Сьогодні, 4 лютого, у Національній філармонії відбудеться ювілейний вечір гітариста-віртуоза, народного артиста України Валерія Петренка з нагоди його 60- річчя від дня народження. Маестро підготував цікаву програму. У першому відділенні прозвучить класична музика: соната Бетховена, п'єси Шумана, Глінки і Тарреги. А також уперше в СНД музикант виконає другу рапсодію Ліста (великий твір, написаний для фортепіано). У другому відділенні глядачі почують музику фламенко, українські, російські та циганські романси.
— Валерію Яковичу, у вас подвійне свято: день народження і 30-річчя творчої діяльності. Ювілей передбачає підведення підсумків. Що, на ваш погляд, вдалося, а що не встигли зробити?
— Я вважаю, що гітарист у шістдесят років тільки починає розквітати. Це вокалісти у такому віці вже гаснуть. А у музиканта, якщо з м'язами все гаразд, то все ще попереду. Я пізно почав учитися музиці. У 20 років тільки вступив до музичного училища, а у 35 — до консерваторії, але, як бачите, все встиг. Наприклад, Святослав Ріхтер також лише у 34 роки закінчив навчання. Мені здається, що з роками став навіть краще грати, мудріше підходити до вибору репертуару. Може, я тільки починаю свій шлях у великому мистецтві? Беру приклад з Бетховена. Його останніми словами перед смертю були: «Я стою тільки біля початку». Кожному артистові хочеться досягти успіху, визнання публіки. Я ніколи не прагнув дешевої популярності, щоб просто мигтіти на екрані (навіть у ті часи, коли за ефір не треба було платити). Радує, що публіка мене знає, любить, а це багато чого коштує.
— Ви — знаменитий, популярний музикант — тільки минулого року отримали звання народного артиста України. Чому так пізно нагорода знайшла героя?
— Точно не знаю перипетій закулісного життя. Певно хтось спритніший ліктем мене відсунув. Ніколи за себе не просив. Вважаю, що народним артистом я став набагато раніше, ніж на папері.
— Валерію Яковичу, чому ви з усіх інструментів віддали перевагу гітарі?
— Маю зізнатися, що насправді я не мав наміру бути музикантом. Мріяв про театральні лаштунки. Хоч уперше взяв до рук гітару у 12 років. Поступово закохався у цей інструмент. Спочатку вчився сам. Можна сказати, що захоплення переросло у справжнє почуття. Переглянув свої плани, кинув інститут і вступив до музичного училища при консерваторії ім. Чайковського. До речі, навіть у Москві при консерваторії не було факультету гітари, тому довелося поїхати у Свердловськ на навчання. Моїм педагогом став знаменитий Іванов-Крамськой. Коли лише робив перші кроки у творчості, то намагався не пропустити жодного виступу своїх старших колег. Майстерність приходила поступово. Я щасливий, що пов'язав своє життя з гітарою.
— Ви виконуєте музику різних композиторів. Хто із них для вас найближчий?
— Я люблю Баха і Бетховена. Хочу зіграти з симфонічним оркестром концерт Бетховена для скрипки. Якось я чув, як японський гітарист це грав. Спробую повторити його подвиг. Вважаю, що скрипка дуже добре лягає на гітару. Мені останнім часом цікаво виконувати «чужу музику», тобто грати ті твори, які виходять за рамки якогось інструмента. Тоді можна імпровізувати, самому шукати і знаходити барви, розкриваючи твори у несподіваному ракурсі.
— У вашому репертуарі багато музики фламенко. Звідки з'явилася пристрасть до цих іспанських ритмів?
— Сьогодні у світі музика фламенко дуже популярна. Не вважаю, що вона темпераментна. Адже іспанці самі по собі дуже стримані люди. Порівняйте танці російських танцюристів, котрі буквально рвуть на собі сорочку — от де завзяття. А коли вийдуть тореро, то стоять, як свічечки, відбиваючи ритм ногами. Вони внутрішньо пристрасні. У їхніх танцях темпераментніша партія у жінок. Між іншим, фламенко не зовсім іспанська музика — це певний коктейль арабських, андалуських, європейських, інших мелодій. Вона характерна не для всієї Іспанії, а тільки для однієї її області — Андалусії.
— Ви довгий час працювали разом з Костянтином Огнєвим і Юрієм Гуляєвим. Якими вони були поза сценою?
— Першим моїм наставником і вчителем на професійній сцені став Костянтин Огнєвой. Спершу ми удвох їздили з концертами. Потім співаки підготували спільну програму. Я довгі роки був їхнiм акомпаніатором. Часто їздили на гастролі разом. Нинішні співаки можуть тільки мріяти про ту популярність, яка була у них. І при цьому ніякого «нальоту» зірковості. Прості, веселі поза сценою і чарівні на публіці. Вони обидва багато мені дали у розумінні того, як ставитися до професії артиста.
— Валерію Яковичу, нині відкрито «залізну завісу», артисти можуть їздити по всьому світу. Де найчастіше виступаєте?
— Для мене найкраща публіка — наша. Я люблю виступати вдома. Під цим словом розумію весь простір СНД. Дійсно, за три десятиріччя, об'їздив багато країн. Сьогодні мене часто запрошують на гастролі, тепло приймають, але овації рідної публіки мені устократ дорожчі за іноземні крики «браво».
— Кілька років тому ви створили Театр гітари. Однак театр передбачає трупу, будівлю та інші атрибути.
— Поки що ніяких стін у нас немає. Зате є колектив однодумців. Ми збираємося на репетиції і на виступи. Наш перший концерт спонсорувала фірма «Кока-кола». Мій проект я вважаю незвичайним. Адже у нас, крім музичного супроводу гітари, виступають танцюристи. Вони постійно працюють у Національній опері. Та по першому ж дзвінку всі збираються. Мені доводиться самому шукати гроші. Тому не так часто, як хотілося б, випадає виступати. Виконуємо різну музику, від класики до народних мелодій. Я мрію створити свій іменний театр. Як соліст, я себе проявив достатньо. Хочу увічнити не своє ім'я, а цілий напрям гітарної музики.
— На інструменті якого майстра ви граєте?
— Я граю на вітчизняному інструменті. Моїй гітарі 20 років. Її зробив відомий чернігівський майстер Микола Іванович Єщенко на спеціальне замовлення, і я його роботою дуже задоволений. Взагалі-то, гітара — недовговічний інструмент. Вона не може жити так довго, як скрипка — до 300 років. У неї термін коротший — 30—50. Поки що моя гітарочка ще послужить. Я так до неї звик і на жодну іншу міняти не хочу.
«День» поздоровляє улюбленого виконавця та друга газети з ювілеєм!
