Очевидно, що найскладнішим в аналізі результатів голосування в першому турі виборчої кампанії-2004 є з’ясування причин регіонального протистояння симпатій виборців. Хоча в тому, що сталося, немає жодної сенсації. Усі попередні соціологічні вимірювання свідчили, що В. Ющенко є кандидатом переважно від Правобережної України, а В. Янукович — від Лівобережної.
Ці прогнози виправдалися. Нема сумнівів, що і другий тур голосування пройде під знаком жорсткого регіонального протистояння.
У чому його суть? Це розкол України чи ж конкуренція територій за свого кандидата?
Якщо перше, тоді результати голосування слід би назвати історичною драмою. Якщо це конкуренція, тоді має йтися про зіткнення субрегіональних суб’єктів, що мають належний культурний та економічний потенціал, а також пасіонарність, необхідні для консолідованого голосування за обраних ними політиків. Спробуємо розібратися.
Політичне життя в Україні завжди відбувалося під знаком конфлікту (або конкуренції) між східними і західними регіонами. Усі дієздатні українські партії мають цілком чітку регіональну прописку. Більшість парламентських фракцій також формуються за регіональними уподобаннями.
Але найвиразніше регіональне забарвлення української політики виявляється під час президентських виборів. Безумовно, кожна президентська кампанія унікальна як порядком денним, так і складом учасників. Але спільним для всіх було, мабуть, протистояння Сходу й Заходу.
Ця логіка політичного процесу дає підстави для припущення, що в Україні поступово формується своєрідна біполярна система з «партії Заходу» та «партії Сходу» України.
З погляду підручника політології, ці поняття багато в чому спірні. Звичнішим є розуміння партійності, що грунтується на ідеологічних ознаках. Проте не слід забувати, що всі різновиди ідеологій є спадщиною XIX століття, і в наші часи доводиться відмовлятися від багатьох усталених уявлень про природу політичних партій.
Поняття «партія Заходу» та «партія Сходу» швидше є метафорами, які вказують на спільність психологічних, культурних і політичних характеристик регіональних конгломератів, що складають політичну карту України. Ці поняття вказують не стільки на географічні або адміністративно-територіальні одиниці, скільки на пасіонарність цих конгломератів, що виявляється у здатності усвідомлювати свої політичні цінності й консолідовано голосувати за них.
Узагальнюючи досвід минулих кампаній, доводиться зробити висновок: ця регіональна пасіонарність була настільки сильною, що нівелювала традиційну дихотомію «влада — опозиція». Для ілюстрації наведемо загальновідомі факти.
«Партія Сходу» голосувала за владу 1991 року в особі президента Л.Кравчука і 2004 року — в особі прем’єра В.Януковича. «Партія Заходу» голосувала за владу 1994 року в особі президента Л.Кравчука, 1999 року — за президента Л. Кучму.
«Партія Сходу» голосувала за опозицію 1994 року в особі колишнього прем’єра Л.Кучми і 1999 року, підтримуючи П.Симоненка. «Партія Заходу» голосувала за опозицію 1991 року, підтримуючи В.Чорновола, і 2004 року — за В.Ющенка.
Як видно, відносини між партіями Сходу й Заходу нагадують спіраль. Один і той самий політик міг на одному витку спіралі бути делегатом Заходу, на іншому — Сходу. При цьому вибір цими партіями «свого» кандидата був зумовлений одним завданням — протистояти загрозі з боку «чужого».
Пригадаймо риторику минулих років. Схід 1991 року підтримав «партократа» Л.Кравчука проти загрози «українського націоналізму» В.Чорновола. 1994 року Захід (що чванився своїм антикомунізмом) вибрав нещодавнього «комуняку» Л.Кравчука як порятунок від загрози зі Сходу в особі «червоного директора» Л.Кучми. 1999 року той самий Захід вибрав «державника» Л.Кучму проти загрози «червоного реваншу» зі Сходу в особі П.Симоненка. 2004 року Схід голосує за В. Януковича проти «американського ставленика» В. Ющенка.
Безумовно, будь-які історичні узагальнення завжди грішать тим, що доводиться абстрагуватися від індивідуальних особливостей подій. Що проте не применшує загальної логіки історичного руху, яка виявляється в тому, що політичні орбіти Сходу й Заходу ніколи не перетиналися. Протягом 13 років мінялися політичні носії цього конфлікту (або конкуренції), змінювалося геополітичне становище навколо України, економічний устрій, але спіраль регіонального протистояння невблаганно робила свої оберти.
Отже, домінуючими на політичній карті сучасної України є два конгломерати — Схід і Захід, які мають власну культурну, історичну й економічну ідентичність. А головне — самодостатню енергетику, сильні амбіції в масовій свідомості й уявлення щодо перевлаштування суспільства. Вказані чинники забезпечують партіям Заходу і Сходу можливість бути дійовими суб’єктами політики, здатними до висунення лідерів і консолідованого голосування.
Вельми непростою справою виявляється завдання визначення конкретних територіальних, соціальних і політичних ознак цих партій.
З першого погляду, це протистояння символізує вісь «Львів — Донецьк». Де Львів виступає як аграрний, україномовний, проєвропейський, переважно католицький і протестантський Захід, а Донецьк є індустріальним, російськомовним, проросійським і православним Сходом.
Тим часом багато фактів переконує в тому, що це лише приблизна схема. Наприклад, індустріальний російськомовний Київ голосує на президентських виборах переважно як Західна Україна. Та й на парламентських виборах партії, які є кумирами на Сході, у столиці, як правило, не мають успіху.
Не зайвим буде вказати, що багато дій прибічників партій Заходу та Сходу часто не відповідають приписуваним їм цінностям. Наприклад, відомий відкритий лист 12 українських письменників з критикою Януковича, в якому російська мова ототожнюється з мовою «попси та блатняку», якось погано ув’язується з тим, що автори цього листа хочуть бачити себе європейськими інтелектуалами. Так само, як і інформаційна розгнуздана кампанія проти Ющенка вже ніяк не відповідає православним цінностям.
Наголошуємо, прив’язка до конкретних територіальних одиниць є не більш ніж міткою, що вказує на існування складних субрегіональних конгломератів. Наприклад, у політичному плані Схід не може обмежуватися лише політичною специфікою Донецька. Очевидно, що поняття Сходу інтегрує й політико-економічні реалії Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя.
А як бути з центральними та південними регіонами? Спостереження свідчать, що, швидше за все, вони потрапляють під вплив пасіонарності або Сходу, або Заходу.
Словом, з’ясування конкретного змісту понять партій Заходу і Сходу ще чекає на свій політологічний аналіз. Проте члени цих партій безпомилково орієнтуються, хто є «своїм» кандидатом, а хто — «чужим». За допомогою спеціальних соціологічних і психологічних досліджень ще маємо з’ясувати, які критерії впізнавання «свого» і неприйняття «чужого». Однак факт консолідованого голосування вказує, що ці критерії є зрозумілими жителям цих регіонів і відповідають їхнім інтересам.
Отже, субрегіональне протистояння Сходу й Заходу, котре виявилося в нинішній виборчій кампанії, — це реальність нинішньої політичної карти України. Воно не є чимось випадковим, так само як і штучно створеним за допомогою зовнішнього примусу або маніпулятивних технологій. Адміністративний ресурс і політична реклама не всесильні. Вони можуть посилити або послабити наявні тенденції у суспільній свідомості, але не в змозі кардинально змінити установки солідарно голосуючих мільйонів людей.
Повертаючись до поставленого запитання щодо причин і наслідків регіонального протистояння, яке виявилося в першому турі голосування, доводиться зробити несподіваний висновок. Виходить, що відповідь залежить, передусім, від масштабу оцінки політичного процесу. Якщо прийняти, що нинішня виборча кампанія є конфліктом територій (за принципом «стінка на стінку»), тоді це вказуватиме на розкол суспільства. У такому разі після закінчення виборів жителі однієї території святкуватимуть перемогу справедливості в особі свого кандидата. Водночас у жителів іншої території ця кампанія сформує стійке відчуття безкарного віроломства.
На сьогодні, на жаль, вистачає ознак, що вказують саме на розкол, який вдається стримувати завдяки далекоглядності й коректності окремих представників політичної еліти.
Навпаки, якщо визнати існування, нехай на сьогодні умовних, партій Заходу і Сходу, тоді нинішня кампанія вказуватиме на зачатки становлення нового вигляду української політики, а саме — на формування біполярної системи політичних відносин. У такому разі є підстави для очікувань, що наступний виток спіралі протистояння пасіонарності Сходу й Заходу України міг би сприяти структуризації політичного простору.
Сам по собі факт регіонального протистояння не можна вважати ані позитивним, ані негативним явищем. Для умов України це просто об’єктивна реальність. Регіональне протистояння може бути як деструктивним, якщо ставиться завдання політичного знищення противника, так і конструктивним, що сприяє здоровій конкуренції політичних програм. Зрештою, все залежить від цінностей, які сповідують лідери партій Заходу та Сходу.
Продовження теми на стор. "Подробиці"
