«ВІЧНІ ЗЕКИ»

Щороку в Україні, з часу утворення незалежної держави,
проводять амністію ув’язнених. У 96-му їх було аж три: до 8 Березня, до
10-річчя Чорнобиля і традиційна — до Дня незалежності. Потім законодавці
зрозуміли, що це вже явний перебір, та й ухвалили закон, за яким амністія
не може бути частішою, ніж один раз на рік.

Нинішнього року під дію амністії, як повідомив «Дню» перший
заступник голови державного департаменту України з питань виконання покарань
О. Пташинський, потрапляє 34,8 тис. чоловік. З них — 13,3 тис. чоловік
з місць позбавлення волі. На 1 липня кількість ув’язнених у 180 установах
Департаменту становить 233,3 тис. чоловік.

Однак багато хто зі звільнених, на думку представників
правоохоронних органів, мають всі шанси незабаром повернутися до в’язниць.
Багато хто бажає того. Надто болiсна соціалізація ув’язнених у суспільстві
частіше за все призводить до формування особливого класу людей — так званих
«вічних зеків», котрі проводять у місцях ув’язнення бiльшу частину свідомого
життя. Тавро «колишнього ув’язненого» (навіть якщо причиною «відсидки»
були невелика крадіжка чи хуліганство) може назавжди поламати життя людини,
позбавивши його підтримки рідних і близьких, суспільства, держави.

Фахівці (психологи і правозахисники) вважають, що головною
причиною цього є відсутність у нашій країні комплексної програми соціальної
реабілітації колишніх ув’язнених, яка включала б у себе консультації психологів,
гарантоване надання можливостей для отримання роботи, житла і лікування
(адже багатьох випускають із в’язниць за станом здоров’я — з туберкульозом
чи іншою хворобою).

Відсутність роботи і грошей для багатьох колишніх «зеків»
є одним з головних стимулів повернутися до «дармівщини» і практичного неробства.
Адже, якщо раніше існувала ціла інфраструктура в’язничного виробництва,
орієнтована на тогочасні гіганти промисловості, і керівництво підприємств
в обов’язковому порядку мало приймати на роботу колишніх ув’язнених, то
зараз, як повідомив «Дню» віце-президент Міжнародного товариства прав людини
Андрій Сухоруков, «у в’язницях роботи практично немає, у кращому разі ув’язнені
збивають ящики для овочів, а в гіршому, відверто кажучи, вбивають час».
У сьогоднішньому мінливому світі три- чотири роки без роботи загрожують
повною втратою не тільки професійної кваліфікації. «Для ув’язненого, який
вийшов на волю, — зазначає відомий харківський правозахисник Євген Захаров,
— найважчою, виявляється, є втрата соціальної орієнтації. Оскільки він,
особливо, якщо відсидів довгий час, випадає з суспільних процесів і, частіше
за все, після виходу відкриває для себе новий світ, а це додаткове психологічне
навантаження».

Не менш негативно впливає на майбутнє «вільне» життя ув’язнених
і відсутність можливостей для саморозвитку. Якщо у виправних установах
на Заході ув’язнені можуть користуватися бібліотеками, дивитися телевізор,
спілкуватися з психологами, щоб отримати психологічне розвантаження, то
в наших в’язницях рівень самосвідомості і загальноосвітній рівень ув’язнених
залишається колишнім, а часто навіть знижується.

Ще одним важливим мотивом повторного прагнення в «зону»
є надто відчужене ставлення до колишніх ув’язнених суспільства. На Заході
з метою адаптації ув’язнених створюють групи взаємодопомоги, де вони спілкуються
між собою. До того ж за звільненими з ув’язнення закріплені соціальні працівники
та психологи, які допомагають їм і в психологічному плані, і в розв’язанні
побутових проблем. У нашій країні поки що є лише розрізнені спроби ентузіастів
створити локальні центри реабілітації. Організаційно вони оформлені як
притулки або невеликі селища. Так, 1998 року в Луганську відкрито притулок
для звільнених з ув’язнення при протестантській церкві. Як повідомив «Дню»
керівник церкви Ігор Цяцька, «до притулку люди приходять для того, щоб
отримати шматок хліба і дах над головою, а також для простого людського
спілкування». Шість років тому був також органiзований Ігорем Гнатком притулок
у Бродах Львівської області, розповів «Дню» голова благодійницької правозахисної
організації «Донецький меморіал» Олександр Букалов. Тут колишній ув’язнений
може отримати і медичну допомогу, і дах, і їжу. Йому також допоможуть оформити
всі необхідні документи. На життя мешканці притулку заробляють власною
працею. Є ще притулок у Донецьку — для бездомних осіб, створений за рішенням
міськвиконкому років з чотири тому. Його працівники теж допомагають громадянам,
які звільнилися, вирішувати їхні проблеми і навіть мають право надавати
тимчасову прописку. Однак бюджетного фінансування вистачає тільки на дуже
скромне утримання притулку і на чай з цукром один раз в день для його мешканців.
До того ж, як зауважує О.Букалов, «адміністрацію притулку постійно діймають
то пожежники, то санепідстанція, то КРУ, зате майже не помічає притулку
і його проблем міська влада. Таких притулків в Україні, — продовжив О.Букалов,
— небагато, і прийняти всіх бажаючих вони, певна річ, не можуть».

Авжеж, тільки створенням притулків усіх проблем колишніх
ув’язнених не вирішити. Притулок може стати тимчасовим захистком і «трампліном»,
який допоможе зробити перші кроки повернення в суспільство. Але за його
стінами на людину, яка колись спіткнулася, чекатиме величезний і байдужий
світ — із бюрократією, безробіттям, безгрошів’ям, безправ’ям. І хто знає,
на що — за відсутності повноцінної, комплексної допомоги держави — може
зважитися зневірений, щоб знову опинитися за колючим дротом, де все набагато
простіше — і стосунки, і правила, і пріоритети.

 

ДОВІДКА «Дня»

За амністією цього року від покарання звільняються особи,
що здійснили злочини, які не є тяжкими, зокрема неповнолітні, тобто ті,
хто не досяг 18-літнього віку на момент здійснення злочину; жінки і чоловіки,
котрі мають неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів; вагітні жінки; жінки,
яким понад 50 років,і чоловіки старші за 55;жінки і чоловіки, що мають
батьків, старших за 70 років, якщо у тих немає інших працездатних дітей;
ветерани війни; інваліди I та II груп, хворі на активну форму туберкульозу
та онкохворі (в обох випадках — окремі групи); учасники ліквідації наслідків
аварії на ЧАЕС та особи, що потерпіли від чорнобильської катастрофи.

КОМЕНТАРI

Наталя МАКСИМОВА, доктор психологічних наук, Інститут
психології НАНУ:

— Найвразливіша категорія, яка найбільше потребує реабілітації,
це — неповнолітні правопорушники, котрі потрапили до в’язниці неусвідомлено.
Тобто вони ще зберегли себе як особистості й не втрачені для суспільства.
І для них вихід на свободу є кризовою ситуацією, тому що колишні друзі
сторонитимуться їх, на роботу й на навчання влаштуватися буде важко. Адже,
по суті, у в’язниці в людей немає можливостей для вияву активності й самореалізації.
Головне там — це не порушувати вимоги режиму. А людині, особливо молодій,
необхідно якось самостверджуватися і виявляти себе. Це дуже серйозна проблема,
тому що основні параметри зрілої особистості, які зазвичай закладаються
в молодому віці, виходять загальмованими. Часто саме через це молоді правопорушники
намагаються самоствердитися в злочинному світі.

Людина виходить із в’язниці зламана та пригнічена. Вона
не вміє ставити мету, не вміє її реалізовувати, тому що період розвитку
в неї пройшов марно. На Заході систему реабілітації поставлено дуже серйозно:
з колишніми ув’язненими працюють психологи, соціальні працівники, групи
взаємодопомоги й там немає гострої необхідності в центрах реабілітації.
У нас цього, на жаль, немає, тому для нашої країни було б дуже добре створити
якісь притулки для ув’язнених, де вони, хоча б перший час, могли отримувати
підтримку і спілкування. У цьому випадку соціальна адаптація в суспільстві
та успіх її залежатимуть, передусім, від віку ув’язненого і від того, скільки
разів він потрапляв за грати: адже якщо людина рецидивіст, то перебування
в центрі реабілітації таких людей, можливо, виглядатиме як така собі «злодійська
малина».

Олександр БУКАЛОВ, голова ради доброчинної правозахисної
організації «Донецький меморіал»:

— В одному з містечок центральної України нещодавно проводився
«круглий стіл» із проблем реабілітації звільнених із місць позбавлення
волі громадян. За якнайшвидше створення притулку в містечку висловилися
і представники правоохоронних органів, і журналісти. Проти була тільки
заступник голови міськвиконкому: допоки в Києві не внесуть до бюджету окремим
рядком кошти на фінансування притулків, створювати їх місцева влада не
збирається. Та мені здається, причина все ж не у відсутності рядка в бюджеті.
Вона — у відсутності розуміння того, що проблеми тих, хто виходить із колоній
на волю, — це не тільки їхні проблеми. І саме суспільству краще не залишати
їх віч-на-віч із цими проблемами.

Сергій СКОКОВ, начальник Управління соціально-психологічної
роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань:

— Централізованої системи центрів соціальної реабілітації
звільнених з ув’язнення наразі в Україні немає. Є проекти різних законів
і постанов, однак усе зводиться до нестачі коштів. Була практика створення
такого центру 1985 року в Харкові, на базі заводу ім. Орджонікідзе. Згодом
він став міським центром реабілітації ув’язнених й існує у вигляді своєрідного
місця, де людям надають нічліг і якусь їжу. Є центр реабілітації ув’язнених,
організований у Львівській області, але він поки, на жаль, єдиний повноцінно
діючий в Україні. Є дуже хороші почини в багатьох містах України, але вони
не численні й через фінансові проблеми прийняти багатьох звільнених із
в’язниці не можуть.

Ми, зі свого боку, спільно з Міністерством внутрішніх справ
і Міністерством соціальної політики, при звільненні ув’язненого надсилаємо
інформацію до центрів зайнятості населення і просимо посприяти працевлаштуванню.
Звільнені з ув’язнення отримують інформацію, що їм необхідно зробити для
працевлаштування. Зараз внесено зміни до Житлового кодексу, згідно з якими
ув’язнений не втрачає житло під час перебування у місцях позбавлення волі.
Також ми надсилаємо повідомлення в міліцію, адже й міліція зацікавлена
в тому, щоб людина більше не порушувала закон. Спільно з Українським центром
соціальних служб для молоді надається допомога у психологічній адаптації
тим ув’язненим, кому ще не виповнилося 28 років. Ув’язнених пенсійного
віку направляють на утримання до спеціальних інтернатів.

Взагалі ж проблема вимагає комплексного підходу, але цими
питаннями повинні займатися не тільки правоохоронні органи, а й структури
соціального захисту та громадські організації.

ВІД РЕДАКЦІЇ: «День» готовий надати свої сторінки
для інформації про ті громадські організації, які займаються конкретною
допомогою колишнім ув’язненим.