Вранці Владислав просувається своїм візком із електричним двигуном від дому до свого офісу. Від вулиці Смотрицького до вулиці Слави. «П’ять хвилин — і вже на роботі», – говорить дорогою 27 річний Владислав Іваськевич.
Відстані для нього мають особливе значення. Він ще не забув, що то таке — земля під ногами. І чи колись забуде?.. Був теплий лагідний вечір одного з останніх днів серпня 1998 р., коли здавалося, ніщо не віщувало біди. Попереду був новий навчальний рік в академії. Раніше, ніж їхати до Одеси, йшов до родичів, аби попрощатися. І квиток на потяг уже був у кишені... Єдине, що запам’яталося, — потяг, що начебто був ще далеко...
Отямився на лікарняному ліжку. На третій день після пригоди, що струсонула весь Волочиськ. Ані ніг, ані лівої руки... Іноді йому уявляється, що те, що із ним сталося, — жахливий сон. Отой сон, від якого він уже не прокинеться ніколи. І не підведеться ніколи самотужки. Одна рука, наче дві.
Виписався з лікарні. Якогось сльотливого вересневого дня, коли батьки були на роботі, поріг хати на вулиці Смотрицького переступив незнайомий чоловік. Назвався Миколою Володимировичем із Хмельницького. Залишив гроші на протези, порадив не впадати у відчай. І, прощаючись, сказав: «На весілля не забудь запросити».
Люди, як виявилося, беруть близько до серця чужу біду. Друзі з Одеси подарували комп’ютер. Вони, либонь, і гадки не мали, що цей комп’ютер справить визначальну роль у житті Владислава. Завдяки подарункові Владислав знайде себе на білому світі. «Тоді це був один єдиний комп’ютер на п’ять вулиць – Смотрицького, Слави і ще трьох», — розповідає Владислав Іваськевич.
Новина про те, що Владислав Іваськевич набирає тексти, невдовзі стала надбанням гласності для всього райцентру. Почали звертатися заочники, учні старших класів із своїми рефератами. Одна рука «бігає» по клавіатурі вправніше, ніж, може, чиїсь дві.
Треба було якось «ставати на ноги», яких не стало. Хто запитує, той, кажуть, не блудить. Почув, що у Ковелі є спільне українсько німецькепідприємство, де роблять протези. Повернувся з Ковеля з протезами і з Тетяною у серці. Учениця випускного курсу медучилища якраз була на переддипломній практиці в отому підприємстві. Як кажуть у народі, заприязнилися, покохалися. Слова того чоловіка із Хмельницького, який назвався Миколою Володимировичем, виявилися пророчими. Приїхав на весілля з подарунком, був серед найдорожчих гостей.
Минуло два роки, як у парі. Подружжя як подружжя. Тетяна влаштувалася медсестрою у центральній райлікарні. Вона не вважає, що помилилася у своєму виборі. Одначе Владислав вважає себе зобов’язаним своїй дружині. Передусім за те, що допомогла йому повірити у свої сили. Почавши із звичайного набору текстів, В.Іваськевич невдовзі «проник» у інтернет, відтак «узявся оволодівати інформаційними технологіями по-справжньому».
Із протезами ж не склалося так, як гадалося. «Дуже культі короткі», – тяжко зітхали ортопеди. Одначе він знову й знову стає на них у надії, що колись таки здолає бодай оту відстань від хати на Смотрицького до офісу на вулиці Слави. «Якось упав. Було дуже боляче й образливо. Тепер доводиться долати психологічний бар’єр», — мовить Владислав.
Отож, коли у Центрі соціально трудової, медичної тапсихологічної реабілітації інвалідів Волочиського району стала вакантною посада директора, як кажуть, упала карта на нього, Владислава Павловича. Що ж то за заклад, оцей Центр? «Мале підприємство. Шість трудівників, з яких троє — інваліди. Найстаршому із нас — 28 років, наймолодшому — 23. У Івана – вада серця, Микола — глухонімий», — говорить про свій трудовий колектив В.П. Іваськевич. Великими прибутками Центр не відзначається: «На хліб вистачає. Якби не пільгове оподаткування, то не знаю, чи змогли б працювати».
Попит на послуги Центру є: «Бо фірма віників не в’яже. Отой «Пентіум», із якого починав дорогу на візку з електричним двигуном до свого гідного місця у суспільстві, вже «відпочиває»: «Тільки-но придбав модель останнього покоління. А той, подарований друзями з Одеси, колись, може, у музей віддам».
Є музей у Волочиську. Краєзнавчий. Серед експозицій — «Сильні духом», «Наші благодійники». Питається в задачі: до якої ж із оцих двох експозицій потрапить «Пентіум», складений у 1995 році, коли Владислав ще ні сном ні духом не знав про лихо, що на нього чатує? «Батькова хата – попід залізницею, з вікна рейки видно», — тихо мовить Владислав Іваськевич.
Він таки визначився з місцем для комп’ютера в музеї: «В отій експозиції, що благодійникам присвячена. Допомогли добрі люди знайти себе у тому становищі, в якому волею лихої долі опинився». А музейні відвідувачі, слухаючи розповідь про історію цього «Пентіуму», самі робитимуть висновки. Кожен — свої.
Вечоріє. Владислав повертається з роботи додому. З вулиці Слави — на Смотрицького. Там на нього чекає Тетяна.
