Історія привчила нас до того, що благословенній українській землі, здатній прогодувати пів- Європи, невпинно загрожує голод. Від революцій і воєн, повеней, засух і шкідників, розкуркулень і колективізацій, партійного і адміністративного керівництва. Всіх напастей і не згадаєш. Нинішня — держрегулювання. Під цим прапором уряд демонструє тотальну «турботу» про країну.
У результаті — виросли і щось не падають ціни на цукор, борошно і крупи, а подекуди й на хліб. Непомірний стрибок цін відмічено на ринку нафтопродуктів. Ціни на дизельне пальне і бензин А-76 — головні дійові особи близького вже збирання врожаю — підібралися до 1,5 гривнi за 1 л і продовжують зростати. Експерти зазначають: без регулювання вони були б істотно нижчими.
Влада розуміє, що каскад допущених помилок (проте це для неї швидше правило, ніж виняток) визначально впливатиме на результат президентських виборів і тому нервує і, внаслідок розгубленості, йде на нові й нові популістські заходи, відкладаючи на післявиборний період облік боргів, що утворюються. Сільському господарству гарантується явно нездійсненне постачання пального (його графік дотримується на 40% — Українські новини), обіцяються явно неповоротні кредити (100 млн. грн. за рахунок резервного фонду Кабміну, а всього 1 млрд. 472 млн. грн. — Українські новини).
СЕЛИЩЕ «ВИЖИВАННЯ»
Тим часом усі ці заходи абсолютно не сприймаються населенням, більша частина якого просто бідує. Але, мабуть, гірше за всіх пенсіонерам і інвалідам. Проїжджаючи по Бориспільському району Київської області, ми наткнулися на абсолютно дике й страхітливе своєю злиденністю селище. Як виявилося, тут невеликі ділянки землі (по 4 сотки) обробляють ветерани війни та інваліди праці Шевченківського району столиці. Щоб не витрачати часу і грошей на дорогу сюди-туди, вони побудували собі з рейок і поліетилену щось подібне до собачих будок.
Колишній механізатор Петро Юхимович Чипчак і його дружина, ветеран будівельної індустрії Антоніна Андріївна на цій ділянці вже другий сезон. Торік невідомі зловмисники частину їхньої картоплі викопали, а іншу чогось просто порубали в землі. Але в пенсіонерів немає іншого способу вижити, і вони знов порпаються на своїй грядці. Зараз головне — боротьба з колорадським жуком. Це — одна з істотних статей витрат їхнього місячного бюджету. За 20 гривень купили імпортний засіб, але він мало чим допоміг. Струшуючи жуків з картопляного куща у відерце, Петро Юхимович нарікає, що немає вже в продажу перевіреного дихлофосу. І його вже не хвилює кількість отруйних речовин у картоплі: «А інакше її зовсім не буде». Він гордо показує свою цибульку, капусту, буряк і махає рукою туди, за горб, де метрів за двісті кар'єр, звідки носять воду для поливання. Але найголовнiше (і це чудово розуміють пенсіонери), що їхня праця практично не має сенсу. У сумі витрати на проїзд, оранку землі, купівлю насіння, інвентарю, ядохімікатів, доставку врожаю в Київ дорівнюють або навіть вищі за ринкову вартість вирощених продуктів. Однак страх перед можливим підвищенням цін примушує їх жити і працювати в нелюдських умовах. Саме тому питання про те, чи буде гірше, якщо оберуть нового Президента, не справляє на них того враження, на яке розраховують організатори виборчої кампанії діючого Президента.
«За Кучму голосувати не підемо, — говорить Антоніна Андріївна і показує руками на свою будку. — Ось це результат його правління, досить уже!» Чоловік з нею погоджується: «Мені Кучма не потрібен».
До розмови приєднується ветеран війни, колишній юрист Віктор Іванович Штраменко. Він говорить: «Нам сподіватися ні на кого» і згодний з Чипчаками: «за Кучму — ні в якому разі, борони Боже!».
А пенсіонери тим часом вже виключили з свого раціону навіть чай. Ми п'ємо трохи гіркуватий відвар зібраної тут же ромашки і вирушаємо далі досліджувати долю врожаю-99.
ФЕРМЕРСЬКИЙ «РАЙ»
Керівник асоціації фермерів Бориспільського району Олександр Криштов зустрічав нас у центрі, біля пам'ятника Леніну, де робітники укладали таку ж плитку, як на київському Хрещатику.
За освітою агроном, а нині фермер і один з лідерів фермерського руху в Україні, Олександр Миколайович готує для сесії райради концепцію ринкової інтеграції приватних виробників продовольства. Він наполягає на тому, що домашні й фермерські господарства повинна обслуговувати могутня інфраструктура, що дозволяє їм займатися лише прямою своєю справою — вирощуванням сільгосппродукції. Тим більше, що в зв'язку із скороченням виробництва в колективних господарствах практично половина працездатного населення виявилася без роботи. Але, за словами О. Криштова, бюрократія чинить страшенний опір, продовжуючи не помічати проблем приватних виробників.
Фермера Буздугана з виду ніяк не відрізнити від трактористів, що працюють в його господарстві. Втомлене обличчя, чорні, чи то в мастилі, чи то в землі руки. Йому 47. Господарство веде разом з іншим фермером — 33-річним Володимиром Ковалем. Але молодого напарника підкосила важка недуга і всі турботи звалилися на одні Іванові плечі.
У нього в оренді напівзруйновані цегляні приміщення колишнього хімскладу («якби не ми, тут би вже нічого не було»), куди він «стягує» всю свою техніку. А це п'ять стареньких тракторів і стільки ж такого ж віку вантажівок та ветеран колгоспної праці — недоремонтована через відсутність коштів «Нива» (купив за 150 млн. купонів). Є 100 гектарів своєї та Коваля землі та 30 га орендують у сусіднього КСП, за що відпрацьовують оранкою 120 гектарів. Основні культури — пшениця (торік дала 30 ц/га), третикали (поки що маловідомий, але перспективний гібрид пшениці та жита; минулого року зібрали по 50 ц/га), цукровий буряк (майже весь торішній урожай через дощі залишився в полі, а з того, що вивезли, 10 тонн цукру все ще рахується в боргах цукрового заводу).
Головна проблема фермера Буздугана на сьогодні — солярка. Здав 1,5 тонни брухту й отримав 200 літрів. Але це — на два дні роботи на прополюванні буряків. А як збирати врожай? Буздуган говорить: «Положення безвихідне, хоч продавай якийсь трактор на брухт».
Ми оглядаємо вириті фермерами і зариблені ставки («плюс меліорація, оскільки грунтові води дуже близько, а державна меліорація вже, напевно, померла») і пшеницю, що колоситься й трохи вже пожовтіла, не низьку, не високу, але дуже густу і чисту. Іван зриває колосок, рахує зерна і робить свій прогноз: «По 35 центнерів з гектара зберемо». І знову повертається до солярки: «Як же її купувати, якщо за одну тонну восени треба буде віддати майже п'ять тонн зерна третього класу? Дружина вже каже: та кидай ти цю справу. Але як кинеш, коли стільки всього в цю землю вже вкладено?!»
Редакційна «Газель» насилу повзе за стареньким буздуганівським газоном розкислою після вчорашнього першого дощу дорогою до плантації буряків. «Без гербіцидів посіяли — непорядок, — говорить Буздуган, — але вони тепер фермеру ніяк не по кишені». Підходимо до селян, найнятих для просапування буряка. Незважаючи на безробіття, людей в селі для цієї роботи не вистачає, і Федорович, як шанобливо кличуть фермера сільчани, умовляє їх взятися за ще одну «норму»: «По мішку цукру і 100 кг пшениці додам», — обіцяє він, і селяни йому, схоже, вірять. Та й просто не можна зараз зволікати з прополюванням: «Усього за одну ніч буряк підріс, — каже бабуся з сапкою, — а згаєш час, то його серед бур'яну не відшукаєш...»
І тут-таки заходить розмова про політику. «У селі всі проти Кучми, — говорить Буздуган. — Хоч якби дав солярки, бензину, пенсії, то все могло б змінитися. Ось у нас Ігоря Бакая обирали, потім Олександра Абдулліна. Так ці хлопці всім добре допомогли соляркою — за них і проголосували...»
Це болюче для фермера питання, мабуть, просто не дає йому жити.
ДЕРЖАВНІ ЛЮДИ?
На нашому шляху — неозорі колгоспні поля. Тут щосили квітне бур'ян, а пшениця і рідша, і нижча, ніж у Буздугана. А ось і ферма. Напівзруйновані корівники, між якими бродять досить худі тварини. Кажуть, раніше тут було дві тисячі корів. Сьогодні — не більше двохсот. У конторі не по-сільському одягнуті люди сидять за столом із закусками й казенкою. Бригадир кормодобувної бригади першого відділення колишнього радгоспу, а нині КСП «Сеньківське» Василь Кацан дає «Дню» свій прогноз урожаю: «Якби випав дощ, то зібрали б не менше 30 ц з гектара. А вчорашній — це не дощ. Та з соляркою погано. Немає нічого. Щоб кормів накосити, продали корову. Торік було добре, завдяки директору ні разу не стояли. А як буде цього року, не знаємо — нас у ці питання не втаємничують. Навесні було погано з гербіцидами. Це тепер справжнє золото — по 15—16 доларів за кілограм. Із 950 радгоспних гектарів тільки 150 ними накрили. Ось жовта свирида й лютує на полях».
Покидаючи ферму, запитуємо у сторожа, чому це корови пасуться на самій фермі, де їсти їм абсолютно нічого.
— Скотар не прийшов. Усі розбіглися.
— А що, гроші не платять?
— Звісно...
Далека сусідка Буздугана фермер Олександра Чепіга вважає за краще не мати постійних працівників. Тягне свої 33 гектари, які колись нарізували «от по ту вербу», практично самостійно. Після смерті чоловіка продала чотири корови, із 70 пухових кіз залишила дві. У неї 25 га під пшеницею, а інші — під городніми культурами. У господарстві три невеликих трактори, сучасний обприскувач ядохімікатами, на паях з іншими фермерами — комбайн іноземного виробництва. На городі — краплинне зрошування, проходять сортодослідження голландські огірки. З весни запаслася пальним під нинішній урожай. Але настрій занепадницький. Положення своє називає критичним — дуже вже швидко зростають ціни на пальне й мастила. А грошей немає. Торік не вдалося реалізувати 60 тонн жита. Комбікормовий завод після нового року міг би взяти по 90 коп. за центнер. За таку грабіжницьку ціну не віддала — адже виручки не вистачило б навіть на солярку, щоб туди зерно довезти. «Надія тільки на себе. Підтримки від держави немає і закони теж такі, що не підтримують». Лише на день затрималася з дріб'язковим звітом, де все одно ніякого руху — віддала 80 грн. штрафу. «Що Кучма може зробити? Одні слова, істотного немає нічого. І прав у фермера немає ніяких. Колгоспам борги списали, а нам? Адже ми теж державні люди».
Про роботу «державного» сектора сільської економіки була розмова з першим заступником глави держадміністрації Бориспільського району, начальником райсільгоспуправління Миколою Венглінським. За його словами, район повільно, але впевнено йде вгору. Урожай цього року буде не гіршим, ніж минулого. Хоч місяць не було дощів і 40-градусна спека внесла свої корективи. Недавній дощ дещо поліпшив становище, зате великих збитків завдав град. Готовність збиральної техніки — 50%. Доведеться залучати 12 комбайнів класу «Джон Дір» зі сторони.
З пальним поки що погано, але без діла адміністрація не сидить: від Держрезерву отримано наряди на Кременчук («Будемо пробивати!»)
Тваринництво («всупереч всякій демократії») вирішили зберегти. І поголів'я вже зростає. Хоч молоко наполовину збиткове («точної цифри не пам'ятаю») і м'ясо майже теж («цифру треба пошукати»). «Але якщо вітер зернові не викрутить та град не покладе», то все буде о'кей.
Тим часом уряд теж нагромаджує перелік причин для того, щоб виправдати можливі збої при збиранні врожаю. Віце-прем'єр з питань АПК Михайло Гладій спрогнозував валове виробництво зерна «в рамках 28 млн. тонн», але назвав цю цифру дуже хиткою: «Останнім часом спека, дуже сильна засуха, валу можемо не досягнути». А напередодні він говорив про травневі заморозки, які негативно впливають на урожай зерна. Але, мабуть, гірше за все, що уряд вважає своїм обов'язком організовувати збирання, тоді як його завдання — створити нормальні умови для тих, хто ростить і збирає урожай.
Пізно ввечері зателефонував до Києва Олександр Криштов і розповів про результати своєї доповіді: «Бюрократія дуже давить, ніщо не проходить. Єдине, що в нас уміють, це вішати локшину на вуха заїжджим кореспондентам».
ДОВIДКА «Дня»
Приватні господарства 1998 року виробили 58,8% всього продовольства — на 14,9 млрд. гривень, 1997 року — 55,7% продовольства — на 15,7 млрд. гривень, — повідомив Українським новинам Державний комітет статистики. За його інформацією, колективні сільськогосподарські підприємства продовжують втрачати свої позиції у виробництві основних видів продовольства, зокрема продукції рослинництва.
