Про віце-чемпіонство Вєрки Сердючки в Гельсінкі сказано немало. Тепер, як пристрасті трохи вщухли, варто спробувати осягнути істинне значення події. Дехто з активно пишучих колег вже зробив це, проголосивши той виступ світовим проривом справжнього українського авангарду, а в інтернеті Сердючку нагородили небесно-езотеричним терміном «Космошіва». Однак, аби зрозуміти, що відбулося насправді, досить лишень уважно подивитися в календар. Півфінал Євробачення припав на 10 травня. Для значного числа землян це сакральна дата. Бо рівно 50 років тому, 10 травня 1957 року, у Лондоні народився Джон Саймон Річчі, більше відомий як Сід Вішез (Vicious — тобто злий). Так його охрестив Джонні Роттен, вокаліст найбільш анархічної та дикої групи в історії рок-музики — «Секс Пістолз».
З музичної точки зору цінність Вішеза наближалася до нульової. Він не вмів грати на жодному інструменті й вважався басистом, позаяк навчився тримати в руках бас-гітару. Він виконував набагато значнішу функцію: був ходячою провокацією, втіленням скандалу. Ще не будучи членом групи, так затято стрибав на її концертах, що породив тим стиль панк-танцю під назвою «пого». На котромусь концерті його заарештували: кинув пивну кружку на сцену, кружка відскочила від стовпа і влучила глядачці в око. Вже як рок-зірка він відмагуляв музичного журналіста велосипедним ланцюгом, на концертах лупцював публіку гітарою по головах і т. ін. Слава його росла як на дріжджах. Образ цього безумного юнака — напівоголеного, з перекошеним від презирства до всього світу обличчям і скуйовдженою кучмою на голові — став однією з ікон контркультури. Вмер відповідно. Прокинувшись одного далеко не прекрасного жовтневого ранку 1978 року в нью-йоркському готелі, знайшов свою подружку, героїнщицю Ненсі, зарізаною. Хоча нічого не пам'ятав, зізнався у вбивстві. Вийшов під заставу. Пробував покінчити з собою, різав руки бритвою. Набив комусь пику, знову потрапив до буцегарні. Щойно випустили — вколов собі завелику дозу. Трапилося це в лютому 1979-го. Вішез був, безумовно, втіленням несамовитої, бунтарської рок-енергії в чистому вигляді. Тож недивно, що його смерть переважна більшість знавців вважає смертю року: групи, платівки, фестивалі лишилися, але рок-повстання скінчилося.
Отже, тепер зрозуміло, що дата півфіналу — в якому, що важливо, Сердючка участі не брала, — є доволі знаменна. Але це далеко не всі вражаючі паралелі. Для Сердючки, як і для Вішеза, музика — не пріоритет: головним є безперервна атмосфера скандалу, провокацій, ажіотажу; а те, що звучить, має бути вкрай просте, щоб міг зіграти будь-хто. І Сердючку, і Вішеза виховували матері-одиначки, причому в обох вони стали частиною шоу: матуся Сіда бавилася героїном і в своїх витівках не дуже відставала від нащадка. Нарешті, найважливіше. До Києва Данилко-Сердючка повернувся зі шрамом на скроні: порізався тою знаменитою шапкою з зіркою. Символічне поранення: фактично Сердючка — тобто образ, персонаж — поранила свого автора. Ба, більше, і про це можна говорити з певністю, в Гельсінкі відбулася ініціація. Бо, поза всяким сумнівом, то сам Жахливий Сід (котрий, як бачимо, усі найзначніші проблеми розв'язував через колото-різані поранення) торкнувся своїм благословенним лезом голови нашої «Космошіви», нарешті знайшовши достойну реінкарнацію для свого неспокійного духу!
Чи стане Данилкове шоу ще провокативніше, чи віддухопелить він когось у найближчі місяці, чи підріже яку-небудь дурнувату кралю — то другорядне і неважливе. Головне — саме в нас відроджується велике повстання, і в нього є свій голос, свій вождь, свій титан, що кидає виклик ожирілим божкам сучасної цивілізації: Сід Сердючка. Вєрка Вішез.
І ще: усі спроби панків лінчувати мене після опублікування цього тексту відтепер вважатимуться підтвердженням правдивості моєї версії.
