Iсторія ця почалася з американців. Наприкінці вісімдесятих років у США захотіли провести фінальний турнір Кубка світу з футболу. Подаючи заявку, майбутні господарі фіналу 1994 року відкинули закиди щодо того, що більшість населення країни не має уявлення про загальноприйнятий футбол, називаючи цим словом зовсім іншу гру, схожу на регбі. Це справді так, проте американці зразково провели турнір, трибуни були переповнені глядачами, до того ж збірна США зовсім не пасла задніх, зупинившись за крок до медалей.
Саме тоді організатори змагань у США вперше попросили у Міжнародної федерації футболу дозволу на те, щоб писати на футболках гравців їхні прізвища, а суддів одягати не у все чорне, як до цього, а в різнокольорове вбрання. Американські нововведення сподобались і швидко прижилися у футбольному світі. Футболки з прізвищами гравців стали не тільки допомагати глядачам розрізняти між собою учасників гри, а стали серйозним бізнесом. Продаж у спеціальних магазинах футболок з прізвищами зірок приносить нині у касу провідних футбольних клубів Європи чималі кошти. Йдеться не про тисячі і навіть на про сотні тисяч євро. Якщо ви бачили у дворі хлопчаків у «самопальних» червоно-чорних футболках «Мілану» з прізвищем Shevtchenko, то можете собі уявити, що робиться у Європі, де така «офіційна» футболка коштує не менше 60-ти євро.
Поступово національні і міжнародні федерації футболу упорядкували цю справу, і тепер кожен гравець одержує на сезон постійний номер, який разом із прізвищем пишеться на спині його футболки. У нас до нинішнього літа такого не було. Що писати на футболках своїх гравців і які їм давати номери, кожна команда вирішувала самостійно. Аби перейняти досвід сусідньої Росії, знадобився приїзд на турнір пам’яті Валерія Лобановського московських ЦСКА та «Локомотива». Глядачі вгледіли на футболках московських гостей прізвища, написані... російською мовою. Справді, а якою ще мовою мають писати прізвища учасників російського футбольного чемпіонату? На фоні гостей наші Popov, Shutkov чи Bjalkevich виглядали дещо дивно.
Реакція була майже миттєвою. Бюро Професійної футбольної ліги України зобов’язало всіх учасників 13- го чемпіонату України з футболу дати гравцям постійні номери на сезон і написати на їхніх футболках прізвища українською мовою. Довгоочікуване і логічне рішення, яке можна було прийняти ще років з п’ять тому. Краще пізно, ніж ніколи. Виявилось, що не пізно, а зарано. Бо те, що можна нині прочитати на футболках окремих футболістів українських команд, відправило б на лікарняний із нервовим зривом усе товариство української мови «Просвіта», якби його активісти ходили на футбол. В одеському «Чорноморці», наприклад, здається і не підозрюють, що в українській мові існує літера «є», тому всі прізвища, де вона б мала бути, написані через «е». Не все гаразд із правописом і в решті українських футбольних клубів. Не називаю конкретних спотворених прізвищ лише тому, що не хочу ображати ні в чому не винних футболістів. З них же ніхто не вимагає знання української мови. Хоча і це було б зовсім не зайвим.
Можуть зауважити, що футбольні люди мають займатися футболом, а не граматикою. А може, в іншому справа? В елементарному нехтуваннi інтересами глядачів, для яких, власне, і пишуть прізвища на футболках гравців українських команд. Бо з чого все почалося? З Америки, де всі ігри Кубка світу з невідомого в країні європейського футболу пройшли на переповнених стадіонах, принiсши організаторам багатомільйонні прибутки. У нас же говорити про доходи від футболу вважається поганим тоном. Звідси неграмотність в тому, що стосується футболу. Ніколи не повірю, що людина, не здатна без помилок написати прізвище з кількох літер, може робити серйозний бізнес. Спотворені прізвища на футболках частини українських футболістів лише відображають спотворений стан нашого футбольного господарства і не більше. Тому не варто поки що особливо довірятися першим граматичним вправам адміністраторів наших футбольних команд. Надійніше розрізняти футболістів за номерами, як раніше.
