Є новина для мешканців столичних вулиць, названих на честь видатних діячів радянської епохи: скоро їхні адреси зміняться до невпізнання. Здавалося б, не так вже й важко звикнути, що живеш ти тепер не на Леніна, а, припустімо, на Героїв помаранчевої революції. А от працівникам пошти, телеграфу, швидкої допомоги, міліції й таксистам дуже важко пристосуватися до зміни назв вулиць. Особливо зміни масової, яка неминуче призведе до колосальної плутанини. І, до речі, до чималої витрати грошей — на розвішування нових табличок і переписування документації. Проте незабаром відбудеться чергове велике перейменування. Як заявив начальник Головного управління охорони культурної спадщини Руслан Кухаренко, всі вулиці, які мають ознаки тоталітарного режиму, будуть перейменовані. За інформацією штатного хранителя спадщини, таких «динозаврів» уже не залишилося в центральній частині міста, а от на околицях борцям за історичну справедливість іще є де розгулятися... За оцінками експертів, під визначення причетних до тоталітаризму підпадає понад 300 вулиць. Напевно, підуть «під знос» усі вулиці Леніна (в кожному мікрорайоні є своя вулиця Володимира Ілліча) та Калініна.
Тяжіння до перейменування вулиць є певного роду виявом «совєтчини». Як розповіла «Дню» член громадської комісії з найменування, перейменування й увічнення пам’яті Лідія Понамаренко, до 1869 року назви вулицям у Києві, як і у світі загалом, давали самі городяни. І ці назви були здебільшого нейтральними — Іванівська або Петрівська. 1869 року вперше за царським указом був складений і затверджений список київських вулиць. Деякі потребували назви, оскільки на той час не мали її або мали, навпаки, декілька назв. До жовтневого перевороту затверджений список практично не мінявся. Але комуністи взялися за цю справу з величезним ентузіазмом. Усі центральні вулиці стали носити імена більш-менш видатних революціонерів. З початком боротьби з троцькістами почалося чергове перейменування — тепер київські вулиці були названі виключно на честь істинних більшовиків. Наприкінці 30 х роківпісля репресій з’явилася необхідність знову поміняти назви більш ніж половини центральних вулиць Києва. Війна завадила втіленню в життя цього грандіозного задуму. Тим часом з’являлася безліч нових вулиць, які називалися просто Нова перша, Нова сота або Нова А. В п’ятдесятих роках у влади все ж дійшли руки до перейменування вулиць, і воно понеслося хвилями — то 253 за один раз, то 583. Нові назви народжувалися дуже просто, без будь яких обговорень з широкою громадськістю або вченими- істориками. Головним натхненником творців нових вулиць був адміністративно-територіальний довідник. Таким чином з’явилися у нас вулиці Амурська й Байкальська та інші географічні назви.
З 1970 року в Києві почала працювати постійна комісія з перейменування вулиць, яка в різні роки носила різні назви.
Щоправда, як розповідає Л. Пономаренко, яка є членом цієї комісії від дня її створення, в усі часи влада не дуже прислухалася до думки експертів. «Перейменування вулиць немислиме, адже це, насамперед, адреса! Звісно, треба прибрати з назв деяких найбільш одіозних особистостей, наприклад, Урицького або Воровського. Але робити це треба потихеньку, потрошку».
До речі, коли покотилася хвиля перейменувань, пов’язана з отриманням незалежності й постало питання «прибирання» з центру вулиці Леніна, комісія з перейменування отримала такого листа від одного з мешканців цієї вулиці: «Якщо ви дійсно це зробите, я вас прокляну». Але взагалі, хоч як це прикро, простих жителів не надто хвилює, на чию честь названа вулиця, на якій вони живуть.
Очевидно, перейменування проводиться не для народу, а для історії. Але в історії, як відомо, однієї правди немає, і наші вчені до хрипоти можуть сперечатися, хто більш придатний «бути вулицею». До речі, існує норма, згідно з якою вулицю не можна називати на честь людини, померлої менше ніж десять років тому. У той же час, із цього закону можливі винятки, які сьогодні стали, скоріше, правилами. Нагадаємо, в Києві вже з’явилася вулиця Гонгадзе. «Дійсно, існує потреба перейменувати деякі вулиці, — вважає доктор філософських наук, директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович. — Але я боюся, що на місця червоних генералів прийдуть не більш гідні люди. Багато великих українських імен забуто, й ними не назвуть вулиць. А все це перейменування, скоріш за все, залишиться в рамках політичної гри».
Таким чином, існує декілька проблем, пов’язаних iз перейменуванням вулиць. По-перше, проблема організаційна: перейменована вулиця роками зберігає «подвійну» назву, що породжує безліч казусів. По-друге, перейменування вимагає коштів, і чим більше вулиць міняє імена, тим більше грошей йде з міської скарбниці. По-третє, існує «морально- етичний» бік медалі: не так вже й легко судити, гідна та чи інша історична особа дати ім’я вулиці, на якій житимуть тисячі людей.
Вирішує, яку саме вулицю і яким чином перейменувати, вже згадана комісія. Але головне право голосу належить меру столиці. Іноді втручається в процес і Президент. У Комісії розповідають, що побувавши недавно на Лемківщині, Віктор Ющенко зажадав назвати одну з київських площ Лемківською. У Києві ще існує невеликий запас ніяк не названих площ, і одна з них тепер так і називається. Іноді родичі великих українців самі проявляють ініціативу щодо перейменування вулиць. Наприклад, дружина Олеся Гончара особисто добивалася, щоб на його честь перейменували вулицю льотчика Чкалова. Завдяки наполегливості дружини отримав «свій» проспект і Микола Бажан.
Немає слів, люди заслужені, але чи не простіше й правильніше було б дати право вибору киянам? Запитати, чи згодні вони на незручності, спричинені ідейним або естетичним перейменуванням? І головне — на чиїй же вулиці вони хотіли б жити, яке поєднання імені та прізвища їм буде приємно читати в графі «реєстрація» власного паспорта?
