Наш авіаційний борт, що належить одній з українських компаній, повертався з Нью-Йорка та благополучно, під оплески пасажирів, приземлився в Борисполі. Це — те головне (безпека польоту), що стоїть на першому місці та не може зрівнятися ні з чим іншим — у тому числі з усмішкою бортпровідниці. І все ж таки саме в цьому екіпажі усмішка була не в пошані, і пасажири раз у раз вступали у, здавалося б, дріб’язкові, але все ж суперечки з персоналом, хоча насправді він працював цілком професіонально. А от інший борт, на якому довелося починати цю подорож, теж працював добре, але при цьому ще й просто сяяв усмішками. У результаті літати було приємніше, і за весь політ не трапилося жодного конфлікту.
Політ літаком, якщо не брати до уваги доволі високої ціни квитка, — цілком буденна справа для кожного нашого громадянина. Навчившись літати, людина зробила майже такий же революційний крок у своєму розвитку, як і тоді, коли почала ходити на двох ногах, звільнивши руки для роботи. Подорожуючи з високими швидкостями, ми вивільнили значну частину свого часу, подовжили життя та розширили горизонти пізнання.
Але хоч як дивно, час показав, що така велика авіаційна держава, як Україна (свої авіакомпанії мають майже всі країни світу, а от власне виробництво сучасних літальних апаратів — лічені держави), ніяк не може налагодити розумну структуру управління цією галуззю, в якій працюють як державні, так і приватні підприємства. Але, можливо, скоро ця повітряна «крига» скресне, і в країні з’явиться єдиний орган, який впроваджуватиме на всіх авіакомпаніях єдині стандарти поведінки пасажирів, команд авіалайнерів, підрозділів управління авіакомпаніями та польотами, різних служб авіапортів — уряд України, як очікується, скоро розгляне питання про реорганізацію управління вітчизняною авіаційною галуззю. Створена в серпні за дорученням віце-прем’єра Андрія Клюєва спеціальна робоча група (до її роботи залучали також міжнародних експертів) із вивчення ситуації в управлінні авіаційною галуззю України виробила відповідні рекомендації. Єдина авіаційна влада України (можливо, вона отримає статус центрального органу виконавчої влади) повинна отримати всі необхідні повноваження, щоб навести в цій справі повний порядок. Але чи отримає?
Нагадаємо, що 23 травня уряд України відновив у структурі Мінтрансзв’язку держдепартамент «Укравіатранс». Рішення набуло чинності після внесення Президентом Віктором Ющенком у середині червня відповідних змін до указів, що регламентують діяльність Державіаслужби. Розпорядженням уряду від 6 липня 22 підприємства авіаційної галузі, зокрема міжнародний державний аеропорт «Бориспіль», були передані з управління Державіаслужби в управління Мінтрансзв’язку. Але при цьому не обійшлося без конфлікту. 12 липня уряд за поданням Мінтрансзв’язку звільнив від своїх посад голову Державіаслужби Миколу Марченка та його заступника Олександра Давидова, які намагалися заблокувати ці рішення (офіційне трактування: у зв’язку з «ігноруванням рішень уряду про передачу підприємств авіаційної галузі в управління Мінтрансзв’язку»). Щоправда, Марченко пов’язав своє звільнення з професійною позицією в питаннях управління безпекою авіації України. А 25 липня Господарський суд Києва своєю ухвалою про забезпечення позову Державіаслужби до Кабінету Міністрів призупинив дію названої вище постанови уряду від 23 травня 2006 року «Про створення держдепартменту авіаційного транспорту України», і неназваного — «Про затвердження Положення про Держслужбу України з нагляду за забезпеченням безпеки польотів». Київські районні суди призупинили також постанови уряду про звільнення Марченка та Давидова.
Відволікаючись від авіації та проблем управління нею, зазначимо, що суди, згідно із законом, знову виносять рішення, які йдуть урозріз із намірами уряду та ставлять таким чином, як кажуть, під питання його плани. «Чи правильно це?» — запитає обиватель. Адже тут, здавалося б, цілковитий абсурд: порівняно невелика державна контора, прагнучи до елементарного самозбереження, оспорює в суді рішення уряду. Але хоч як би ми ставилися і до цієї справи, і до деяких відомих суддівських помилок, що створили нашому правосуддю невтішну славу, зазначимо, що в цьому випадку йдеться про засади, на яких побудована демократія. Кожна гілка влади повинна відчувати контроль «суміжника». Тільки в цьому випадку ми побудуємо коли-небудь справедливе суспільство — вільне і від свавілля, і від похмурих людей, які виконують свої обов’язки так, наче мають справу не з людьми, а виключно із залізом...
