Що ми знаємо про Велику Вітчизняну війну? Звідки черпали і продовжуємо черпати інформацію про неї? Старше покоління і молодь — наскільки їхня пам’ять і знання про війну 1941—1945 рр., що завершилася рівно 57 років тому, — 8 травня 1945 року в Карлхорсті під Берліном було підписано Акт про капітуляцію нацистської Німеччини — відрізняються?
З кожним роком дедалі важче і болючіше намагатися знаходити відповіді на ці запитання. І плин часу у цьому не винен. Так, інформації про Велику війну, не забарвленої у міфічні кольори, ми маємо нині чимало. Але в наявності інша крайність — якщо у роки «застою» ми дивилися парадні фільми про війну на кшталт «Солдати Свободи», де за гуркотом гарматних залпів і скреготом танкових гусениць втрачалося відчуття правдивості і важко було роздивитися драму людини, то у наші дні відбувається найнебезпечніша ціннісна девальвація: фашизм (або точніше — нацизм) ненавидить старше покоління, а у значної частини молоді Гітлер і людиноненависницька ідеологія «наці» не викликають взагалі жодних емоцій, а Червона Армія, СРСР, оборона Києва і Сталінград — це майже історія Хрестових походів або ж воєнні кампанії Наполеона. Поет Ігор Губерман говорить про молодь, «яка Другу світову вже трохи плутає з Троянською».
Прогулюючись останніми вихідними Андріївським узвозом, я був неприємно здивований незначним здавалося б фактом — у продавщиці різних прикрас із срібла побачив свастику. Навіть каски часів війни, численні нацистські атрибути — пов’язки, нашивки, німецька форма, на зльотах антикварів і нумізматів не викликають такої реакції. Це історія... А ось «свіжоспечений» (925-ї проби) хрестик кольнув, так само як і «Майн Кампф» російською мовою на київській Петрівці. З яким настроєм працювали у російському видавництві літературні редактори, коректори, як почувається директор цього видавництва?
9 травня діти даруватимуть квіти ветеранам... А тим сивочолим воїнам потрібні не фанфари, не «різкі рухи» влади до чергової дати у вигляді одноразових премій, і навіть не похідні польові кухні із черговими «наркомівськими» 100 грамами. Убога старість людей, що винесли на своїх плечах усі жахи війни — тяжкий і ганебний докір їхнім нащадкам.
Має ця проблема ще одне «подвійне дно». Українське суспільство ані 1941 року, анi 1945 року не було єдиним. Українці воювали у ворогуючих арміях. Якщо більшість із них боролися з нацизмом у частинах Червоної Армії, і боролися за існування України як держави та її народу, то вояки УПА відстоювали ідеали державної незалежності України. Можливо тому, й сьогодні в опитуваннях 80% респондентів зі Сходу України вважають 9 травня святом, і тільки 20% на Заході мають таку ж думку. Громадянська війна на Заході країни тривала не один рік і після 9 травня 1945 року (аж до 1954 р.). Цей факт свідчить про те, що УПА користувалася значною підтримкою місцевого населення. Невирішена проблема ОУН-УПА, невизнання ii воюючою стороною може стати живильною силою для сепаратизму.
Не слід забувати і той факт, що для громадян злочинно розчленованої Німеччиною та Радянським Союзом II-ї Речі Посполитої початком війни стало 1 вересня 1939 року, а парад «переможців» наприкінці вересня 1939 року у Бресті — це також наша історія.
Шлях до Великої Перемоги пройшов через жахи нацистської окупації, шок страшних поразок 1941—42 років. І тому для нас важливими є й нині правдиві книжки та фільми про війну. Їх було мало, але пригадаймо хоча б такі стрічки — «Баллада о солдате», «Летят журавли», «Отец солдата», «Проверка на дорогах», воєнну прозу Василя Бикова, Уласа Самчука, «Живые и мертвые» Костянтина Симонова, воєнні щоденники Олександра Довженка, роман Василя Гроссмана «Жизнь и судьба». Ці твори, які зуміли прорватися (багато з них тільки нещодавно) крізь караючу політичну цензуру, якоюсь мірою відхиляли завісу над кривавим жахом війни для вдумливих читачів та глядачів. Так, у повісті В.Бикова «Сотников» і кінострічці Лариси Шепітько «Восхождение», знятій на основі цієї повісті, у жорсткому безкомпромісному ключі поставлено проблему, актуальну в усі часи: яка людина у момент найтяжчих випробувань «ламається» і стає зрадником, а яка — ніколи, і чому (паралель образів Сотникова і Рибака)?
За великим рахунком, у битві з нацизмом переміг не тоталітарний лад, яким без сумніву був сталінізм, а народи, які відстоювали право жити. Українська ціна цього права страшна, і «сухі» цифри продовжують ятрити душу — в Україні загинуло 8,8 мільйона осіб, 2,5 мільйона було відправлено у нацистську неволю, зруйновано 870 міст і понад 30 тисяч сіл. Кожен із нас, якщо хоче залишитися людиною, повинен усвідомлювати наведені страшні цифри не як певну абстракцію, а як відповідальність перед пам’яттю батьків і дідів.
