Згідно з дослідженнями, більше половини жителів Донецької області схильні вважати себе українцями та заявляють, що вони люблять нашу країну й ніщо українське їм не чуже. Однак паралельно з цими даними існує ще ряд інших, які доводять: на жаль, у Донецькій області фактично штучно стримується розвиток і української мови, і української культури, і сфери освіти, яка навіть не орієнтована на Україну та українську специфіку… Більше того, навіть побіжний аналіз ситуації показує, що буквально всі сфери життя регіону фактично відрізані від будь-яких шансів розвиватися в рамках українських реалій, чому особливо посприяло прийняття на обласному рівні статусу російської мови як регіональної.
Своїми поглядами на гуманітарну сферу сучасного Донбасу, яка поступово наближається до катастрофи, а також думками про культурну та мовну ізольованість регіону від решти України, штучне нагнітання в ньому антиукраїнських настроїв і «рецептами» можливого вирішення цієї ситуації з кореспондентом «Дня» поділилася очільник Донецького обласного відділення організації «Просвіта» та політичної партії «Конгрес українських націоналістів» Марія ОЛІЙНИК.
— Маріє Василівно, як би ви загалом оцінили гуманітарну ситуацію, яка склалася сьогодні в Донецькій області?
— Якщо розглядати гуманітарну ситуацію загалом, то потрібно говорити відразу про все: культуру, освіту, літературу, туризм, краєзнавство, релігійні відносини... Так ось, усі ці сфери на Донеччині сьогодні зазнають великих труднощів — в плані розвитку в українському контексті. Особливо ж страждає мова. Саме зараз ми спостерігаємо в області абсолютно дикий випадок, коли людині забороняють вести діловодство рідною, українською, мовою. Я маю на увазі випадок із Михайлом Литвином — працівником Донецького хлібозаводу, який намагався українською заповнювати добовий журнал підприємства. У результаті весь колектив і керівництво заводу виступили проти нього, на Литвина посипалися заборони і навіть образи — йому наказувалося вести журнал «зрозумілою для всіх мовою»... Потерпілому нічого не залишалося, як передати справу до суду, який… виправдав дії порушників. Литвин подав апеляцію, суд знову виніс безпрецедентну ухвалу. На даний момент процес триває вже другий рік. Ми пройшли вже вісім судів, і ніяк не можемо довести, що випадок з Литвином — це приклад явного приниження людської гідності в регіоні, дискримінація за мовою та національною приналежністю… А зараз ми змушені вже звертатися і до міжнародного суду.
Загалом же, якщо говорити про українську мову, яка є основним чинником, що визначає функцію держави, то в Донецькій області вона просто відсутня. На сьогодні все діловодство, всі публічні заходи, всі ухвали та дії обласної ради, міської ради і рад різних рівнів Донеччини ведуться російською мовою. Всі різко перейшли на російську — навіть обласна державна адміністрація.
— Але ж це пояснюється тим, що в Донецькій області російську мову ухвалою обласної ради було затверджено як регіональну. До речі, «Просвіта» оскаржила цю ухвалу в суді. Які результати суду?
— Результатів ніяких — ухвала облради залишилася в силі. Хоча ми сто разів уточнювали: ми боремося зовсім не проти російської мови! Просто в самій же ухвалі облради написано, що російська мова вживається в регіоні нарівні з українською. Однак на ділі виходить, що у нас у Донбасі української немає взагалі: депутати вирішили, що російська буде другою мовою, а насправді сприймають її як єдину. У результаті українська мова вигнана практично з усіх сфер життя регіону.
— А що, в такому випадку, робити мешканцям Донбасу, які хотіли б вивчити українську мову? Чи можна це взагалі здійснити в регіоні й наскільки якісним, по-вашому, буде таке навчання?
— Українську тут вивчити навряд чи можна. Я маю на увазі — в школах. У нас лише 1932-го навчального року було 88% українських шкіл, а потім їх ставало все менше, поки до 90-х років не залишилося лише 2%. Зараз у нас і поготів функціонує лише чотири українських школи, у той час як російськомовних — майже 170. Однак, оскільки від місцевої влади вимагається давати статистику про відкриття в регіоні українських шкіл, вони вигадали формулювання, якого немає в жодному законодавстві, і винайшли статус «школи з українською мовою навчання», під який тепер підпадають навіть школи з одним-єдиним українським класом.
Те ж саме й у ВНЗ і середніх спеціальних навчальних закладах. Технікуми, училища культури, художні, музичні школи Донеччини також на 100% працюють російською мовою. Аналогічно й у ВНЗ — з 31 ВНЗ лише один — Донецький національний університет — має рівнобіжні російсько-українські групи. Тут узагалі все доходить до абсурду: в Донецькому національному технічному університеті, наприклад, є паралельні групи з німецькою, англійською мовами навчання, а з українською — немає.
І наслідки цього набагато більш серйозні, ніж здається на перший погляд. У результаті виходить, що діти, які закінчують школи з українською мовою навчання, змушені потім іти вчитися до ВНЗ російською мовою і переучуватися. Ну й працювати їм потім також доведеться в російськомовних колективах. Ось, наприклад, у нас є український коледж, який готує викладачів — після нього діти йдуть працювати… в російськомовні класи, бо українських для них не вистачає. У нас у національному університеті раніше була програма прискореного отримання другої української освіти для тих, хто вже має гуманітарні фахи, але тепер вона виявилася нікому не потрібною, і її фактично ліквідували. Ось і виходить, що ряд груп доведеться знову переводити на російську мову навчання. Більше того, все частіше батьки просто замислюються: а чи є сенс віддавати дітей до української школи, якщо їм потім ця мова не знадобиться? У результаті це може призвести до того, що українські школи та класи на Донбасі просто спорожніють.
Тобто очевидно, що в регіоні створено штучні умови для перешкоджання функціонуванню української мови на різних рівнях. І цей процес ніхто не контролює, ніхто не піклується про тих, хто хоче знати українську. Звичайно, ми не вимагаємо, щоб усі на Донбасі різко переходили на українську. Але ж це можна робити поступово, адже україномовні мешканці області також хочуть учитися, читати газети й дивитися вистави рідною мовою. Адже ми такі ж донеччани, і наші права порушуються.
— Але театри в Донецькій області мають і український репертуар. Взяти хоча б обласний український музично-драматичний театр, де понад половину вистав — українською мовою…
— Так, це правда, проте драматичний театр — єдиний із п’яти обласних, який так чинить. Ось, наприклад, в обласному театрі опери та балету немає нічого подібного. Скажімо, в ньому є дитячий репертуар — вісім казок, але всі вони — російською мовою. Те ж саме з «дорослим» репертуаром — єдина українська п’єса — «Запорожець за Дунаєм», якій минуло вже 40 років! Влітку вони поставили ще «Богдана Хмельницького» українською мовою, однак ця опера більше була схожа на шоу, на яке було зібрано акторів з усього світу. У результаті вона лише декілька разів пройшла в Донецьку, один раз у Києві і один раз у Львові. А потім актори роз’їхалися, й її просто зняли з репертуару.
Я не кажу, що потрібно терміново ставити всі вистави українською, просто, на мій погляд, у такому регіоні, як наш, має бути два варіанти — український і російський, щоб люди могли вибирати. А то ж ні в Донецьку, ні в інших містах ніяких умов для розвитку українського театру: у Маріуполі — російський театр, у Макіївці — російськомовний театр юного глядача. Що ж робити тим, кому хочеться подивитися українську п’єсу? Їхати до Львова?
— Як ви вважаєте, чому, по-вашому, це відбувається? Кому вигідний такий стан справ?
— Можу сказати одне: я дуже добре вивчила ситуацію, що склалася в області, і бачу, що прості громадяни тут зовсім не проти української мови — вони однаково добре ставляться до двох мов. Однак тут діють такі організації, як «За Україну без Ющенка», «Союз народжених революцією», «Слов’янські партії», які постійно мусують це питання і налаштовують донеччан проти всього українського. Таке враження, що ці організації в необхідних випадках виконують команду «фас» — щойно їм сказали, вони тут же активізуються. І в результаті в Донецькій області навіть немає націленості на сприймання української культури. На мій погляд, це штучне стримування розвитку української мови на Донеччині здійснюється з політичною метою — з метою нагнітання певної думки, щоб потім використовувати її на свою користь. І тому так дико бореться влада з тим же Литвином та іншими людьми, які прагнуть бути передусім українцями. Вся система працює проти цього. У результаті цей перекіс у гуманітарній сфері Донбасу йде лише на користь антиукраїнським силам. І в цій ситуації мені, як представникові «Просвіти», представникові партії «Конгрес українських націоналістів», і таким людям, як я, в Донбасі дуже некомфортно. Ми дуже гостро тут відчуваємо відсутність підтримки наших інтересів і поглядів.
— Що, в такому випадку, ви робите для того, щоб відстояти свої інтереси?
— Робимо багато, але не все виходить. Наприклад, ось уже 16-й рік поспіль ми намагаємося відкрити єдину в області українську книгарню «Кобзар». І в нас вже набралося три томи листування з місцевою владою — нам пропонують приміщення під Мар’янкою, під Ясинуватою, біля летовища, у підвалах, у бомбосховищах… Тобто, сприяти цьому ніхто не хоче. Зараз ми знайшли одне підвальне приміщення ближче до центру міста, і то це було зроблено через знайомство.
Через цю книгарню ми закуповуємо підручники, які потім розсилаємо у школи Донецька. Ці книги ми купуємо в рамках нашої програми, що фінансується… США. Тобто нам допомагають американці, а наші співгромадяни залишаються байдужими до цієї проблеми.
Ще один напрямок — дві наші газети, які ми збиралися продавати через кіоски, однак там ви їх не купите. Вони перебувають під прилавком і потім безбожно списуються. Я запитувала в продавців, чому так; і на їх думку, все українське в Донецьку не користується попитом, у тому числі й газети, тому вони тримають їх під прилавком. Я писала скарги, зверталася, куди лише можна, але нічого не змінюється.
— Як, по-вашому, можна змінити цю ситуацію, поміняти настрій донеччан?
— Все це можна зробити при бажанні, однак бажання якраз і немає. Почасти це справа і кожної людини, і донецьких родин, і держави загалом. Особливо боляче чути, коли донецька молодь, що вже закінчила в незалежній Україні школу, каже: «Як ми ненавидимо українську мову!». І все тому, що їх примушували її вчити, притому, що раніше від української можна було звільнитися. І коли ці люди стикаються з тим, що їм у бізнесі чи по якимось діловим контактам необхідно знати українську, вони злостяться — виявляється, винна мова, а не родина чи вони самі. Тут уже питання світоглядної налаштованості родини — як батьки «поставлять» цей процес, так потім дитина і сприйматиме його. З іншого боку, завдання держави — створити систему вивчення української мови, а в нас, поки, навпаки ліквідують українські школи. Ось нещодавно було ліквідовано 36-ту школу в Донецьку.
У результаті дітям доводиться міняти по чотири-п’ять шкіл, щоб довчитися. Хіба це нормально? Більше того, річ же не лише в школах — є ж іще звичайне життя, в якому можна було б привчати донеччан до української. А тим часом на Донбасі абсолютно все — назви вулиць, нових крамниць, оголошення, навіть реклама — російською.
Ось я, наприклад, маю намір подати до суду на Лук’янченка (донецького міського голову — прим. ред. ): я попросила видати мені розрахункову книжку за послуги ЖКГ українською мовою, і ніхто цього не зробив. Більше того, коли я заповнювала в звичайній книжці колонки українською, у мене не приймали ці квитанції. Я просто не розумію, чому навіть це моє право має бути ущемленим? Що, мене немає в цьому регіоні? Адже так само страждають й інші українці Донеччини! Але захист тут може бути лише один — нескінченні суди. Бо іншого шляху, іншої боротьби я, на жаль, просто не бачу.
