Впроваджена кілька років тому в Україні пропорційна виборча система передбачає колективну відповідальність політиків всіх рівнів: йшли під гаслами однієї політичної сили — значить, разом обіцяли, разом обиралися, разом давайте працювати (чи не працювати — на вибір). Та українські політичні реалії в таку логіку вносять деякі корективи. Навряд чи місцеві керівники із захватом ставляться до сьогоднішньої політичної ситуації. Тим більше малоймовірно, що їхня думка цікавить партійних лідерів у столиці. Регіональним лідерам часто важко зрозуміти позиції своїх політичних сил, а змінювати колишню позицію разом зі своєю партією, як мінімум, не вигідно. На місцях — свій розподіл сил і своя «кормушка» — мовляв, вони там у столиці почубляться, та й розберуться, а ми залишимося ні з чим. Для прикладу, в Управлінні інформації Одеської міськради «Дню» відмовили в коментарі голови Едуарда Гурвіца, обѓрунтувавши це тим, що такі заяви можуть в подальшому негативно вплинути на вирішення проблем міста, коли, скажімо, буде потрібне додаткове фінансування. Мовляв, не втягуйте нас в політичні «розборки», скажемо щось не те, а ситуація в Києві знову зміниться, і тоді жодного питання не вирішиш. Справді, такій позиції регіональних еліт можна тільки поспівчувати. Робити чіткі заяви дозволяють собі лише найсміливіші чи найвідданіші «справі». Так, Ужгородська міська рада у відкритому листі Президенту відверто звинуватила його у «зриві демократичних перетворень та системних реформ» та висловила занепокоєння можливістю введення «прямого президентського правління», військового або надзвичайного стану в країні. Виглядає дивно, як для політичної батьківщини головного президентського стратега. А ось меджліс кримськотатарського народу рекомендував нардепу від партії НУ-НС Мустафі Джамельову всіляко сприяти збереженню демократичної коаліції, повідомляє сайт «Новини Криму». В іншому випадку земляки радять йому вийти з «коаліції, що розпадається». Чи послухається меджлісу Мустафа Джамельов — важко сказати. Та й взагалі, чи можуть регіональні еліти відстояти свою позицію перед київськими лідерами? І якими важелями їм при цьому скористатися? Кореспонденти «Дня» вирішили з’ясувати, як в умовах глибокої політичної кризи почуваються регіональні партійні діячі.
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка»:
— Політичні партії в Україні побудовані за принципом особистої харизми лідера. Таким чином були збудовані партія Віктора Ющенка — НУ-НС, партія Юлії Тимошенко, коли рейтинг самої Тимошенко на порядок перевищує авторитет політичної партії. Меншої мірою це стосується Партії регіонів, але і тут головний електоральний ресурс цієї партії — це заслуга особисто Віктора Януковича. Таким чином, всі основні партії побудовані так, що регіональні лідери на можуть впливати на позицію своєї політичної партії. Особливо, якщо це стосується якихось засадничих речей суспільного буття, зокрема, Конституції. Можливо, частково на позицію партійного лідера можуть впливати в середовищі партії комуністів. Тому що вона побудована за класичним принципом, на засадах демократичного централізму і там, справді, регіональні лідери мають більший вплив на позицію партії, ніж в інших політичних партіях. Але Комуністична партія України — це партія досить-таки зашорена, однозначна з точки зору ідеології. Тому розбіжностей між центральними й регіональними лідерами тут немає.
Сергій БЄЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, Хмельницький:
— Криза правлячої коаліції — досить буденне явище для багатьох країн парламентської демократії, що не викликає значних напружень в регіонах. Однак в Україні, де паралельно існують інститути сильної президентської влади, організаційно оформилися кілька могутніх парламентських політичних сил і завдяки пропорційним виборам сильно політизовані органи місцевої влади, ситуація виглядає дещо інакше.
По-перше, важливо враховувати, що більшість голів місцевих державних адміністрацій зобов’язані своїм призначенням голові Секретаріату Президента України В. Балозі або людям з його оточення. Відповідно, керівникам місцевих органів державної влади важливо зберегти В. Балогу в існуючій системі влади. Як результат, голови обласних і районних адміністрацій можуть у згаданому політичному конфлікті зайняти радикальну позицію й навіть піти на дестабілізацію ситуації в регіонах, якщо того зажадає Банкова.
По-друге, більшість існуючих політичних партій в умовах переходу до пропорційної системи виборів перетворилася на тоталітарні секти, де влада партійного керівництва над регіональними функціонерами є абсолютною. Відповідно, більшість регіональних партійних організацій функціонують виключно в режимі виконавських структур, позбавлених права на політичні ініціативи. Якщо керівники таких структур, як БЮТ, ПР, НУ-НС, ЄЦ та інших, ухвалять рішення перенести політичний конфлікт у регіони — місцеві парторганізації будуть змушені підкоритися.
По-третє, вибори до місцевих органів влади 2006 року на пропорційній основі призвели до значної ротації кадрів у місцевих радах. Під партійними знаменами до влади прийшло нове покоління політиків, головним електоральним ресурсом яких є підтримка з боку лідерів партійних брендів. Отже, місцеві ради зовсім не складно втягнути в політичну кризу, якщо того зажадають партійні лідери.
Таким чином, така пересічна для парламентських республік подія, як конфлікт інтересів еліт у правлячій коаліції, в умовах української реальності може бути радикалізована й вольовим рішенням столичних політиків запущена в регіони. У самих же регіонів об’єктивно відсутня необхідність втягуватися в політичну кризу, оскільки вони не є суб’єктами формування правлячої парламентської коаліції.
Михайло ВЕРИГІН, економічний оглядач, Донецьк:
— На мій погляд, в ідеалі регіональні лідери політичних сил не просто можуть впливати на керівників центрального апарату партії, але й повинні це робити, це повинно входити в коло їх обов’язків. Регіональні лідери — це хоч і середня ланка в партії, однак вона досить впливова, саме ці люди фактично є сполучною ланкою між членами партії на місцях і керівництвом партії, вони передають від первинних структур політсили всі пропозиції, напрацювання, ініціативи до вищих ешелонів управління партією. І з цього повинна складатися, власне, лінія поведінки партій, які обов’язково мають враховувати й реагувати на регіональні проблеми.
Однак це лише в ідеалі. Реально питання впливу регіональних лідерів на центральне керівництво партії дуже складне, і цей вплив реалізовується дуже проблематично. У нас такий вплив можливий, якщо регіональний лідер сам є впливовою, авторитетною фігурою. І важелі тут зрозумілі — або авторитетний вплив, або, якщо партія представлена на рівні місцевих рад, вплив за рахунок ініціатив фракцій, рішень депутатів, які представляють цю силу. Однак у більшості своїй, на жаль, головами регіональних організацій частіше виявляються люди, які просто вислужуються перед центральним апаратом партії і прагнуть за рахунок цієї посади пробитися нагору. У результаті в політичних силах здебільшого все залежить від президії, політради та лідерів партій.
Руслан ДЖАВАДОВ, політолог, Миколаїв:
— Політична ситуація, що склалася в країні сьогодні, загрожує як Україні в цілому, так і кожному регіонові. Справа в тому, що політична нестабільність у центрі, так би мовити, ланцюжком передається в регіони. Чиновники на місцях не знають, чого очікувати від центру завтра. Тому вони працюють сьогодні дуже невпевнено. Що буде з головами райдержадміністрацій, якщо Юлія Тимошенко реалізує свій план щодо ліквідації державних адміністрацій? Ось про що думають сьогодні багато людей.
У цих структурах працюють живі люди, які не знають, де вони будуть завтра. Про яку ефективну роботу може за таких умов бути мова? Зрозуміло, що така ситуація не сприяє підвищенню продуктивності праці державного апарату в цілому.
Крім того, постійні зміни урядів у країні не сприяють зміцненню авторитету цього органу на місцях. Програми та інші документи, що приймають різні уряди, теж різні. Інколи — діаметрально протилежні.
Це також не сприяє сталому розвиткові бізнесу. Про темпи інфляції, постійні (часом незрозумілі) зміни пріоритетів у важливих соціально-економічних питаннях я вже не говорю. Отже, для стабільного розвитку регіонів потрібна, насамперед, стабільність у центрі. Сьогодні її, на жаль, немає. Саме тому слід очікувати й нестабільності в регіонах.
Ситуація, яку маємо, безумовно, вплине й на авторитет місцевих політичних еліт. Якщо НУ-НС втратить свій вплив у центрі, то втратить (а точніше — вже втрачає) його й на Миколаївщині. БЮТ, навпаки, підсилює свої позиції. Щодо позиції Партії регіонів, то вона в нашому зрусіфікованому регіоні фактично не змінюється, як і авторитет обласного осередку цієї партії.
Василь ПОПКОВ, професор, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова:
— Попри всілякі розмови про демократизацію в нашій державі, зворотні зв’язки між центром і регіоном, у нас, як і раніше, в структурі влади зберігається дуже сильна вертикальна піраміда. Система управління будується не відповідно до імпульсів знизу вверх, а відповідно до імпульсів зверху вниз. Тобто під лозунгами боротьби з тоталітарною й авторитарною системами ми мало просунулися в цьому напрямку. З цим, до речі, пов’язана й проблема наших нескінченних політичних криз. Тому що багато хто з наших загальнодержавних діячів виходить зі своїх політичних, ідеологічних схем, і ці схеми вони нав’язують усьому суспільству. Суспільство, звісно, чинить опір таким процесам. Тому одним з серйозних завдань зміни ситуації, що склалася в нашій країні, є зміна вектора ухвалення політичних рішень, треба посилити рух рішень знизу вверх, а не навпаки. У цьому плані певні дискусії в Україні ведуться. Я, в свою чергу, вважаю, що найбільшого результату можуть домогтися саме керівники органів місцевого самоврядування. Оскільки вони прямо не залежать від своїх київських начальників, як, наприклад, голови обласних адміністрацій. На рівні мерії визрівають більш помірні, збалансовані процеси, тут може сформуватися інша альтернатива й нове бачення ситуації. Зокрема, в інтерв’ю газеті «День» мер Одеси Едуард Гурвіц сказав, що «зрозуміло — держава повинна бути цілісною, але треба вчитися мистецтву поступатися один одному». Саме вміння поступатися один одному все більше проглядається на місцевому рівні й усе менше на рівні центру.
