що виявилося нагодою до щирої розмови із сірим кардиналом української політики Рінатом Ахметовим. І тепер, справді, лише завдяки полякам питання грудневого саміту з Україною поки є в грі. Ніхто інший не має аж такої потреби в підтриманні контактів з Києвом, як Польща, і, як виявилося, ніхто інший не має аж стільки терпіння.
Відмова парафувати угоду не допоможе Юлії Тимошенко — переконує мене не без рації один з найважливіших політиків з-над Дніпра, якому важливо знайти вирішення цієї ситуації. Тому Польща повинна прагнути парафувати угоду вже на цьому етапі: треба вважати, що це технічне завершення розмов та чіткий сигнал, висланий українському суспільству, а не владі. Справу Юлії Тимошенко слід поставити в контексті реформи судочинства, кільканадцяти подібних судових процесів, і поставити в залежність до підписання угод, яке має розпочатися після кількох місяців від парафування. Якби Янукович виконав хоча б певні гуманні жести щодо Юлії, про що, мабуть, обіцяв президентові Коморовському, то Туск і Сікорський, особливо в контексті їхніх добрих відносин із Ангелою Меркель та Гідом Вестервелле, матимуть достатній аргумент, щоб отримати в цьому процесі доброзичливе мовчання скептичного досі Берліна. Це не зазнало мін, і ключ до розв’язання залишився в столиці Німеччини.
Неділя. У вранішніх годинах українське телебачення пояснює селянам, як ведеться з Європейським Союзом. Висновки: треба тримати і з Брюсселем, і з Москвою. Проте в політиці бувають також переломні моменти, і зараз, власне, саме такий час у відносинах України та Європейського Союзу. Відкладення саміту або відкладення парафування угод разом із нещодавнім демонстративним відкликанням візиту Януковича до Брюсселя буде сприйнято в Україні як зневагу і стане початком справді тривалої перерви у відносинах, якою вже лякає президент цієї країни. Але навіть якщо парафування буде, хоча б з огляду на недостатність успіхів польського головування, яке може поставити справу на лезо бритви, то вся українська епопея останніх місяців свідчить про те, що наші можливості дій на Сході падають. Східна політика, така сильна ще кілька років тому, кудись випарувалася. Відтак польська задіяність в Україні та чесність у відносинах з Києвом незалежно від того, хто там зараз при владі, розуміння того, що нашим партнером, врешті-решт, є «прості» українці, — ця гра варта була свічок, вона, зрештою, принесе плюси під час політичного оніміння на Сході, яке наближається. Польща виграє завдяки тому, що матиме мандат на дії в інших сферах, аніж тільки велика політика: витворення нових освітніх програм та співпраця з молоддю, задіяність у реформуванні самоврядування, підтримка пенсійних реформ тощо. Аналогічно до того, як про майбутнє Північної Африки вирішила молодь у Твіттері, так і українська молодь, покоління, яке виросло вже після падіння СРСР, в якийсь момент може засумніватися у здатності теперішньої влади керувати незалежною Україною. То саме перед ними польські еліти мусять відзвітувати про дотримання принципів добросусідства, а не про товаришування з однією чи іншою командою в Києві. Цій молоді ми не зможемо пояснити в майбутньому, чому 2011 року ми полишили їх на чергові кілька або кільканадцять років у сірій зоні між ЄС і Росією, бо колись там існував СРСР.
