19 листопада відбудеться об’єднавчий Собор духовенства i мирян двох українських церков — Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) і Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Багато хто в Українi покладає на цю зустріч неабиякі надії, вважає її важливим кроком до подолання розколу українського православ’я. Характерно, однак, що весь оптимізм спостерігаємо, головним чином, серед єпископату УПЦ КП, тоді як владики УАПЦ налаштовані досить песимістично. Чи означає це, що вони просто не хочуть об’єднуватися? Зважаючи, серед iншого, на ту різницю в церковній дисципліні, яка існує між Київським патріархатом і Автокефальною церквою?
Напередодні об’єднавчого Собору кореспондент «Дня» мав приємну нагоду взяти невелике інтерв’ю у вікарія Київської єпархії УАПЦ єпископа Житомирського Богдана КУЛИКА.
— Які надії ви покладаєте на Собор 19 листопада? Чи він відбудеться, чи буде прийняте важливе рішення?
— Думаю, що Собор відбудеться і навіть сприятиме — так чи інакше — справі об’єднання двох церков. Впевнений, утім, що будь-якого остаточного рішення прийнято не буде: негайне об’єднання без попереднього вирішення всіх існуючих проблем просто неможливе. Нашу церкву турбує насамперед те, що патріарх Філарет говорить, власне, про приєднання УАПЦ до Київського патріархату, а не про рівноправне об’єднання. Ми ж пропонуємо розпочати з етапу євхаристичного єднання церков, залишивши поки всі наші адміністративні структури без будь- яких змін. Якщо патріарх Філарет не прийме нашої пропозиції, то про що можемо говорити? Додам, що найбільший спротив проти об’єднання з Київським патріархатом на умовах патріарха Філарета виказує не єпископат УАПЦ, а віруючі, особливо західного регіону. Нагадаю також, що сьогодні ми «об’єднуємося» з Київським патріархатом вже не вперше. Аби було востаннє, не треба поспішати.
— Яка, на вашу думку, перспектива стосунків вашої церкви з УПЦ Московського патріархату (МП)?
— Я глибоко впевнений у тому, що вже сьогодні, одночасно з контактами з Київським патріархатом, треба розпочинати переговори також з УПЦ. Адже навіть у тому випадку, коли УПЦ КП і УАПЦ таки об’єднаються, в Україні залишаться дві православні церкви, що може тільки поглибити розкол України на схід і захід.
— Деякі поінформовані джерела свідчать, що сьогодні 20—25% єпископів УПЦ МП нібито згодні «вийти з-під омофору Москви» і включитися в процеси формування єдиної помісної Української православної церкви. Чи це дійсно так? — Я не маю такої інформації та ще й у процентах, але добре знаю, що далеко не всі єпископи УПЦ задоволені існуючим в Україні status quo. Так чи інакше, діалог з ними треба розпочинати. Необхідність діалогу добре усвідомлюють і наші «московські» єпископи — та частина з них, яка відчуває виклики часу і бажає зробити свій внесок у державотворення України. До речі, наскільки мені відомо, всі вони категорично проти переговорів з патріархом Філаретом.
— Але повернімося до Собору 19 листопада. З якими умовами піде на переговори делегація УАПЦ: з новими чи з тими самими, що обговорювалися на минулих зустрічах із представниками УПЦ КП?
— У найголовнішому питанні, а це є процедура обрання Патріарха об’єднаної церкви, ми не можемо йти на компроміс: схема, запропонована Київським патріархатом, для нас неприйнятна. Це виходить фактично приєднання, а не об’єднання. Тому ми послідовно наполягаємо на тому, аби патріарх об’єднаної церкви обирався з кількох, а не з двох кандидатур, як пропонує КП: патріарха Філарета і митрополита Мефодія. За таких умов вибори стають чистою формальністю зі заздалегідь відомим результатом, враховуючи нерівні за численністю пастви і, відповідно, неоднакове представництво церков при голосуванні.
Нам часто дорікають тим, що ми не хочемо йти назустріч побажанням Президента, не розуміємо важливості об’єднання православ’я для України. Але тут йдеться про вельми складну справу, неправильне вирішення якої матиме сумні наслідки.
— Як ви, шановний Владико, ставитеся до можливості хоч якогось помітного втручання Вселенського патріарха Варфоломія I у розв’язанні цього українського гордієвого вузла — об’єднання розколотого православ’я?
— Нагадаю перш за все, що 1997 року патріарх Варфоломій I заборонив митрополиту Костянтину (діаспорна УПЦ США під омофором Вселенського патріарха) будь-які спілкування зі схизматиками України, тобто з УПЦ КП та УАПЦ. Що означає тільки одне: Константинопольська архієпископія не хоче будь-якого загострення стосунків із Московським патріархатом. Варто згадати естонську «епопею»: протистояння Московського і Константинопольського патріархатів, яке мало не закінчилося повним розривом. А йшлося тоді всього про нечисленні парафії! Уявіть тільки собі, які сили рушить «у бій» Москва, коли на кін буде поставлено півтора десятка тисяч українських парафій! Може навіть дійти до розколу Вселенського православ’я на два ворожі табори.
Саме тому обіцянки допомоги патріарха Варфоломія I є такими не конкретними.
— Але ж патріарх Варфоломій має бути надзвичайно зацікавленим у тому, щоб все українське православ’я об’єдналося і відійшло від Москви — це була б радикальна перестановка сил на «шаховій дошці» Вселенського православ’я. І на користь Вселенського патріарха, бо тоді б потенціал Російської церкви набагато зменшився!
— Так то воно так, але зараз, сьогодні, з Руською церквою неможливо не рахуватися, тим більше патріарху Варфоломію I, зважаючи, зокрема, на теперішні утиски з боку турецького уряду.
— А як склалися стосунки Вселенського патріарха і діаспорної УПЦ США, яка підпорядкована Варфоломію I з 1995 року?
— Це складна ситуація (я десять років жив там і добре знаю). Річ у тім, що всі переговори про перехід під юрисдикцію Вселенського патріарха — заради набуття канонічного статусу — архієреї УПЦ США вели таємно, криючись від власної пастви. З тої причини, що американські українці аж ніяк не хотіли «підпорядковуватися грекам» (Константинопольській церкві). Коли все стало відомим українській пастві, багато парафій навіть вийшли з церкви або перестали давати гроші на церковні потреби. Але це окрема історія. У будь-якому разі, на допомогу Вселенського патріарха треба розраховувати обережно. Всі українські церковні справи мають вирішуватися самими українцями.
P.S. Дата ще одного об’єднавчого Собору стрімко наближається. Працює передсоборна комісія, до якої входять по п’ять духовних осіб від УПЦ КП і УАПЦ, готуються пропозиції, документи, списки. Однак складається враження, що в позитивний результат мало хто вірить.
Але хто чи що заважає об’єднатися церквам, які стоять фактично на однакових державницьких та еклезіологічних позиціях, сповідують український патріотизм, говорять (і служать) однією мовою, живуть на одній землі, мають одну історію? І об’єднання яких повністю залежить тільки від доброї волі церковних владик, від їхньої готовності йти на певні компроміси, трохи поступитися церковною владою. Та виходить усе навпаки.
За прикладами далеко ходити не треба. Ось, напередодні Собору 19 листопада, Глава УАПЦ — митрополит Київський і всієї України Мефодій Кудряков робить заяву (на сайті Одесько-Балтської єпархії): «Об’єднання з УПЦ КП не буде! Наше священство і ієрархія УАПЦ ще не готові єднатися з Київським патріархатом (!). Якби я сказав, що я проти об’єднання з Київським патріархатом, склалося б враження, що я виступаю проти ідеї, підтриманої Президентом України. Я повністю на все погодився, підписав необхідні папери (!) і зробив не один крок назустріч, але нічого з того не вийшло». Звернімо увагу: владика не ставить будь-яких умов, не пропонує компромісні варіанти. Якщо не вважати компромісом пропозицію залишитися двома незалежними церквами з правом співслужіння.
З боку Київської патріархії також не помітно бажання зрозуміти сумніви менш потужної церкви, чимось поступитися і піти їй назустріч. Наприклад, і головним чином, у питанні процедури обрання спільного патріарха. Адже сьогодні це є головний пункт розходження між церквами (хоча немає найменших гарантій того, що після однієї поступки не виникне вимога наступна). Ситуацію ускладнює ще й те, що митрополит Мефодій неодноразово заявляв про своє небажання брати участь у виборах і що таким чином Патріарх Філарет залишається начебто поза конкуренцією — єдиним кандидатом. Та це неприйнятне для УАПЦ і тому треба шукати вихід.
Можливим тут міг би бути, скажімо, такий варіант: внесення певних змін (тимчасових) у систему керівництва об’єднаної церкви. Йдеться про те, щоб ввести посаду «віце-патріарха», яка б гарантувала «автокефальній меншості» помітний вплив на справи об’єднаної церкви. Але у будь-якому варіанті сильніша церква прямо таки зобов’язана йти на поступки заради об’єднання. Думаю, що ієрархи УАПЦ також не проявляють конструктивної активності, не шукають шляхів і методів, які забезпечили б нормальну співпрацю двох частин об’єднаної церкви. Кожна сторона робить вигляд, що вона зробила все можливе, кожна сторона умиває руки, а торжествує, як звичайно, традиційне українське кунктаторство.
Справа ускладнюється й тим, що сьогодні УАПЦ переживає свій власний розкол, який відволікає увагу церкви від об’єднання з Київським патріархатом. Йдеться, зокрема, про відхід від церкви Харківсько-Полтавської єпархії, яку очолює архієпископ Ігор Ісіченко. Читаючи матеріали та постанови цієї єпархії, рішення останньої Харківської конференції (7.11.05) не можна не сумніватися у тому, що цю єпархію значно більше обходить боротьба з власною церквою, ніж якесь там об’єднання з УПЦ КП.
А наші вороги між тим радіють і веселяться.
