У кожного міста є (має бути!) своя душа — єдина, невловима. Та щоб відчути — ввібрати в себе — загадкову душу Одеси, треба там побувати. І сповнитися дивовижного відчуття сонячного простору, веселої та іронічної волелюбності, глузливої безстрашності; відчуття, невіддільного від того, що ми називаємо «одеський характер». Одесити, які жили у ХIX й особливо — у ХХ сторіччі, повною мірою відчули на собі страшний тягар «катка історії», що дуже часто прокладає собі шлях, давлячи при цьому людські долі. Але знаменита «красуня біля моря», ця прекрасна королева, прощала своїм підданим все. Крім одного — боязкого, сліпого відчаю. Надія на мир, щастя і свободу, надія, настояна на терпкому запаху моря, риби й сонця, на віковічних степових вітрах півдня України, ніколи не полишала тутешніх людей.
Та чи не досить слів захвату (хоч Одеса, безумовно, на них заслуговує)? Краще пригадати про те, що минуле міста, його суперечливий, мінливий і складний образ найвиразніше, мабуть, можна осягнути, не вивчаючи підручники історії чи збірки старих документів, а через високе Мистецтво Слова. Бо саме справжня література — це істинний літопис (що не підлягає забуттю і не підвладний «пилу віків») історії в її людському вимірі, літопис людської великодушності та зради, ницості й геройства, егоїзму й самопожертви. Літопис національного характеру, врешті.
Щодо Одеси, що пройшла такий складний історичний шлях, сказане стосується повною мірою. Адже перед нами — одне з найбільш «літературних» міст Європи. Прославлена плеяда корифеїв слова, чиє життя і творчість були так чи інакше пов’язані з Одесою, включає десятки, якщо не сотні, імен. Звісно, розповісти про всіх (чи бодай про якусь значну частину) великих одеситів-письменників, а також про тих, кому Одеса дарувала «небесний вогонь» творчого натхнення, можливо не в рамках цих коротких заміток, а в об’ємі солідної наукової праці. Тому обмежимося набагато скромнішим завданням — намалюємо штрихи до портрета літературної Одеси.
Одеса — це Пушкін, що був тут у 1823—1824 роках при канцелярії всесильного генерал-губернатора Новоросії графа Михайла Воронцова. Саме тут великий поет почав роботу над романом у віршах «Євгеній Онєгін» (до речі, останній розділ цього роману, що ніколи не публікувалася автором із міркувань цензури, також яскраво передає нам одеські враження Пушкіна).
Це — родоначальник нової української літератури Іван Котляревський; у 1806 — 1807 роках він служив у штабі Другої Дунайської армії й не раз бував у місті, тоді ще зовсім «юному».
Це — Іван Нечуй-Левицький, котрий відвідував Одесу в 60—70-і роки ХIХ сторіччя (великою мірою саме одеськими знайомствами та зустрічами Івана Семеновича навіяний його великий прозаїчний твір — повість «Над Чорним морем»).
Це — Леся Українка, яка віддано любила Одесу, багато разів приїжджала сюди в юні роки (цікаво перечитати її «Подорож до моря»).
Це й Михайло Коцюбинський, який часто відвідував Одесу в 90-і роки позаминулого сторіччя, в «бессарабський» період свого життя і творчості, коли працював у «філоксерній» комісії та рятував від шкідників гордість Причорномор’я — виноград.
Це, нарешті, Іван Франко, що приїжджав сюди на лікування 1909 року; одеські газети, які чудово усвідомлювали масштаби особистості важко хворого письменника (гіркий, трагічний парадокс: «іноземця», підданого Австро-Угорської імперії), почали активно публікувати переклади його творів...
Одеса — це, звісно ж, Олександр Купрін (досить пригадати його класичне оповідання «Гамбрінус» — і ми воскресимо в пам’яті яскраві картини життя міста початку ХХ сторіччя). Й Іван Бунін, який приїхав уперше до Одеси зовсім молодим, 23-річним, знов і знов повертався на ці благословенні чорноморські береги — і саме звідси, в лютому 1920-го, вирушив у еміграцію, як виявилося, назавжди...
Це й Антон Чехов (до речі, саме в Одесі на зламі XIX і ХХ сторіч відбулося особисте знайомство трьох видатних майстрів слова — Купріна, Чехова і Буніна).
Це, нарешті, чудовий єврейський письменник Шолом-Алейхем (Соломон Рабинович), котрий пробував на початку 90-х років XIX сторіччя займатися в Одесі підприємництвом (він щойно отримав досить значну спадщину за заповітом тестя-багатія, що помер), але через цілковиту непридатність до бізнесу (левову частку енергії присвячував не «примноженню капіталу», а допомозі бідним початківцям-літераторам) зазнав повного фіаско... Потім Шолом-Алейхем із гіркотою та гумором опише ці роки у своїх оповіданнях.
На зламі ХIХ і ХХ сторіч Одеса була одним із міст старої Російської імперії, що бурхливо розвивалися, і як морський порт (зауважмо, до речі, що Одеса ніколи не була військовою фортецею, а саме торговим центром!) відкрита всім національним вітрам, усім культурам — що й тоді, й пізніше було домінантою її духовної долі. На початку минулого століття в Одесі нараховувалося 30 друкарень, які випускали близько 600 оригінальних творів на рік; 79% складали російські книжки, 21% — книжки іншими мовами (але треба мати на увазі, що заборона на українське друкарське слово цілковито діяла до 1906 року, а фактично — до повалення царизму), 5% із них друкувалися єврейською. У місті було 20 православних церков, 3 старообрядні, 8 синагог, 26 молитовних домів. Можливо, ці лаконічні цифри дають певне уявлення про той «плавильний казан» найрізноманітніших культур, мов, релігій і культур, яким була протягом усієї своєї історії Одеса. Так само, як і про деякі істотні аспекти «національної політики» імперської влади Росії.
Бурхливий вітер історичних потрясінь 1917—1922 років промайнув і над Одесою (одночасно і з очисною, і з руйнівною силою — історія не знає примітивних «чорно-білих» тонів). Для літературної історії прекрасної столиці Причорномор’я ця епоха була справді переломною. Саме тоді Одеса дала світу ціле сузір’я славних, знаменитих імен, плеяду творців, кожен із яких міг би прикрасити літературу будь-якої цивілізованої європейської країни. Міркуйте самі: Юрій Олеша, автор роману-казки «Три товстуни» та роману-трагікомедії «Заздрість» (він, хоч і народився в Єлисаветграді, нині — Кіровоград, але дитинство і юність провів у Одесі, й саме там почав займатися літературою); Валентин Катаєв (одесит, майбутній відомий радянський письменник, у 20-і роки — блискучий сатирик, автор оповідань «Похвала глупоті», «Місячна соната», «Мистецтво спростувань»); Ілля Ільф (Ілля Арнольдович Файнзильберг) і Євген Петров (Катаєв, молодший брат Валентина Катаєва), творці не лише безсмертних «12 стільців» і «Золотого теляти», а й сотень чудових гумористичних оповідань (обидва майбутні знамениті співавтори народилися в Одесі); Єфим Зозуля (творець дотепних маленьких оповідань, дитячі роки провів у Одесі та Лодзі; його твори ще наприкінці 20-х років виходили в перекладах усіма основними європейськими мовами)... І це список ще далеко не повний.
І все ж літературна Одеса 20-х і 30-х років — це передусім Ісаак Бабель, письменник, чиї «Одеські оповідання», «Конармія», п’єса «Захід» стали надбанням світового мистецтва слова. Такі перлини, як «Фроїм Грак», «Король», «Любка Козак», «Як це робилося в Одесі» допомагають нам і зараз, майже сто років потому, уявити наочно життя в неповторній старій Одесі, з її смугою осілості й веселими, дотепними бандитами, з її повсякденною убогістю та казково багатими торговцями, з її міщанським побутом і мудрими вуличними філософами... У Бабеля є раннє оповідання-есе, воно так і називається «Одеса» (автору було тоді всього 22 роки), там є такі рядки: «В Одесі солодкі й томливі весняні вечори, пряний аромат акацій і повний рівного й чарівного світла місяць над темним морем. В Одесі дуже бідне, численне і страждальне єврейське гетто, дуже самовдоволена буржуазія і дуже чорносотенна міська дума (писалося 1916 року. — І. С.). В Одесі, вечорами, на смішних і міщанських дачках, під темним і оксамитовим небом, лежать на кушетках товсті та смішні буржуа в білих шкарпетках і перетравлюють ситну вечерю (однак, за контрастом, додамо відразу: один із найколоритніших і найулюбленіших героїв Бабеля, розбійник, комерсант і філософ в одній особі, Фроїн Грак, який добровільно явився «з повинною» в ЧК, чудово знаючи, що на нього там чекає, — аж ніяк не буржуа! — І. С.). «В Одесі, — продовжує Бабель, — є порт, а в порту — пароплави, що прийшли з Ньюкастла, Кардіфа, Марселя й Порт-Саїда; негри, англійці, французи й американці. Одеса знала часи розквіту, знає часи в’янення — поетичного, дещо безтурботного і дуже безпорадного в’янення...»
Але — ризикнемо припустити — юний Бабель тут помилився. «В’янення» Одеси — це омана, кокетування, ілюзія, літературна гра. Бо місто, що втілює безсмертне відчуття сонячного простору, житиме у віках, не зів’яне ніколи. Й історія літературної Одеси — яскраве свідчення цього.
