Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Великий хокей повертається?

5 травня, 2000 - 00:00

Минулий тиждень знову повернув до нас хокей. Чемпіонат світу в Санкт-Петербурзі ніби прокрутив назад плівку часу, нагадавши часи, коли вся країна завмирала перед телеекранами, вболіваючи за незабутніх Михайлова-Петрова-Харламова. Виявляється, хокей живий і розвивається, тільки ми його вже котрий рік не бачимо. На наших телеекранах регулярно миготять лише п’ятнадцятисекундні блоки новин НХЛ, які вже нічого не кажуть новому поколінню любителів спорту. Якщо завдатися метою, то можна вихопити раз на місяць репортаж про вовтузіння шайби на київській тренувальній ковзанці по вул. Мельникова, яке дуже мало схоже на той хокей, за яким регулярно стежать мільйони глядачів на всіх континентах.

Вперше з часів Союзу ми змогли подивитися великий хокей за участю наших. Національна команда України пробилася до числа учасників світового чемпіонату, і наше ТБ знову почало показувати хокей. Чемпіонат із Санкт-Петербурга можна подивитись і по Євроспорту, однак цей канал доступний далеко не всім, та й матчі за участю України по ньому чомусь не транслюють. Чому саме, стало зрозуміло після показу двох стартових матчів нашої збірної проти білорусів та шведів, програних із загальним разунком 5:14 (3:7 — з білорусами і 2:7 — із шведами).

Ті хокейні вболівальники, які ще не забули переповнених трибун київського Палацу спорту на матчах київського «Сокола», з нетерпінням чекали побачення з кращими українськими хокеїстами, яких разом тепер можна побачити лише в складі збірної. Досі ми могли лише читати звіти про те, як наша національна хокейна дружина довго рік за роком долала ступені світового хокейного рейтингу, аж поки пробилася нарешті на головний турнір — чемпіонат світу. Ясно, що нинішній чемпіонат — не той, що був за часів Якушева, Черніка та Сальмінга. Серед шістнадцяти команд-учасниць є чимало таких, які за всіма параметрами аж ніяк не сильніші за українську. Тому цілком логічно було очікувати від нашої команди проходження до другого етапу турніру, для чого слід було не бути останньою в групі з Білоруссю, Латвією та Швецією. Сподіваючись на це, на перший матч з білорусами особисто прибув київський міський голова Омельченко, який у вільний від керівництва столицею час очолює національну хокейну федерацію.

Якщо говорити формально, то наші хокеїсти вже обігнали футболістів, які, на відміну від лицарів ключки та шайби, не потрапили ні на світовий, ні на європейський фінал. Тобто п.Омельченко і тут обігнав свого минулорічного суперника на київських виборах, який, як відомо, опікується футболом. Залишалось лише обіграти білорусів і тим заслужено закріпитися серед світової хокейної еліти, нехай і в другому її ешелоні.

Заздалегідь було відомо, що зірок у команді України не буде. В НХЛ грають лише два українці — Христич і Житник. Перший зайнятий в іграх Кубка Стенлі, а другий грає за… Росію, не перестаючи завіряти всіх у своєму бажанні виступати за збірну України. Немає в нашій збірній і останніх із могікан союзних часів, які до сивого волоссся продовжували ганяти шайбу, залишаючись кращими серед вдвічі молодших партнерів. Останнім пішов сорокатрирічний воротар Шундров. Отже, честь України мали захистити вихованці нашого хокею, які грають або вдома, або не за найсильніші команди за кордоном.

Дебют матчу з білорусами, так само як і початок гри зі шведами, нагадав перший рік київського «Сокола» в союзній вищій лізі. Тоді кияни трималися лише за рахунок ігрової дисципліни, стримуючи атаки грізних суперників і відповідаючи контрвипадами. Це вже потім у «Соколі» з’явилися форварди рівня Степанищева, Шастіна, Юлдашева, яким було до снаги розірвати будь-який захист. Але це було потім. Спочатку ж були лише самовідданість і дисципліна, помножені на удачу, яка інколи всміхалась дебютантам з берегів Дніпра. Нова команда Богданова зразка 2000 року також не здатна нав’язати свою гру навіть білорусам. А грати від захисту можна, лише розуміючи один одного з півслова. Нашим хокеїстам гріх посилатися на невезіння. З таким мандражем, з яким українці виходили на майданчик хокейного суперпалацу в Санкт-Петербурзі, можна було пропустити не по сім, а по сімнадцять шайб. Лише коли суперник переконувався, що проблем не буде, а наші припиняли боятися за результат, українська команда показувала зразки гри, схожої на сучасний хокей. Хлопцям би пограти разом на такому рівні матчів із двадцять, тоді б може і зіграли вони так, як вміють. Та чемпіонат світу не той турнір, де можна щось виправити. Фаворити теж у перших іграх не дуже зіграні і настроєні. Це дає шанси командам другого ешелону, що й призводить до сенсацій, яких уже чимало сталося на петербурзькому льоду. На жаль, серед авторів сенсацій немає команди України. Нашим хокеїстам знову доведеться долати нелегкий шлях, щоб зберегти право грати серед найсильніших хокейних команд світу.

Чи можна докоряти петербурзьким провалом нашим тренерам і гравцям? З одного боку, навіть цим складом цілком реально було пробитися до десятки кращих, з іншого — об’єктивних передумов для хокейних успіхів у нас просто не існує. Українсько-білоруська ліга, в якій грають кілька вітчизняних команд, — не те змагання, де може зростати клас наших хокеїстів. Повноцінний національний чемпіонат організувати просто нереально. Реально мати дві-три більш-менш забезпечені матеріально хокейні команди, які б грали із сильними суперниками, на матчі яких ходили б глядачі, як колись ходили в Києві на ігри «Сокола», а в Харкові — на «Динамо». Свого часу нас, як бідних родичів, «відчепили» з Міжнаціональної хокейної ліги, що існувала на місці колишнього союзного чемпіонату. Зараз Росія має свій чемпіонат і нас до нього не запрошує. Також не запрошують українські клуби до своїх чемпіонатів ні чехи, ні німці, ні фіни, ні шведи. Змагання ж iз поляками, литовцями та білорусами тільки знижують вітчизняний хокейний потенціал. Згадаймо, що років десять тому київські юніори залюбки запрошувались до російських команд цілими ланками. Відродити київський і харківський конвеєри, які видавали перспективних хокеїстів, неможливо без турніру, в якому б ці виконавці грали не тільки для тренерів, а й для тисяч глядачів на трибунах і сотен тисяч біля телеекранів. Навіть далека від досконалості гра українців на чемпіонаті світу в супроводі ще менш досконалого коментаря (це, напевно, наш український хрест) викликала страшну ностальгію за тими часами, коли по телевізору показували хокей за участю наших українських команд. Дорогий наш Олександре Олександровичу Омельченко! Якщо ви вже взялися за наш хокей, то поверніть його нам весь таким, який він був у сімдесяті- вісімдесяті. Домовтеся зі своїм московським колегою, поверніть нам хокейну лігу, в рамках якої до Києва, а згодом і до інших наших міст знову приїжджали б хокеїсти Москви і Санкт-Петербурга, Риги і Челябінська. Поверніть нам справжній хокей!

Попри цьогорічну невдачу на чемпіонаті світу, треба подякувати всім, хто створив збірну України з хокею. Будемо вважати, що сходження українців до хокейних вершин тільки розпочинається. Хіба не так?

Микола НЕСЕНЮК
Газета: