У Львівському обласному суді триває розгляд справи про загибель народного артиста України композитора Ігоря Білозора. На лаві підсудних — двоє офіцерів Дмитро Воронов та Юрій Калинін. До матеріалів слідства долучено газетні публікації. Телезйомки та аудіозаписи дозволено робити лише на судових дебатах. Перше судове засідання відбулося в супроводі громадського пікету, що наполягав кваліфікувати вбивство як політичне. В процесі слухань випливають нові подробиці, які спонукають розглянути цю справу не лише під кутом зору Кримінального кодексу…
ЧОМУ МИ ТАК ЛЮБИМО МЕРТВИХ?
Я не читаю газет «від» і «до», але неодмінно переглядаю некрологи. Коли око ковзає по чорних рамочках, пульс пришвидшується. Надто коли натрапляю на знайомі прізвища. Нещодавно пішов із життя однокурсник. Прикро, але тільки під час тризни я дізналася, що він був не лише журналістом, а й чудовим художником. Подумки просила пробачення в колеги, душу розпікав жаль і сором…
Рік тому з нашого буття в інше пішов Ігор Білозір. Пішов у такий спосіб, що біль і сором за власну моральну недовершеність мав би ятрити душу кожного львів’янина. У багатьох самоусвідомлення розділилося на «до» і «після». У мене також. І все-таки не можу співати в унісон із громадою посмертну осанну народному артистові, композиторові, який ніс у собі душу Львова, а Львів натомість задовго до трагічної загибелі жбурнув у його душу камінь. І тепер ми вкотре намагаємося відповісти собі на запитання: чому ми ТАК любимо мертвих? Це ж бо так чудово — любити живого, сміятися і сперечатися, вибачати дрібні вади, радіти з малого і великого…
Душа Художника завжди вразлива і тому беззахисна. Вона, мов барометр, чутливо реагує на всі атмосферні коливання ззовні. Якою ж була атмосфера довкола Ігоря? Була «ера» великої та цілком заслуженої любові, коли Львів носив свого улюбленця на руках і кидав до ніг троянди. Якось під час гастролей в Афганістані прихильник пісень Білозора, забувши про безпеку, прибіг на концерт «Ватри» через… мінне поле. Знакова подія. Бо «любов у мінному полі» повсякчас ходила за ним назирці. «Міни» спрацьовували, залишали по собі рани на серці. У роки його творчого злету немудрі фани, бувало, заколисували критичну самооцінку або ж, керуючись найкращими намірами, так переповнювали ефір його піснями, що несамохіть робили ведмежу послугу.
У роковини від дня смерті шанувальники митця — активісти громадського комітету «За правду» — обійшли сто кав’ярень Львова і з найшляхетнішими патріотичними намірами запропонували касети із записами пісень Білозора. А потому не полінувалися ще й перевірити, чи ті пісні звучать у кнайпах. От лише Ігоря чомусь ніхто не запитав, чи згодний він на такий «пошанівок». Уявіть, приходить хтось до кнайпи з’їсти куряче стегенце з кетчупом, а його «частують» щемкою пісенною лірикою. Трагікомічна спроба надолужити згаяне і незроблене в минулому тисячолітті, за життя композитора. Хотілось би знати, чи пече нині сумління тих, що зовсім недавно або ж зрадили митця, або не вважали за потрібне підставити плече. Ось лише кілька штрихів. З нагоди 15-річчя «Ватрі» подарували автобуса, але його довелося віддати, бо не було коштів… на бензин. Із нагоди 20-річчя відомого колективу 30 фірм і підприємств пообіцяли підтримку творчого звіту, вже було підготовано афіші. Але жодний спонсор не дотримав слова. Серед обіцяльників був і голова Львівської обласної ради, земляк із Радехова, Степан Сенчук. Можна було б провести запланований концерт у борг, а потому повернути кошти за оренду приміщення, але… керівники від культури не посприяли. Зате опісля знайшлися кошти на вінки та квіти. У день похорону стояла велетенська черга: від Галицького базару — до філармонії. Чи варто продовжувати перелік?
По суті, детонатор «у мінному полі» спрацював і того трагічного вечора — 8 травня 2000 року, коли, як напишуть згодом газети, композитора «вбили за українську пісню російські шовіністи». Це — напівправда. Бо анатомія трагедії — у її причинно-наслідкових зв’язках, дійових особах та виконавцях — не вкладається в тісні рамки статті Кримінального кодексу, і навіть довічне ув’язнення, котрого вимагають громадські обвинувачі, не змінить суттєво ситуацію «у мінному полі». На часі — хемінгуеївське запитання: по кому подзвін? Очевидно, і по нас також. Уже після смерті композитора один львівський пісняр признався мамі, відомому педагогу та письменниці, що і його побили свого часу в кав’ярні «за українську пісню». Яким же було його здивування, коли мати вибухнула: «Ти співав у гадючнику, що хотів цим сказати? Хочеш співати — співай удома. Або коли тверезий. І не кажи, що якийсь гад москаль «посадив на стакан». До слова. Сам Ігор Білозір у кав’ярнях чи ресторанах ніколи не співав ані своїх, ані чужих пісень, стверджують його близькі. Не співав він і того травневого вечора. Але є «друзі», які завжди ліпше знають, чого бажає душа митця. А надто, коли оковита (за рахунок завжди щедрого композитора) додає натхнення. Саме такий чоловік приєднався до товариства Білозора, а коли почув за сусіднім столиком пісні Висоцького і Розенбаума, вирішив показати «клятим москалям», хто в домі господар: затягнув пісню Білозора «Перший сніг». Не вдаватимусь до оцінки художньої майстерності того співу, не в тім річ. Скажу про власні відчуття під час подібної «художньої самодіяльності». Коли зрідка приходжу до якогось кафе чи ресторану, кав’ярні поспілкуватися із друзями і чую поруч ревище (під чарку ніхто тихо не співає), настрій псується вкрай і хочеться чимскоріше залишити «концерт» — дарма, яка пісня звучить: чи то народна, чи попса, на взірець «Ты скажи, че те надо, я те дам, че ты хошь.» Я хочу тиші!». А музика нехай звучить як ненав’язливе тло — і не більше. (До речі, після трагічної події сесія міської ради ухвалила рішення про захист звукового сер едовища.) А того вечора офіцери Калинін та Воронов захищали власне звукове середовище на рівні своєї моралі — агресивним випадом. Тепер учасник застілля, виконавець пісні Білозора, фігурує в судовому процесі як свідок, а офіцери запевняють, що не знали такого композитора, як Білозір. Найімовірніше — не хотіли знати…
Якщо сприймати світ у двоколірному вимірі, маємо двох убивць і одну жертву, а також свідків і постраждалих. Насправді ж коло дійових осіб значно ширше, а причинно- наслідкові зв’язки вкорінені в соціум та політикум. Поки тривали пошуки другого учасника нападу — Юрія Калиніна, що переховувався в Криму, поки тривали слідчі дії, гнів громадськості, що потребував розрядки, знайшов іншу мішень. Нею стали кав’ярня «Цісарська кава» та її власниця Тетяна Нікітчин. У день похорону розлючена юрба переважно літніх людей кидала в шиби каміння. Оскільки похорон знімали на відеокамери різні телевізійні агенції, погром також було зафіксовано. Дивитися на той відеозапис страшно. Юрба не відала, що коїть. Зате поза плечима пенсіонерів добре видно молодиків, що буквально штовхали стариків у плечі. У моєму журналістському досьє є фотознімок, зроблений із відеоплівки, — цеглина летить майже впритул до голови міліціонера. Хтось прийшов із нею на похорон (!), хтось її пожбурив. А далі події довкола «Цісарської кави» розвивалися, мов у театрі абсурду. Доволі популярна кав’ярня у самісінькому центрі міста враз стала чимось, на кшталт стічної ями для емоційних та інформаційних викидів. Серед власників інших кнайп Тетяна Нікітчин — «біла ворона». Випускниця консерваторії, піснярка розпочала власний бізнес, щоб самій собі бути … меценаткою. (Як тут не згадати драму Білозора, який не мав надійних меценатів). Коли на ринку ще не було такого засилля квітів із Голландії, вона разом із чоловіком почала вирощувати троянди в теплиці біля дому. Сама ж і продавала їх на базарі, переступивши через себе, адже квіти купували її колеги, педагоги. Хтось уколов: «така гарна дівчина — і квіти продає». «Добре, що не себе», — відрізала. 5 червня 2000 року газета «Високий Замок» писала: «Не кава винна в смерті Білозора. Дехто намагається відвести погляд громадськості від справжніх винуватців загибелі композитора і перенести її гнів або на вигаданих нападників, або на безмовний кафетерій». Але міна таки вибухнула. Керівники ряду партій праворадикального спрямування (УКРП, КУН, УНА-УНСО, УХДП тощо) оприлюднили адресовану прокуророві області, міському голові Львова, начальникові міського управління міліції заяву:
«Ми, члени координаційної ради українських політичних організацій Львівщини, заявляємо, що кіоск кав’ярні «Цісарська кава» та його власниця Тетяна Нікітчин найбільше спричинилися до фатальної зустрічі Ігоря Білозора з його убивцями Вороновим та Калиніним, тому гр. Т.Нікітчин має нести якщо не кримінальну, то хоча б моральну відповідальність за це вбивство. Якби не було «Цісарської кави», то не було б зустрічі Ігоря Білозора з убивцями Вороновим та Калиніним, і композитор залишився б живий.
Мізерні збитки — кілька вибитих шибок і поламаний стілець, завдані літніми і старими людьми, прибитими горем від непоправної втрати, не повинні навіть згадуватися та порівнюватися із ціною життя відомого композитора та народного артиста України Ігоря Білозора.
На основі вищенаведеного вимагаємо:
1.Від власниці кав’ярні «Цісарська кава» — негайно відкликати подану нею заяву з Галицького райвідділу міліції і вибачитися перед усіма нами, українцями, за причетність до вбивства Ігоря Білозора.
2. Від прокуратури — припинити розшук і переслідування людей, які на знак протесту за вбивство Білозора розбили шибки «Цісарської кави», закрити цю справу як таку, що не має складу злочину. Урахувати, що це був політичний акт протесту (а не якесь хуліганство) на політичне вбивство.
3. Від міського голови п. В.Куйбіди та начальника ЛМУ УМВСУ у Львівській області п. Б.Шкаради — забрати кіоск кав’ярні «Цісарська кава» із проспекту Т.Шевченка, очистити й освятити це прокляте українцями місце, яке спричинилось до вбивства Ігоря Білозора…»
Гадаю, витяг із заяви, вимога «очистити й освятити місце» свідчать самі за себе і коментарів не потребують. Хто б іще очистив та освятив свідомість тих, хто намагається діяти поза правовим полем? Тетяна Нікітчин опинилася в глухій ізоляції. Газета «Поступ» устами популярного письменника, що виступає під псевдо Юзьо Обсерватор, дійшла до крайнощів. Назвавши господиню «Цісарської кави» «простой русской бабой», автор вирішив заодно пришпилити до ганебного стовпа і шановану в місті людину (як бити, то бити):
«…І ось у вівторок громада нарешті вибухнула праведним гнівом та вибила шиби в кнайпі. На диво, швидко з’явилася міліція і тісно обступила будку. Ще би! Адже господиня — фаворитка самого пана бургомістра і пише та співає пісні на його безсмертні слова». І тут письменник, як то кажуть, улип. Бо інформацію про «простую русскую бабу» він подав із розповідей друзів (ох, ці друзі!), а згодом з’ясував, що Тетяна Нікітчин — то його добра знайома, котра обіцяла допомогти фінансами у виданні книжки про львівські кав’ярні…
У відчаї Тетяна Нікітчин звертається до вищих посадових осіб держави, пише відкритого листа в усі ЗМІ, зокрема і до газети «День»:
«Мені влаштовано інформаційну блокаду. Хоч би куди зверталася — чи в пресу, чи на радіо, телебачення, — скрізь замовчується інформація, яку подаю я. Потрощено не тільки мою приватну власність. Потрощено мою душу… Ми страждаємо від безпідставних звинувачень перехожих. Люди перестали ходити до кав’ярні, яка винна лише в тому, що її любив Білозір і його тут любили. До речі, ніколи не спекулювала минулим своєї родини та родини чоловіка. Але тепер довелося говорити і про це. Мамини батьки були депортовані з м. Сянок (Польща), багато вистраждали. Мама із 12 років росла в дитячому будинку. Родина чоловіка, якому, як і мені, закидають, що він — москаль, також була репресована. Перелякана мати мого чоловіка після погрому кав’ярні, який показували по телебаченню, переслала нам довідку про це. Просимо вас допомогти донести до людей правдиву інформацію про те, що ми ні в чому не винні і стали жертвами наклепів, людської заздрості та байдужості…»
Останнім часом у ЗМІ з’явилася інформація про те, що Тетяна Нікітчин приховує від слідства відеокасету із записом минулорічних подій. Сама вона стверджує, що касету було використано для наступних записів, оскільки вбивство відбулося за межами кав’ярні — біля прокуратури, до того ж про трагічні наслідки інциденту стало відомо лише третього дня. У будь-якому разі вину Тетяни Нікітчин належить довести, а жертвою вона стала вже сьогодні. Адвокати Воронова та Калиніна мали б потиснути руку тим, хто свідомо чи несвідомо намагається розділити вину підзахисних між іншими дійовими особами.
Лише цими днями газета «Поступ» опублікувала текст заяви — відкритого листа Тетяни Нікітчин під рубрикою «Без коментарів». Пізно. Поговір зробив свою справу. Його щупальці я відчула й на собі, коли спробувала якось поділитися з колегами своїми міркуваннями. «Невже ти будеш її захищати?», — округлилися очі співрозмовника. Захищатиму право мати право, як це має бути в цивілізованому суспільстві, — всього лиш.
А пісні Білозора слухаю в тихій кімнаті, наодинці. Нехай би вони звучали в кав’ярнях раніше. А тепер, вважаю, їхнє місце лише в концертних залах. Оскільки біль ще не вщух. Оскільки народні загони українізації в ім’я пам’яті про українського композитора заявляють про пікетування концертів російськомовних виконавців, а отже — навіч намагання заробити на смерті Білозора політичні дивіденди. І я НЕ ХОЧУ слухати, як під тиском , а не з веління душі та смаку, хтось крутить касету із «Пшеничним перевеслом» чи «Маминою світлицею»...
СМЕРТЬ БІЛОЗОРА — ПОЛІТИЧНЕ ВБИВСТВО?
Поки суд кваліфікує злочин, політологи, журналісти шукають свою відповідь на це запитання, діагностують суспільну хворобу, на тлі якої сталася трагедія.
Леонід СОТНИК, політолог:
— Політичного контексту тут немає, є інший. Так зване російськомовне населення відчуло певний дискомфорт за останні десять років. Раніше воно мало абсолютний комфорт, абсолютну зверхність. Але не можна геть усіх вважати завойовниками. Тут осіли залишки фронтів, штабів, починаючи з банно-пральних батальйонів, були структури НКВС, партійні посланці, а також хвиля пролетаріату. Коли тут почали створювати промислові підприємства, приїхали і фахівці, нічим не заплямовані. За довгі роки життя у Львові я не зустрів жодного інтелігента, який би не володів українською мовою, не поважав би українську культуру. А от маргінальна частина «населения», яка вже давно не російська і не українська, — це агресивне середовище. Оскільки було панівним, а нині — вбік. Це дуже важливий момент. Калинін та Воронов — то не хлопці з вулиці, а офіцери, але мислення в них маргінальне. Їм видається, що вони не першого, а другого гатунку. А чому? І ось тут під руку потрапляє Білозір… Французький філософ Шарль Бернар сказав геніально: «Якщо ти не розмовляєш мовою тієї землі, на якій живеш, ти або завойовник, або гість, або не маєш розуму». Очевидно, синдром завойовників призвів до бійки. У маргіналів — свій погляд на мистецтво. Я живу в російськомовному анклаві. Це — колишні вулиці Нахімова, Офіцерська, Кутузова, зона особняків. До 1944 року там жила професура, яка втекла або «зникла». З’явилося натомість «русскоязычное население», перебудова психології котрого ще не відбулася. І закони українізації тут не допоможуть. Українізація у Львові — нонсенс. Це ж не Донецьк…
Який же «синдром» призвів до погрому «Цісарської кави»? Тут багато чинників. Це — викид накопичених емоцій, адже життя настільки брутально сіре. Пригадуєте Висоцького «Ребята, напишите обо всем, а то здесь ничего не происходит». Хтось хотів щось заробити на виборах, хтось вихлюпнув класову ненависть до підприємництва, люди патріотично налаштовані, але з низькою політичною культурою. Для таких — вихідці зі Східної України — це також «москалі». Я родом із Харківської області, але багато років поспіль живу у Львові, бачила різних галичан. Не все мені в них подобається, але проблеми галицького сепаратизму (та утисків «русскоязичного населения») не існує, її хтось штучно починає підкидати — із провокаційною метою.
Тарас БАТЕНКО, політолог:
— Я не думаю, що це — політичне вбивство, виконане на замовлення якоїсь політичної сили. Воно має характер етно- національний. Смерть Білозора сколихнула галицьку суспільність і висвітлила ті болячки, що накопичувалися в ній упродовж останнього часу, відколи ми втратили український п’ємонт після 1991 —1992 рр. Смерть Білозора, як і смерть Гонгадзе, є символічними моментами в нашій історії, вони стали для багатьох світоглядним рубіконом. Спричинили трансформацію масової свідомості. Я відчув, що змінююсь під впливом тих резонансних подій. Виявилося, ще немає стиковки між цінностями, що насаджувалися державою, і тими, що накопичувалися в мені в процесі становлення особистості. Ці смерті спровокували і позитивні тенденції: суспільство почало замислюватися, в якому стані воно перебуває. Це те, що ми називаємо розкріпаченням свідомості. Тепер ми бачимо проблеми, яких не хотіли бачити раніше, і мислимо іншими категоріями. Хворе те суспільство, яке громадянську позицію називає… опозицією. Я читаю в університеті курс «Політична опозиція» і професійно займаюся проблемою дисидентства. Це — тема моєї кандидатської дисертації, кількох книжок. Білозір і Гонгадзе належать історії тому, що спровокували громадську активність. А ті елементи надлишкового радикалізму, які ми бачили під час поховання Ігоря Білозора, свідчать про те, що Галичина перебуває в глибокій інтелектуальній кризі і не може запропонувати для своїх братів за Збручем взірця з погляду національної довершеності. Усе, що було із «Цісарською кавою», свідчить про примітивізм людського мислення, про те, що Львів достатньо не має тих національних лідерів, які б стали моральними орієнтирами. У Галичині відбулася деградація національної еліти, яка замкнулася в собі, яка дуже зверхньо дивиться на решту України і не здатна критично оцінити свою роль в сучасному державотворчому процесі. І подолати в свідомості пересічного українця Збруч, який постійно ділить Україну на Західну і Східну. Ця еліта зростала в 60 — 70-х роках на традиціях передвоєнної дійсності, але вона мислить категоріями тоталітарного минулого. Це минуле — мов більмо на очах. Більмо вічної образи, яка тяжіє ще з в’язнично-табірних умов. Мені здається, що в Наддніпрянській Україні я меншою мірою спостерігав це, а проблемою дисидентства я займаюся професійно...
Убивство Білозора за своїм характером не було політичним, але воно призвело до політичних наслідків.
Політичні наслідки справ Гонгадзе та Білозора ще належить осмислити. Вони, дійсно, можуть стати точкою відліку нових суспільних орієнтирів. За однієї умови: цеглина в руках, що летить у голову міліціонера чи у вікно кав’ярні, перестане бути вагомим аргументом у пошуку істини…
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
П’ємонт — історична область на північному заході Італії, символ революції. Зіграв визначну роль в об’єднанні і проголошенні незалежності Італії у 60-х роках ХIХ століття.
Вандея — область на крайньому заході Франції, символ контрреволюції. Після революції 1789 року була оплотом роялістів. Протягом п’яти років з 1792 до 1796 років у Вандеї постійно відбувалися широкомасштабні військові дії між революційними військами й заколотниками ( в основному селянами, які були прибічниками монархії).
