Не одне покоління закоханих у футбол хлопчаків мріяло свого часу про те, щоб на уроках фізкультури замість малоцікавих вправ і рухливих ігор можна було займатися футболом. До числа таких школярів входив і автор цих рядків, тому повідомлення про те, що з 1 вересня в школах України запроваджуються уроки футболу, мало б принести радість хоч не за себе, то за дітей, котрі побачать втілення наших мрій. Та поскільки ми — не діти, радісно плескати в долоні з приводу початку проголошеного на ввесь футбольний світ впровадження футболу у програму українських загальноосвітніх шкіл, гадаю, передчасно. Для того, аби хороший загалом задум не став черговою пропагандистською акцією, котра, непомітно заглохнувши, у черговий раз залишила б по собі гіркоту розчарування, і написано пропонований нижче текст.
IНIЦIАТИВА
Із усіх ініціатив і починань у сфері масового спорту за останні сорок років лише одна мала справжній успіх і принесла позитивний результат. Це були дитячі футбольні змагання на призи клубу «Шкіряний м’яч». Решта незчисленних «стартів надій», «олімпійських естафет» і сотень подібних витворів бюрократичної фантазії спортивних функціонерів так і залишилися разовими акціями, що допомогли окремим людям освоїти досить щедрий у давні часи спортивний бюджет місцевих рад і профспілок. У випадку зi «Шкіряним мячем» ініціатива дорослих щасливо поєдналася з бажанням дітей не просто грати у футбол на вигоні чи на вулиці, а брати участь у змаганнях. У шістдесяті роки дитячі команди вулиць і кварталів створювалися тисячами. Витрачені ЖЕКом тридцять карбованців на комплект майок і трусів окуплялися дитячим святом на кілька тижнів, яке з багатьма із нас залишилося на все життя. Закінчувалося свято тоді на рівні обласних змагань, куди замість дворових чемпіонів посилали збірні районів та міст, а всеукраїнські та всесоюзні фінали перетворювалися на фантасмагорію суцільних «підставок» заради здобуття високого місця. Ставши призерами фіналів «Шкіряного м’яча» мої друзі соромилися показувати свої почесні грамоти, бо там були чужі прізвища.
Загальними зусиллями бюрократів всенародне дитяче свято «Шкіряного м’яча» було врешті придушено та забюрократизовано. Керівнику райспорткомітету потрібні були результати, а витрачати час на вовтузіння із безперспективними в цьому плані дворовими та сільськими командами ніхто не хотів. Окремі ж фанатики та ентузіасти, котрі на громадських засадах працювали з юними футболістами за місцем проживання, тільки підкреслювали смерть прекрасного починання, яке навряд чи вдасться відродити у колишньому вигляді. Формально можна поновити «Шкіряний м’яч», і це ніби вже зроблено. Але тільки формально. Бо так само, як юнаки не об’єднуються вже масово у рок-групи аби грати пісні «бітлів», діти не збираються самі у дворові команди. Поновлений чи відроджений «Шкіряний м’яч» приречений на долю липових «олімпійських естафет» через відсутність масового бажання знизу. Час не той.
ШКОЛА
Ще у ті часи, коли дитячі футбольні команди створювалися при ЖЕКах, здавалося дивним, що осторонь від масових дитячих змагань з футболу знаходиться школа. Що може бути простіше за організацію футбольної першості між загальноосвітніми школами. Готова структура й матеріальна база — тільки змагайся! Секрет того, чому футбол був свого часу свідомо вигнаний зі шкіл у двори, лежить скоріше за все у царині політики. Школярів мали об’єднувати не футбольні команди, а жовтенятські, піонерські та комсомольські організації. Замість футбольного м’яча дітей у сімдесяті-вісімдесяті заохочували бігати по лісах iз дерев’яними автоматами в рамках патріотичної військової гри «Зірниця». Футбольні поля зменшених розмірів, які почали вноситися до проектiв нових шкіл iз початку сімдесятих, у більшості своїй залишалися памяткою архітектури, де власне у футбол ніхто не грав. Нашій школі футбол був непотрібен, та що футбол, — фізична культура як предмет досі є на останніх ролях за виключенням спеціалізованих спортивних шкіл та інтернатів, де футбол чи плавання поміняли місцями з математикою, отримуючи таких самих неповноцінних юнаків, тільки з іншим ухилом. А зробити слід було небагато — закласти в бюджет і використовувати за призначенням мінімальні кошти на утримання спортмайданчиків (оклад двірника-поливальника-косаря) плюс налагодити постійні змагання між школярами за горизонтальною, а не вертикальною схемами. Горизонтальна схема — це змагання орієнтовані не на підготовку збірних до великих фіналів, а ігри задля звичайних школярів, які прагнуть лише обіграти сусідню школу й не більше того. Будь-який німець чи француз покаже вам своє фото у складі шкільної команди з футболу, волейболу, регбі, баскетболу чи ще чогось. Він не прагнув у дитинстві стати чемпіоном, він просто грав за шкільну команду, як усі. Бо в шкільній команді, що грає за горизонтальною схемою місце знайдеться для всіх, нехай і не дуже здібних. У нас же ніхто не бажав і не бажає марудитися із тими шкільними змаганнями, воліючи швиденько «прокрутити» необхідний для звіту турнірчик, бажано із позитивним результатом. А те, що у підсумку дві третини дітей одразу обирає між спортмайданчиком та курилкою останню, нікого не цікавить.
ПЛОДОТВОРНА ІДЕЯ
Тут ми ніби й підійшли до логічного ходу — підтвердження своєчасності й потрібності введення футбольних уроків у школах. Насправді це не зовсім так. Керівники футбольної федерації та Міністерства освіти, котрі підписали в березні угоду про запровадження футболу в українських школах, почали, як ведеться, з голови. Шановні державні й громадські діячі скоріше за все дуже приблизно уявляють собі справжній стан фізвиховання у наших школах. Підозрювати ж ініціаторів шкілького футболу в організації чергової пропагандистської акції, не підкріпленої нічим реальним, не хочеться — справа ж бо занадто хороша. Видається, що оволодівши предметом у загальних рисах, менеджери високого класу, якими є як міністр освіти Кремінь, так і президент ФФУ Суркіс, гадають, що їхні підлеглі фахово й оперативно втілять плодотворну ідею в життя. Саме тому, напевно, за місяць до початку навчального року невідомо, яке місце в програмах яких класів займуть уроки футболу, будуть вони обов’язковими чи факультативними, навчатимуться футболу лише хлопчики чи дівчатка також, куди подінуться під час таких уроків любителі боксу, баскетболу, академічної греблі та інших спортивних дисциплін, які теж можуть претендувати на місце серед шкільних предметів. Про тренерів запитувати, гадаю, зайве. На ці та багато інших конкретних запитань щодо уроків футболу ніхто сьогоді не готовий відповісти. Є лише проголошена дата — 1 вересня. Як це по-нашому!
П’ЯТІРКА «З ФУТБОЛУ»
Немає жодного сумніву, що за певних умов нам бадьоро відрапортують про те, що школярі України всі як один заходилися оволодівати секретами футбольної майстерності. Вірогідність такого сценарію навряд чи є великою. Бо ж всі, кому треба, знають, яку саме політичну партію репрезентують міністр освіти та керівник футбольноїх федерації. Тому не виключено, що добру загалом справу блокуватимуть лише тому, аби не дати її ініціаторам здобути цим популярність серед виборців. Якщо ж такого не буде, успіх впровадження футболу як шкільного предмета наштовхнеться на об’єктивні й майже нездоланні перешкоди. В часи своєї роботи сільським учителем спостерігав, як впроваджувалися свого часу в наших школах уроки статевого виховання, котрі, безумовно, потрібні. Отримавши іншу назву, цей предмет був загнаний у програму останнього класу однією годиною на тиждень, яку завуч не знав кому із викладачів втулити. Доручили мені — молодому. Складаючи конспект на основі методички, я хитався від анатомії за восьмий клас до анекдотів про Вовочку. Конспект не сподобався й годину навантаження разом із додатковим заробітком віддали іншому. Життя показало, що ілюстрований журнал «Ночные искушения» успішно виконує роль нав’язаного колись школі чужорiдного предмета.
Чимось подібним може стати урок футболу, якщо до його впровадження підійдуть традиційно. За відсутності матеріальної бази, традицій і фахівців ми читатимемо звіти про успішне освоєння нової дисципліни, які навряд чи відповідатимуть дійсності. Якщо нашій школі дозволити, вона просто завалить країну «майстрами футболу». Згадаймо, як у відповідь на відкриття нових і нових вищих навчальних закладів, із шкіл посунула армада «золотих медалістів», частина яких не здатна була грамотно написати заяву до міліції.
Одне втішає — на відміну від освіти, яка може безкарно розкидати сотні тисяч «липових» атестатів та дипломів, футбол має об’єктивні критерії оцінки. Один вихід людини на футбольне поле покаже результат роботи краще за будь-який атестат. Якщо ж оцінок iз футболу не буде, а уроки будуть проводитися, аби школярі стали «хорошими людьми», більшість досить швидко збагне, що уроки футболу можна проводити й без м’яча — теоретично.
В ДОБРУ ПУТЬ!
Не помиляється той, хто нічого не робить. Попри очевидну непідйомність поставленої перед школою «футбольної задачі», рух задано у вірному напрямку. Футбол має прийти до школи й посісти належне місце у вихованнi й розвитку наших дітей. Інша річ, що реальне втілення озвученої на конгресі ФІФА ідеї шкільного викладання футболу може виявитись зовсім не таким, яким уявляється сьогодні. Аби щось вийшло, слід почати, а життя згодом підкаже шляхи й вкаже на помилки. Загальновідомо, що дитина розвивається розумово й фізично в процесі гри. Чому такою грою не може бути футбол, визнаний світом як феноменальне явище у житті людства, яке давно вийшо за рамки просто спортивної гри?! Навчившись грати у футбол, дітям легше буде засвоювати правила інших ігор, iз яких складається доросле життя. Коли ж дорослі не забувають, яка гра була для них святом у дитинстві, знають яка гра може приносити реальні економічні та політичні здобутки й у підсумку повертають цю гру дітям, — таке їхнє бажання можна тільки вітати. Незалежно від подальшого результату.
