І все ж, попри ці, скажімо так, незручності, жителі Хоружівки
не страждають комплексом неповноцінності. Вони вважають, що гордість їхнього
села — це люди: роботящі, талановиті, неординарні. Чимало вихідців із Хоружівки
досягли свого визнання на теренах України. І першим у їхньому ряді стоїть
прізвище нинішнього голови Національного банку, кандидата на пост прем'єра
Віктора Ющенка.
У тому, якою пошаною Віктор Андрійович користується у своїх
земляків, я мав змогу переконатися особисто, навідавшись у неділю, на Святого
Миколая, на «малу Батьківщину» головного банкіра країни. Кожен, до кого
я звертався, вважав за свій обов'язок не лише вказати дорогу до батьківської
оселі Віктора Ющенка, а й, розпитавши про мету мого візиту, поділитися
своїми думками стосовно його особи. Отож, перш ніж я ступив на поріг будинку,
в якому мешкає мати Віктора Андрійовича, в моєму блокноті з'явився ряд
цікавих фактів, які треба було лише уточнити й розширити.
Кореспондента 82-річна Варвара Тимофіївна Ющенко зустріла
гостинно. До неї частенько навідуються журналісти, отож вести розмову про
життя для старенької — звична справа. Однак, як з'ясувалося, процес спілкування
міг завершитися, так і не розпочавшись — Варвара Тимофіївна з хвилини на
хвилину очікувала приїзду з Києва сина.
— Віктор розуміє, як я за нього переживаю, — пояснила мати
мету його прибуття. — Не хочеться мені, аби він ішов на оту посаду. Це
ж таку відповідальність доведеться брати на себе...
Не встигла старенька викласти свої тривоги, як біля двору
почувся гуркіт мотора, і за хвильку в хаті з'явилися очікувані гості. Син
прибув до матері не сам. Провідати Варвару Тимофіївну нагодилися також
її невістка Катерина, однорічна внучка Софійка та зять Віктора Андрійовича
— Михайло. Крім них, до Хоружівки приїхало ще, кілька близьких друзів голови
Нацбанку. Присутність журналіста зі столичної газети Віктора Ющенка не
збентежила. Тримався він невимушено й розкуто, хоча, відчувалося, події
останніх днів суттєво вплинули на духовну рівновагу цієї людини. І до батьківського
дому Віктор Андрійович приїхав, мабуть, не так для того, щоб заспокоїти
й розрадити свою матір, як за її підтримкою та благословенням.
Після того, як гості нашвидкуруч пообідали, я делікатно
поцікавився у Віктора Ющенка його прогнозами щодо майбутнього голосування.
— Це питання, мабуть, слід розглядати в дещо іншій площині,
— відповів він. — Річ не в тім, хто сьогодні стане біля керма виконавчої
влади: я чи хтось інший. Мене в даний момент більше турбує відсутність
у парламенті тієї більшості, на яку можна було б спиратися прем'єрові у
своїй роботі. Ця більшість повинна чітко окреслити свою програму дій, підкріпити
її відповідними законодавчими актами і дати на виконання урядові. У нас
же досі все відбувалося навпаки: прем'єр іде до парламенту і доводить необхідність
прийняття тієї чи іншої ухвали. Допоки депутати не візьмуть на себе публічної
відповідальності за свою політику, голова уряду постійно відчуватиме себе
їхнім заручником.
Ющенко каже, що його непокоїть ситуація, яка сьогодні склалася
в країні. В той час, як держава мусила б всіляко підтримувати паростки
нового й прогресивного, вона нині тільки заважає їх зростанню. Чиновники
сплять і бачать, як залізти до кишені бізнесмена чи підприємця. А це вбиває
віру людей у позитивні зрушення.
Поки ми говорили, до хати заходили сусіди, знайомі Ющенків.
Для них голова Нацбанку був і залишається просто Віктором. За цими розмовами
непомітно сплив час і гості почали збиратися в дорогу: за кілька годин
у Віктора Ющенка ефір на українському телебаченні. Поки Катя фотографувала
Варвару Тимофіївну з онучкою, Віктор Андрійович знайшов у хаті зроблену
місцевим умільцем ікону із зображенням лика Святого Миколая. Поцілувавши
її при виході з будинку, він загорнув її у вишиті руками матері полотняні
рушники й поніс до машини. Туди ж згодом перекочували й гостинці, які заздалегідь
приготувала Варвара Тимофіївна. Прощаючись, Віктор Андрійович притиснув
до себе матір:
— Ну що, все нормально, мамо, правда ж?
— Правда, синку, — зронила та сльозу, і тричі перехрестила
машини, котрі від'їжджали.
Після того, як хата спорожніла, у нас з'явилася можливість
продовжити перервану розмову. Варвара Тимофіївна поринула у спогади про
своє життя. За її словами, воно видалося нелегким. Адже довелося пережити
і голод, і війну, і розруху. Багато хто з односельців не витримав цих випробувань,
пішов на той світ раніше строку. На волосину від смерті був і її чоловік
— Андрій Андрійович. Після кровопролитних боїв він потрапив у полон до
«табору смерті» Освенциму. За день до приходу туди військ союзників усіх
в'язнів вивели й розстріляли. Від загибелі Андрій Ющенко врятував себе
тим, що вчасно сховався під підлогою бараку, де пролежав півтора дні. Тільки
тоді, коли в Освенцимі з'явилися американські солдати, він повірив у свій
порятунок.
Після закінчення війни в подружжя Ющенків з'явилися діти:
спочатку Петро, а 1954 року — Віктор. Працюючи на той час вчителькою математики,
Варвара Тимофіївна разом з чоловіком прищепила своїм синам любов до знань.
Віктор, згадує вона, хоч і не був відмінником, вирізнявся своєю кмітливістю,
здатністю аналітично мислити. Тож цілком логічним був його вступ до фінансово-економічного
інституту в Тернополі (до речі, Віктор Ющенко — почесний громадянин цього
міста. — Ред. ), ректор якого згодом сказав матері: «За Вашого сина
мені не соромно». Віктор, за словами матері, був хорошим другом для хлопців,
та й дівчата на нього не ображалися...
Після закінчення інституту він попрацював заступником головного
бухгалтера колгоспу, а потім пішов на службу до армії. Командири швидко
оцінили здібності юнака й пропонували йому залишитись на понадстрокову
службу з перспективою очолити фінансову частину. Але того зірки на погонах
не звабили й він після виконання військового обов'язку повернувся у рідну
Хоружівку. Тут теж на нього був великий попит, проте, згадує Варвара Тимофіївна,
Віктор бачив для себе інші перспективи. І він їх розкрив. Економіст, а
пізніше — керівник Улянівського відділення Держбанку СРСР, керівник центрального
апарату Укрдержбанку, перший заступник голови банку «Україна» і, нарешті,
голова Нацбанку — такі етапи сходження Віктора Ющенка до свого визнання
як людини і як керівника.
До речі, його брат Петро зараз очолює одну з приватних
фірм у Харкові. Обидва сини, як тільки з'являється можливість, навідуються
до батьківського дому. Особливо вони відчули свою потрібність Варварі Тимофіївні
після смерті батька 7 років тому. Не забувають бабусю й онуки. Крім Софійки,
у Віктора Ющенка від першого шлюбу є ще чотирнадцятирічний син Андрій та
дев'ятнадцятирічна донька Віталіна, з якими він підтримує тісні батьківські
стосунки. Не так давно Віталіна, студентка факультету міжнародних відносин
Київського держуніверситету, одружилася, і невдовзі Віктор Андрійович має
стати дідом. Завжди рада бачити Варвара Тимофіївна і нинішню дружину сина
Катю. А ось зі сватами спілкуватися важче: останні свого часу виїхали до
Сполучених Штатів Америки, де зараз і мешкають.
— Звичайно, сумую за хлопцями, хоча, коли чесно, порожньою
моя хата рідко буває. Заходять сусіди, часто телефонують друзі Віктора
із Сум, Києва. Нещодавно мені лист прийшов від академіка Патона. Виявляється,
ми з ним народились в один і той же день, що, за його словами, добрий знак.
Хоча здоров'я у Варвари Тимофіївни вже не те що було, вона,
як селянка, котра себе поважає, має господарство: свиню, гусей, курей.
Без живності сьогодні прожити важко: оті 60 з лишком гривень пенсії не
дозволяють зводити кінці з кінцями, та й вони виплачуються із великою затримкою.
А так хоч на харчі не треба витрачатися, та й є що синам у дорогу дати.
— Допоки ноги носять — зі своєї хати не піду, — говорить
Варвара Тимофіївна. — Хіба що вже як ні на що не буду здатна, тоді, можливо,
переберусь до когось з хлопців.
Поки ми розмовляли, на вулиці стемніло і до того ж вкотре
в селі вимкнули струм. Варвара Тимофіївна дістала гасову лампу, на яку,
ніби на маяк, до хати почати сходитися односельці. Дізнавшись, що приїжджав
Віктор, вони розпитували про нього, переймалися тривогами господарки щодо
його подальшої долі. Нікуди не дінешся: син Варвари Тимофіївни залишив
у Хоружівці добру пам'ять. Дай Боже, щоб у майбутньому про нього не зле
згадувала і вся Україна...
