Умберто Еко — італійський письменник і семіотик є автором численних есе і чотирьох романів, серед яких «Ім’я троянди» і «Маятник Фуко» — найбільш відомі. Нещодавно він надрукував у видавництві «Грассе» свою 45-ту книгу: збірник нотаток, статей і виступів за період із січня 2000 до кінця 2005 рр. під назвою «Задкуючи, як рак: гарячі війни та журнальний популізм».
— Ви попереджаєте нас про небезпеку широкого розповсюдження популізму, який, схоже, охопив уже всю Європу. Як ви поясните це явище?
— Остерігаймося поспішних висновків. Так зване відродження націоналістичних настроїв, зокрема в країнах Центральної та Східної Європи, є логічним наслідком розпаду радянської імперії. Кружляючи у вихорі сучасності, ми забуваємо про вікову Історію. Я попрохав Жака Ле Гоффа, що відповідає у видавництві за секцію історії Європи, щоб він замовив книгу про те, у що обійдеться нам кінець тієї чи іншої імперії. Це настільки широкий сюжет, що ніхто, на жаль, наразі ще не ризикнув його висвітлити. Але така книга могла б закласти основи для розуміння сучасного світу. Балканські країни, наприклад, продовжують відчувати наслідки кінця Римської імперії. А Близький Схід досі переживає розпад Оттоманської. Пройде не одне десятиріччя, поки нарешті не згладяться всі негативні наслідки краху радянської системи. Сучасний західний націоналізм сягає своїм корінням у тектонічну динаміку імперіалізму; після удару, що провокує розпад, нерідко минають сторіччя, перш ніж стабілізуються національні «тектонічні плити» і вщухнуть ударні хвилі.
— У вашій останній книзі «Задкуючи, як рак...» ви пишете, що сучасний популізм не має нічого спільного з народом. Чому?
— Та просто тому, що цього- таки народу не існує! Або це просто мовний казус, що означає все населення країни, думкою якого цікавляться лише в день виборів. Але тут ідеться скоріше не про народ, а про електорат, просту статистичну одиницю. Популіст спирається не на народ, а на ідеальну, вигадану проекцію якоїсь сукупності людей, які повністю підтримують його ідеї. Їх основною функцією є схвалення його дій. До того ж популіст систематично уникає будь-якого справжнього зіткнення з народом. Берлусконі ніколи не виступав у парламенті, його промови призначалися виключно для ЗМІ. Інтерес, який французькі ЗМІ та інтелігенція виявляють до «справи Берлусконі» свідчить передусім про те, що вони побоюються повторення такої ж ситуації у Франції. Зараз часто говорять про те, що на наступних президентських виборах боротимуться Ніколя Саркозі та Сеголен Руаяль, і їхньою зброєю скоріше за все стане віртуозно вибудувана кампанія в пресі, аніж чітко вибудувана програма. Нехай же приклад Берлусконі хоч чимось навчить французів!
— Надлишок інформації не викликає у вас довіри?
— Ця гіпертрофована прилюдність розпочалася тоді, коли Кеннеді виграв вибори в Ніксона, спираючись не на свою безперечну політичну перевагу, а завдяки приємній зовнішності, яка різко контрастувала із зовнішністю його суперника, що не вмів навіть як слід поголитися! Ось точка відліку, коли все почалося. Раніше, в світі без ЗМІ, у народу не було контакту зі своїми лідерами. Люди бачили свого короля раз у житті, коли після помазання на царство він об’їжджав свої володіння та зціляв підданих від золотухи. Але щойно політик став з’являтися на людях, він перетворився на актора. Чесному політикові зараз дуже важко самому не бути обдуреному системою.
Сьогодні найсвіжіші свої ідеї політики представляють на телебаченні, а не в парламенті, хоча там вони могли б поглибити й краще аргументувати свої пропозиції. Тут і починається популізм. Віддаючи перевагу спілкуванню з пресою, політики самі зводять свої промови до одного-однісінького гасла. Такого роду вправи стали обов’язковими. Відмовитися від цих методів — значить поставити хрест на своїй політичній кар’єрі. Протягом усього свого прем’єрського терміну Берлусконі постійно суперечив сам собі, забуваючи про те, що обіцяв ще вчора. Але час у пресі мчить так швидко, що подібна забудькуватість навіть заохочується. Саме для того, щоб протистояти цій тенденції, я на все своє життя залишився в університеті, адже це особливе місце, де в молоді виховують довгу пам’ять, неквапливість і почуття історичної хронології.
— Почуття історії, яке, за вашими словами, зараз не в пошані з того боку Атлантики, особливо в неоконсерваторів...
— Сучасна Америка не розуміє ні значення історії, ні ролі, яку повинна відігравати країна-лідер. ООН також похваляється все більш конформістським поглядом на речі, віддаючи пріоритет праву на війну. Її ідея полягає в тому, щоб нав’язати престиж американської імперії через локальні конфлікти — все це ми вже чули в XIX ст. Сучасна Америка скотилася далеко назад, як через гострий брак культури, так і через свою нестриманість. Яка, проте, була характерною для всіх великих європейських держав доби Луї Філіпа. За Буша США зробили величезний крок назад у ідеологічному плані. Страшно подумати, адже лише декілька десятиріч тому, 1940 р., маючи намір воювати з японцями, американське керівництво з’ясовувало в антрополога Рут Бенедикт особливості їхнього менталітету. Зараз вони женуться за величчю колишньої Британської імперії, і не вважають за потрібне розмовляти про що- небудь із великими сходознавцями перед тим, як розпочати війну на Близькому Сході.
— Чим же пояснити подібне безкультур’я?
— Згадаймо й про наші вади! Характерна для США епідемія втрати почуття історії, на жаль, поширюється на все нові європейські покоління. Спитайте в молодого англійця, чи француза, чи італійця, хто керував їхньою країною в 50-і рр. — він відповість не відразу, на відміну від школяра мого покоління. Раніше школа представляла історію, як зв’язок поколінь. Найтривожніше те, що симптоми цієї епідемії проявляються навіть в університетах. На факультеті філософії в Прінстоні один мій колега попередив своїх слухачів, що забороняє відвідувати свої заняття «історикам філософії» — цим все сказано! Американцям здається, що світ було створено з нічого, і всі попередні пам’ятки слова, всю накопичену віками мудрість вони вважають чисто європейським спотворенням. Так само, як і нашу любов до історії. Можна навіть передбачити, що американцям уже зараз загрожує втрата колективної пам’яті. Принципи Енциклопедії, тобто сукупності знань, яка в будь-якому суспільстві відіграє подвійну роль: збереження пам’яті та відсіювання історичних анекдотів, внаслідок яких для нащадків залишаються лише факти, в Америці вже не діють. Царство Інтернету, що дає нам доступ до купи ніяк не класифікованих елементів лише прискорює втрату історичної перспективи. Проте надлишок інформації так само небезпечний, як і її брак. Борхес показав у своєму оповіданні «Фюнес — диво пам’яті», що можна померти від гіпермнезії, що переповнена пам’ять робить життя нестерпним.
— І все ж таки інтелектуальне життя в США багате й різноманітне!
Але в цієї інтелігенції немає ніякого впливу! Вона розділена на дрібні групки і гуртки, які мешкають у розкішному гетто — університетських кампусах. На сторінках великих американських газет ніколи не побачиш професорських коментарів. А коли вони вирішують зайнятися політикою, то полишають академічну роботу, як Бжезінський та Кіссінджер. Скандал навколо Гюнтера Грасса, якого вважали совістю нації, неможливо уявити собі в США з тієї простої причини, що жоден мислитель не володіє подібним статусом. Не можна сказати, що в Європі завжди зважають на маніфести, підписані інтелігенцією, але й просто проігнорувати їх також не можна.
