Дві ключові події минулого тижня — зустріч президентів Польщі й України та прес-конференція В. Ющенка — знаково- симптоматичні в багатьох значеннях. Можливо, вперше за останні місяці з усією відвертістю і ясністю Президент демонстрував свої владні наміри і політичні позиції. Вони свідчать про те, що намічається поворот, що пов’язаний не лише з транснаціоналізацією української кризи, зростанням інтересу європейських лідерів і європейської демократичної громадськості до подій в Україні, але і з тим, що Захід, можливо, розпочав реалізацію деякого антикризового сценарію. Мета — стабілізація політичної ситуації, забезпечення спадкоємності влади, оновлення політичних еліт, трансформація політичного режиму і формування нових інститутів та чинників українського політичного лідерства. І вже неважливо, ким і де було сплановано «касетний» скандал, на якому геополітичному боці. Важливо те, що ми бачимо зацікавленість і можемо реконструювати продуману стратегію європейських лідерів, пов’язану із зовнішнім антикризовим регулюванням.
Події 9 березня зафіксували патову рівновагу між опозицією і владою. Жодна зi сторін не може запропонувати сьогодні оптимального для всього суспільства виходу з кризи і позитивну посткризову динаміку. Більше того, радикалізація дій ФНП, наявність там низки екстремістських і радикальних політичних угруповань поставили Захід перед необхідністю вибрати деяку третю силу, яка здатна реорганізувати політичну гру, запропонувати платформу для виходу з кризи, запропонувати нові лідерські ресурси.
У зв’язку з цим можна оцінити і проаналізувати й останні штрихи публічної політичної поведінки прем’єр-міністра. Очевидно, європейські лідери, зацікавлені в контролі над українською кризою, пропонують антикризові заходи, пов’язані з тим, що процес зміни еліт відбувається на підставі лідерського дуумвірату зi взаємними гарантіями — Президента і прем’єр-міністра, Кучми і Ющенка. Фактично пропонується своєрідний сценарій «перехідної адміністрації». І ця «перехідна адміністрація» не обов’язково має короткостроковий період — вона може існувати і до 2004 року, коли за Конституцією закінчуються повноваження Президента. Питання в іншому — щоб сьогодні зв’язка Кучма— Ющенко забезпечила політичну стабільність і спадкоємність, а також західну версію геополітичного європейського вибору України. Тому вже сьогодні можна констатувати, що влада — це не є режим Кучми, це вже більше режим Кучми- Ющенка. Вельми вірогідним у цьому випадку є посилення Кабінету Міністрів як політичного центру влади і впливу. Кабінет Міністрів, на цих підставах і за цих умов, все більше перетворюватиметься на центр не тільки так званих економічних реформ, але й політичних змін.
Якщо взяти за основу вищевикладені припущення, ми можемо спостерігати з боку Заходу стратегію контрольованої спадкоємності. Мета — не допустити російського варіанту спадкоємності, забезпечити лідерські ресурси нинішнього прем’єр-міністра і реорганізувати під нього як нову політичну гру, так і політичні, знов оновлювані еліти. Цю політику можна визначити як політику своєрідного «валютного комітету», коли під опікою міжнародних фінансових інститутів знецінену національну валюту прив’язують до кошика надійних валют.
Реальна внутрішньополітична влада під час реалізації такого сценарію передбачає перетікання до нинішнього прем’єр-міністра. Очевидно, що за цим сценарієм будуватиметься певна система взаємних гарантій чинному Президенту, наприклад, не підтримувати прихильників радикального розв’язання кризової ситуації. Президент натомість гарантує «недоторканність» Ющенка. І таким чином ця система взаємних гарантій з підключенням «брокерських» функцій з боку спікера парламенту може створити модель стабільності, принаймні до 2002 року. Тим самим Захід переносить основні віхи в остаточній політичній стабілізації посткризової динаміки на 2002 рік.
У зв’язку з цим треба відзначити такі моменти. По-перше, ФНП, з боку антикризового зовнішнього управління, — це всього лише інструмент управління кризою, яка за відсутності лідерської єдиноначальності і програмної невиразності стає в очах зовнішніх кураторів неперспективною силою. Принаймні, подальшу долю України і її європейські перспективи на Заході не пов’язують з лідерами ФНП. Тому ФНП — це фон, інструмент, але не головна сила, яка здатна вибудувати під себе нову посткризову політичну гру.
Другий момент — потрібно чекати дуже сильного європейського моніторингу парламентських виборів 2002 року. Очевидно, що питання українських виборів стане важливим на європейському зовнішньополітичному порядку денному — з відповідним підключенням гуманітарних правозахисних організацій, делегацій спостерігачів і активним інформаційним супроводом.
Третій момент — уже сьогодні очевидно, що Ющенко розпочав консолідацію своїх попутників, союзників, прихильників, тих, що вагаються, тощо. Очевидно, під нього шикуватиметься широкий блок не тільки правих — для створення стабільного політичного режиму необхідна більш широка політична й ідеологічна платформа, ніж та, на якій прем’єр виступав до сьогоднішнього дня.
З іншого боку, вже сьогодні аналітики спостерігають іншу лідерську коаліцію — навколо СДПУ(о) на чолі з першим віце-спікером Віктором Медведчуком. Чинником, що визначає ці дві передвиборні макрогрупи, є, звичайно ж, лідерські амбіції та низка інших моментів. Але більш важливо, що ці групи мають вже достатній інституційний, а головне, політичний і лідерський ресурси. Вони оформлені і протистоять як нові центри влади — вже поза традиційним президентським центром влади.
Виникають також контури, поки чітко не оформлені, деякої третьої сили центру, яка може сформуватися навколо НДП, УСПП і можливо, «Трудової України». Однак поки цей партійний конгломерат виразно не сформулював і не формулює своє ставлення ні до прем’єр-міністра, ні до коаліції навколо Віктора Медведчука.
А що ж комуністи? Комуністи й інші ліві будуть фоном і статистами, навіть за своїх 15— 18% в електоральній боротьбі. До оновлення політичного режиму і нової структури політичної влади вони навряд чи будуть допущені. Тому боротьба за 80% електорату розгорнеться між трьома названими вище умовними групами лідерських та політичних коаліцій.
