Дебати, що останніми днями тривають у Росії навколо інформаційних воєн напередодні виборів у Держдуму РФ, не можуть бути непомічені і нами. І не тільки тому, що ми у радіусі дії ГРТ, що одна з головних дійових осіб цих воєн, Сергій Доренко — виходець з України. (У нашій сьогоднішній газеті ви прочитаєте репортаж кореспондента із Луганська Алли Антипової про зустріч із дідом знаменитого телеведучого, 89-літнім Пилипом Аврамовичем Доренком.) Мабуть, головне, що нас може цікавити у «феномені Доренка», — це вплив на суспільство подібних методів політичної боротьби, які активно використовувалися і у нашій вітчизняній нещодавній практиці президентських виборів.
Безумовно, Сергій Доренко — яскрава, талановита особистість. І якщо хтось його розуміння журналістики як засіб викиду замовного компромату не сприймає, то є багато й тих, хто вважає, що телеведучий просто використовує ситуацію. Мовляв, і ті, й інші політики — об'єкт його професійних досліджень — безчесні, і чому б на викриттях одних на замовлення інших і не зробити собі ім'я? А може, і допомогти якоюсь мірою суспільству усвідомити необхідність завжди бути насторожі з тими, хто хоче ним управляти. Публікуючи сьогодні ряд матеріалів, у яких відомі журналісти висловлюють свою думку щодо причин появи на пострадянських теренах феномена Доренка, ми не прагнемо нав'язати читачам якоїсь однієї безальтернативної позиції. Навпаки, ми прагнемо спонукати наших читачів висловити власну точку зору: як і чому вони сприймають той спосіб діалогу з ними у ЗМІ, який стає зараз все більш популярним? І наше запитання до вас може конкретно звучати так: суспільство хоче Доренка чи суспільству нав'язують Доренка? Суспільству потрібен Доренко — чи для суспільства небезпечний «феномен Доренка?»
В одному зі своїх інтерв'ю Сергій Доренко підтвердив припущення про те, що його родове коріння закладене в Україні, й уточнив: у Донбасі, на Луганщині. Звідси походить його прізвище. Дізнавшись цей факт, не можна стриматися від спокуси в черговий раз не зазначити: як би не хизувалися росіяни наявністю яскравих особистостей, усе ж поповнюються вони часто за рахунок українських талантів. Яскрава, нехай і скандальна, особистість зірки російського телебачення — ще одне тому підтвердження.
З Донбасом Сергій Доренко тісно пов'язаний досі: в шахтарському містечку Алмазному, що примикає до Стаханова, живе його дід — Пилип Абрамович Доренко. Наступного року патріарх роду відзначить своє 90-річчя й, скоріш за все, ця знаменна дата може послужити причиною того, що в невеликому старому будинку зберуться всі родичі, а головне — приїдуть москвичі: старший син глави Леонід і онук Сергій. Принаймні їх чекають наступного жовтня. Леонід раніше приїздив кожного літа, а от нинішнього року генерал-майор у відставці щось занедужав і поїздку до батька відклав на 2000-й. А Сергія тут бачили давно. Й за ним заскучали. Дід навіть по телевізору внука подивитися не може: відслужив свій строк чорно-білий екран, а полагодити немає за що. Тож проводить лiтнє подружжя довгі вечори біля приймача. Правда, новини в основному слухає Ольга Іванівна — друга дружина старого Доренка, бо він зовсім погано чує.
Пилип Абрамович уже в тому віці, коли пам'ять потроху починає слабшати, але він пам'ятає, що ще кілька років тому Сергій приїздив до Алмазного в свою літню відпустку й привозив своїх двоє дівчаток — старшу Катю й меншу Ксенію. Ніна Пилипівна, наймолодша дочка, батькові підказує: тато, ви ж пам'ятаєте, що в Сергія недавно народився син, ваш правнук, його Прохором звуть. Дід радісно киває головою: він пам'ятає.
Про себе Пилип Абрамович розповів охоче, але дуже коротко. За допомогою Ніни Пилипівни й було вибудовано його біографію. Майже все життя працював на залізниці, був період, коли змінив професію й пішов на гідрометеостанцію, але незабаром знову повернувся на паровоз. Виростив трьох дітей — сина й двох дочок. Дочки так у області й влаштувалися, а от Льоня — той з дитинства мріяв льотчиком стати. Бувало, переверне табуретку, залізе між її ніжками й уявляє собі, що в кабіні літака знаходиться. Урчить на всю хату — «летить». Після школи закінчив Луганське вище військове училище штурманів, і далі доля військового закинула його далеко від дому. Сергій народився, коли Леонід Пилипович служив у Керчі, 1959 року, й був єдиною дитиною. Яким онук був у дитинстві, дід уже не пам'ятає. Дитячих фотографій зірки російської тележурналістики в цьому будинку, на жаль, не збереглося. Але коли мова заходить про сьогоднішнього Сергія Доренка, то дід трохи змінюється — гордо підіймає голову, виставляє груди й, шепелявлячи, вимовляє: він ду-уже знаменитий. А потім, напружуючи слух, старається вловити хоч одне слово з того, що розказує про свого племінника Ніна Пилипівна. Але марно. Зовсім уже нічого дід не чує. Старість...
Гарна все-таки порода в Доренків. Пилипу Абрамовичу майже дев'яносто — й очі його вже погасли, й спина зігнулася, але колишня краса в ньому все- таки проглядається. Те, наскільки привабливим чоловіком він був у зрілому віці, підтверджує й фотографія тих років. Темнооким красенем дивиться зі знімка й чоловік у військовій формі. Це Леонід. Ніна Пилипівна схожа на брата. Тільки з ростом у нього не пішла. Маленька. Зовнішність роду Доренків зовсім не в'яжеться з тією, що прийнято вважати типовою для цієї місцевості. Свого древнього коріння вони не вивчали. Можливо, тюркської крові в них намішано, може, іншої якоїсь. Але порода, судячи з усього, сильна.
Цього року дiдусевi та бабусi живеться важко. Якщо скласти їхню пенсію, то на двох виходить десь сто гривень. Якби Леонід не допомагав, напевно, було б ще важче. На їжу вистачає, а от із вугіллям — проблема. Його запаси закінчуються, доводиться економити, а з іншого боку, важко економити на теплі, коли старий організм його постійно просить. Без телевізора можна й обійтися. Могли б цi люди похилого вiку, коли московський онук телефонує, цікавиться здоров'ям (дзвонить, кажуть, часто), попросити новий телевізор прислати — все-таки на телебаченні працює, для нього це не проблема, але скромні вони люди. Навіщо турбувати Сергія своїми проблемами, адже він такий зайнятий по роботі. Знаменитим став, це треба розуміти. А ось щодо вугілля, то друга дружина діда Пилипа, Ольга Іванівна, прощаючись із журналістами, попросила: якщо писатимете, згадайте про те, що нам невдовзі нічим буде топити в будинку, а грошей на вугілля в нас немає. Конкретно своє прохання про допомогу вона нікому не адресувала. Але я вважаю за необхідне адресувати його Сергієві Доренку, повідомивши йому, що машина антрациту в наших краях коштує приблизно $50.
Продовження теми — на стор. "Суспільство"
