КОМЕНТАРI
Володимир ГУЛИМА, керівник Центру дослідження проблем регіонального і міжнародного співробітництва, Львів:
— Рада регіонів відбуватиметься буквально через кілька днів після саміту голів держав Центральної і Східної Європи у Варшаві, отже було б логічним очікувати від Президента України програмних заяв перед її учасниками щодо реальних зовнішньополітичних перспектив нашої країни. Іншим питанням хотілося би бачити чітке розмежування політичних та економічних повноважень центральної і регіональної влади, а також упровадження системи суворої відповідальності за їх дотримання. Суспільство повинно мати чітке розуміння цивілізаційних прагнень держави та усвідомлювати, від яких конкретних заходів та виконавців залежатиме їх реалізація, залежно від чого будуватиме відповідне ставлення до влади.
Найбільшою проблемою нашого регіону вважаю занадто високий рівень «політичної свідомості». На жаль, переважна більшість мешканців регіону не бажає усвідомлювати, що їхні щирі патріотичні переконання використовуються певними політичними силами заради власних політичних та матеріальних дивідендів, жодним чином не сприяють зростанню добробуту населення. Ми залишилися на межі революційних 1980-х та 1990-х років, а сьогодні треба мислити більш прагматичними економічними категоріями.
За двадцять років незалежності різні регіони України так і не навчилися сприймати себе частинами єдиної держави, продовжуючи звинувачувати один одного у відсутності державного прогресу. Цьому великою мірою сприяють постійні суперечки на грунті мовного питання, етнічного походження, федералізації (і далі за списком), які навмисно використовуються для відволікання українського суспільства від насправді актуальних проблем цивілізаційного вибору та економічної модернізації, переведення теми класового протистояння у сферу етнічних, мовних та інших конфліктів.
Геннадій КОЖЕВНИКОВ, голова Волинської обласної організації УРП «Собор»:
— Інфляційні процеси прогресують невпинно. І це якраз те, що є спільним для усіх регіонів України, як би нас не ділили. Спроби втягнути ці регіони у процес, який би я образно назвав «Бий львів’янина!», не є, м’яко кажучи, далекоглядним. Нетерпимість заразна і часто потім б’є по своїх... Провокація чистої води у Львові підставляє на лише владу і найперше владу, а й усю Україну. Цей червоний радикалізм може привести до політичного вибуху. Бо якщо хтось хоче пригадати свою далеке минуле з червоним прапором на чолі колони, то цього не потрібно робити іншим. Рада мала б регіони примирювати і здружувати, і це треба толерантно обговорювати. Вдавалося ж Україні й раніше уникати продовження досить гострих міжнаціональних конфліктів.
Волинь так само найбільше турбує зниження рівня життя, адже це невелика, економічно не розвинута область. А оскільки ми на кордоні з Євросоюзом, то люди на власні очі бачать, як живуть інші і як можна жити. Інвестиції ж ідуть лише на великі міста, а у селах прогресує безробіття, люди спиваються, скоюють злочини. А ми їм — про червоні прапори! Інвестиції, інвестиції і ще раз інвестиції — ось те, що порятує регіон, з якого починається Україна. І найперше — у дороги, транспортне сполучення, бо це нонсенс, коли область не має навіть належного транспортного зв’язку з півднем України, з тим же Кримом. Рецепти вирішення регіональних проблем є, і вони застосовуються. Місцева влада прагне задіяти сільське населення, залучаються пільгові кредити для розвитку приватного тваринництва, але цього недостатньо. Потрібно розвивати власну переробну промисловість.
Дмитро ТУЖАНСЬКИЙ, політичний оглядач, Закарпаття:
— Зараз уже очевидно, що однією з найпідступніших проблем нинішньої української влади є її закритість. Зосереджена винятково у кабінетах на Грушевського та Банковій, вона не здатна рефлексувати, тобто відчувати та реагувати на проблеми й запити суспільства. Звісно, централізація була потрібна, але зараз вона вже перестала виправдовувати себе, а надто у питаннях реформ. Досвід податкової реформи, а точніше спроб її запровадження, засвідчили абсолютну відірваність реформаторів від народу. Тому Рада регіонів могла б і повинна була б стати своєрідним містком, який би мав компенсувати цю відірваність. Звичайно, це можливо лише за умови відвертості представників областей, які мали б говорити не те, що хоче глава держави, а те, що насправді коїться на місцях. Сьогодні, на жаль, на це не готові ні одні, ні інші. Відтак, Рада регіонів вкотре ризикує стати можливістю для самоствердження першої особи держави та «прогинання» з боку місцевих посадовців.
Хоча, аби скласти порядок денний проблем українців, не треба далеко їздити чи збирати Ради регіонів. Насправді саме проблеми об’єднують сьогодні країну: безробіття, ріст цін, низька платня, соціальна незахищеність, корупція, погані дороги, порушення прав, гарантованих Конституцією. Звісно, у кожної області є й свої специфічні «виразки», як-от Калуш у Івано-Франківській області чи Солотвина в Закарпатській. (Збільшення площі карстових проваль на солеруднику, смт Солотвина Тячівського району Закарпатської області, загрожує перерости в техногенну катастрофу. У зоні впливу інтенсивних геологічних процесів опинилися 292 житлові будинки, де мешкають 1200 осіб, дві школи, міська лікарня і поліклініка та інші об’єкти інфраструктури. На сьогодні уряд України готовий виділити 150 млн. гривень на переселення людей). Але ці проблеми не нові. Є вже напрацьовані рішення. Потрібна лише політична воля, аби їх прийняти. Зрештою, так само і з соціально-економічним блоком питань.
Інша річ, що для цього представникам влади потрібно перестати корчити з себе небожителів, а почати нарешті виконувати те, за що вони отримують платню від українського народу.
Олеся КИРИЛЕНКО, кандидат соціологічних наук, Рівне:
— Серед повноважень Ради регіонів — узгодження політичного курсу на національному та регіональному рівнях, а також вирішення соціальних проблем. На часі залишається питання децентралізації влади. І воно повинне обговорюватися саме таким чином. Так, погляд громадськості на демократичний розвиток не збігається з політикою держави. Йдеться, наприклад, про те, що голів облдержадміністрацій потрібно обирати на місцях, а не займати цю посаду за призначенням президента. Таким чином виникає певна напруга. Тож питання потрібно обговорювати в рамках дорадчих структур. Однак річ ще й у тім, що місцева еліта не завжди результативно працює. Натомість ефективність влади має зростати.
Тим часом, спільними для усіх областей України є питання розвитку економіки. Ідеться не лише про малий і середній бізнес, а й про відновлення великих підприємств. І, звичайно, потрібна підтримка на регіональному рівні. Також варто налагоджувати нові форми співпраці між містом та селом.
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, політичний оглядач FM-радіостанції «Луцьк», старший викладач кафедри політології Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Дивно складається: хоча Рада регіонів є дорадчим органом при Президентові, але саме Президент є... головою цієї ради. До того ж, її членами є все державне керівництво і, що особливо цікаво, голови обласних держадміністрацій та голови обласних рад. Останні, треба сподіватися, у темі і прекрасно знають, що й як робити. То чому це все не робиться? Замість холодних економічних розрахунків маємо політичні обговорення. І цього разу вислухають думки професіоналів, яких завжди вислуховують, але рішення знову й знову набувають політичний акцент, політичне забарвлення.
Волинь має свої проблеми, які їй самостійно важко вирішити. Одне ж із завдань Ради регіонів — подолати міжрегіональну диспропорцію. А що маємо насправді? З часів Кучми і Ющенка говоримо про адміністративно-регіональну реформу, але тільки її заговорюємо. Я б у порядок денний уніс не питання щодо Криму, а питання про захист інформаційного простору. Адже він окупований сусідніми і несусідніми державами. Телебачення повністю захоплене неукраїнським продуктом, ми слухаємо чужу музику, не завжди якісну, і вона навіть не другої свіжості. А це формує свідомість громадян держави.
На Волині один з найнижчих в Україні рівень соціально-економічного розвитку. Звичайно, це наслідок і економічної розбалансованості у державі, коли одні регіони стогнуть від промислового перерозвитку, а інші, як наша Волинь, ніколи, власне, не були в числі промислових монстрів. Ще з часів царської імперії Волинська губернія була аграрним регіоном. Проте це теж може бути виграшним моментом. Недавно я возив студентів на практику у Польщу, ми разом проїхали й їхні знамениті замки. Побачили цю країну від Любліна до Вроцлава, проїжджали і через Чехію. І звернули увагу, що найвищим рівень життя є не в промислових областях, а на заході Польщі, де добре розвинута відпочинкова інфраструктура, де відпочиває уся Польща, половина Німеччини, активно заїжджають французи та англійці. Волинь теж має свою фішку: у нас чиста природа, добрі можливості для зеленого туризму, лише Шацькі озера в сезон можуть одночасно прийняти 10 тисяч відпочивальників. Проте треба розвивати туристичну інфраструктуру, робити, урешті, достойні дороги, довести до пуття історію з військовим луцьким аеродромом, який може приймати літаки будь-якого класу. Волинь має перспективи для розвитку, ій потрібні: 1) політична воля, 2) якісне адміністрування, 3) інвестиції. У тій же Польщі не так давно мали велику проблему зі збереженням пам’яток Середньовіччя, тих же замків. Їх віддали у приватні руки, причому за дуже великі гроші, але замок отримував реконструкцію, туристи ж — цілорічний доступ до цікавої пам’ятки.
Що стосується спільного між регіонами, то в усі часи всі народи апріорі об’єднували такі три речі: мова, релігія і спільна історія.
Володимир ПРИТУЛА, керівник Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Маємо констатувати, що сьогодні, в результаті розбудови владної вертикалі, уся влада в Україні належить Президентові країни, що помітно підвищує роль і значення структур, які створені ним та працюють під його керівництвом, незалежно від того, передбачені вони законодавством чи ні. Серед них і Рада регіонів. Разом з тим, нашим органам влади на чолі з Президентом похвалитися успіхами в розвитку країни не випадає, хіба що більш-менш успішною була останнім часом політика щодо кримських татар, кримський уряд зміг вирішити кілька вузлових питань — надання земельної ділянки для будівництва соборної мечеті, вирішення земельної проблеми тощо. Однак самі кримські татари вважають, що український уряд не здатний самостійно вирішити політичні, соціально-економічні та гуманітарні аспекти проблеми депортованих та повністю позбутися сталінської спадщини в цьому питанні, тому вони ініціюють проведення міжнародного форуму під егідою ОБСЄ. Цю ідею вже підтримали кілька впливових міжнародних організацій та країн, а тому рано чи пізно він відбудеться, і саме сьогодні Україні варто було б виробити свою позицію стосовно форуму. І якщо наша влада обрала саме європейський шлях розвитку, то Україна має використати цей шанс, адже міжнародна допомога може бути вагомою та дуже важливою не тільки в розв’язанні проблеми кримських татар, а й у запровадженні прогресивних світових технологій управління. Тому зараз варто визначити, що саме може зробити на цьому шляху сама Україна, а в чому потрібна допомога світової, перш за все, європейської, спільноти. При цьому слід мати на увазі, що якщо кримськотатарська проблема буде вирішена в Україні, то й багато інших проблем країни будуть вирішені простіше й успішніше.
Варто наголосити і на інших актуальних проблемах, зокрема на необхідності розбудови Військово-Морських Сил України. Влада це добре розуміє, а тому ініціювала будівництво серії сучасних фрегатів для українських моряків. І хоч для бюджету країни це складне завдання, та нації це під силу. І велику роль в цьому могла б зіграти Рада регіонів при Президенті, зокрема щоб долучити органи влади та громадськість в регіонах до фінансування цього проекту. Треба поставити питання про те, що регіони, а зокрема і багаті люди в регіонах, долучилися до збору коштів на цю програму. Я вважаю, що донеччанин Ахметов чи харків’янин Ярославський, інші мільярдери та мільйонери, могли б зібрати кілька мільярдів для того, щоб ВМС України хоч в деяких аспектах вийшли на європейський рівень розвитку та виконання своїх функціональних завдань. Але для цього треба докласти зусилля перш за все регіональній владі, і це б найбільше сприяло об’єднанню України.
Петро РАДЬКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри політекономії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка:
— Рада регіонів насамперед повинна надати ініціативу регіонам та врахувати специфіку їхнього розвитку. Треба зібрати фахівців, які могли б сконцентрувати увагу на спеціалізації регіонів за певною галуззю: Миколаївська область як кораблебудівна, Одеська як торгова, Закарпатська як туристична й виноробна. Чернігівщина запущена, хоча вона межує з Білоруссю і до Росії недалеко. Можна було б налагодити співпрацю із сусідніми країнами. Тобто йдеться певною мірою про економічну, а не про політичну федералізацію — так, як у Сполучених Штатах.
Вважаю, що нині на Полтавщині не достатньо акцентується увага на розвитку сільського господарства. Мають бути визначені пріоритетні галузі, в які залучалися б інвестори. Крім того, слід зробити конкурентоспроможною продукцію автомобілебудівного заводу «КрАЗ», здійснити модифікацію, щоб вантажні машини вивозили не тільки на північ, у Росію, але й постачали на європейський і африканський ринки.
Потребує змін і галузь освіти. На базі Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка варто створити класичний університет, до якого з’їжджалася б молодь. Якщо буде підтримка з центру і дадуть кошти, можна було б спеціалізувати університет (правда, не так, як у Поплавського), щоб був інтелект і зберігалися кадри. Не треба забувати і про професійно-технічну освіту. Потрібно готувати кранівників і цегельників, давати їм класну зарплату, можливість влаштуватися на роботу, щоб вони могли на квартиру заробити, і взагалі варто розвивати житлово-будівельний комплекс. Наприклад, територія довкола університетів — це потужний соціальний комплекс, де можуть мешкати й викладачі.
Усі регіони України могла б об’єднати й оживити економічна (!) «федералізація», розвиток промислового сектора і будівництва.
Віктор БЕРЕЗКА, співголова громадського об’єднання «Примножимо славу Придніпров’я!»:
— Гадаю, що на засіданні в Криму треба розглянути питання про співвідношення повноважень центру й регіонів. Якщо подивитись на нинішню ситуацію в країні, то очевидним є зростання некерованості ситуацією. Незважаючи на те, що вертикаль виконавчої влади зміцнили, уряд демонструє повне безсилля перед соціально-економічною ситуацією. Життя людей погіршується — нестримно зростають ціни на продукти, тарифи на послуги ЖКГ, проїзд у транспорті. Враження таке, що керівництво країни зовсім не регулює ці сфери, а монополії отримали свободу рук. Неможливо зрозуміти, чому в Україні з її чорноземами ціни на овочі, картоплю та крупи з осені минулого року піднялися не на якісь відсотки, а в кілька разів. Очевидно, що центр не в змозі впоратися з продовольчою проблемою, то чи не краще передати регулюючі функції в регіони. Те ж саме стосується багатьох інших проблем життєзабезпечення населення України. На Дніпропетровщині, наприклад, не перший рік погіршується ситуація з питною водою. Незважаючи на те, що ще кілька років тому обласна влада прийняла відповідну програму, половина сільської місцевості живе на привозній воді. Водопровідні мережі стають непридатними, але їх не можуть відремонтувати, оскільки в місцевих рад немає коштів. Якість води в містах із тієї ж самої причини — просто катастрофічна. Вона настільки забруднена промисловими стоками, що її не можна визнати питною, а примітивні очисні споруди побудовані ще до або після війни. Такою водою ми не лише труїмо людей, які живуть нині, але й піддаємо небезпеці майбутні покоління, адже діти народжуються хворими. Очевидно, що потребує обговорення і питання про землю — воно актуальне для всієї України. Бездумна приватизація землі призвела до того, що орендатори протягом десятиліття, користуючись безконтрольністю, з року в рік засівають чужу ниву соняшником або рапсом, витягуючи всі поживні речовини з чорнозему. Таке варварське землеробство вже невдовзі призведе до того, що ми втратимо основний природний ресурс нашої країни. Тому, підкреслю ще раз, якщо центр не може впоратися з функціями управління, варто подумати про їхній раціональний розподіл із регіонами. При цьому я не закликаю запровадити федеральний устрій в Україні. За нинішніх умов він може призвести до розпаду країни, а її окремі території стануть легкою здобиччю для сусідів або транснаціональних компаній. На федералізації, схоже, вже не наполягає і правляча Партія регіонів, хоча на цій ідеї спочатку будувалася її ідеологія. Але й унітарний устрій з його надцентралізацією безнадійно застарів. Необхідно шукати нову формулу взаємин центру й регіонів, але це повинна усвідомити наша влада.
