Коли прийшла гірка звістка про смерть Миколи Колесси, крім болю й смутку, нехай на короткий час, львів’ян охопила якась дитяча розгубленість. Щось подібне відбувається в родині, коли помирає найстарший і хтось має взяти на себе його обов’язки і відповідальність. А найболючішим є те, що із такою людиною зникає частина традицій і звичок, частина аури, частина душі, що горне і збирає всіх разом, і ніби зберігає родину.
Сьогодні можна говорити про композитора і видатного диригента, про громадянина, який своїм життям сприяв утвердженню України. Сина століття (він народився 6 грудня 1903 року), легенду української культури. Героя України, народного артиста СРСР, заслуженого діяча мистецтв України, Лауреата Державної премії України ім. Т.Шевченка і повного кавалера орденів «За заслуги» …Можна перерахувати ще почесні звання і нагороди, подати список учнів, нині шанованих світом, і всі створені симфонії та сюїти… Відходить епоха, яку він уособлював. Відходить, щоб ніколи вже не повернутися.
Усі, хто хоч колись бачив цього чоловіка, — і ті, що мали щастя бути в його оселі й спілкуватися з патріархом, і ті, що нехай з партеру (бо він бував у ложі опери, коли святкували його ювілеї), бачили його привітну посмішку, і навіть ті, хто просто пам’ятали, що у Львові на тихій вуличці живе Микола Колесса, — відчули, що осиротіли. Не лише родина, яка огортала Миколу Філаретовича турботою та любов’ю, боронила від настирливих журналістів і вмовляла кинути, нарешті, палити цю люльку…Усі ми осиротіли і відчули порожнечу…
Навряд чи Микола Колесса хотів би цього. Він надто любив життя і людей. Складно назвати людину, яку б він образив. Що з кимсь не привітався, якщо знав, гречно і степенно, припіднявши капелюха і ледь схиливши голову. Так вміли вітатися лише старші львів’яни. Ця звичка відійшла разом із особливою конституцією душі, що не визнавала швидкостей, які б перехрещували духовність.
Народився Микола Колесса 6 грудня 1903 року в Самборі, в родині видатного фольклориста Філарета Колесси. Батько назвав сина Миколою на побажання класика української музики Миколи Лисенка і тим самим визначив його долю — складну долю музиканта, який служив розвиткові культури свого народу. Хоча своє призначення син відчув не відразу, спочатку вчився на медика, однак швидко зрозумів, що має присвятити себе музиці й лише їй. Закінчив Празьку школу вищої майстерності в класі відомого чеського композитора та педагога Вітєзслава Новака. У Доробку Миколи Колесси — симфонічні, камерні, хорові твори, пісні, романси, музика для кіно. Його творча манера впізнається відразу, маючи дуже «глибоке та розвинене українське коріння, вона почалася ще звідти, де єдиним музичним інструментом людини був її власний голос. У цьому випадку цей голос урешті-решт заспівав українською». До речі, Микола Колесса спеціально вводив до складу оркестру додаткові інструменти, щоб досягти наближення до звучання ансамблю народних гуцульських музик.
Енергії вистачало на багато — саме він, працюючи на посаді викладача Вищого музичного інституту ім. Лисенка заснував перші в Західній Україні професійні курси диригентів, з яких почалися ті добрі традиції, що в українському та зарубіжному виконавстві вирізняють випускників створеної ним Львівської диригентської школи.
Чому ми згадуємо Миколу Філаретовича з таким пієтетом? Тому що жив, як має жити Людина. «Моє життєве кредо, — признавався, — передав мені батько — Nulla dies linea — «Жодного дня без рисочки!» Кожен день намагаюся закріпити «відміткою» і кожного вечора запитати себе, що доброго зроблено…» А на питання: чи був щасливий, відповідав так: «Моменти щастя траплялися, коли працюєш і так тобі добре йде… Це таке величезне задоволення, коли робота добре йде! Натхнення…Я не знаю, як то назвати, ні, скорше — охота до праці. І тоді так легко, так весело було працювати. От за тим відчуттям я сумую».
Якось я попросила пригадати життєві моменти, які особливо врізалися в пам’ять. Він помовчав кілька секунд і розповів, як біг хлопчиком за каретою швидкої допомоги, що везла до лікарні маму. Вона у бурхливі дні 1918 року, українсько-польського протистояння, у Львові працювала на вулиці у «військовій кухні», а коли одного разу поверталася, в неї вистрілили з- за грат Вірменського собору... Пам’ятає, як хлопчиком стояв біля батькових дверей і слухав. За дверима рудий чоловік співав українську народну пісню, а батько її записував. Це був Франко. Або часи Другої світової, Станіслав, куди Колесса їздив зі Львова на репетиції хору, яким опікувався, і з платні за це мав можливість годувати родину. Приїхав якось пізно, вже почалася комендантська година, а тут назустріч патруль, і треба було ховатися. Казав, що й досі пам’ятає, як калатало в грудях серце, і яким смачним здавався чай, коли, нарешті, дістався друзів.
Шкодував, що ніколи не вмів боронитися, не був войовничім. На консерваторських зборах під час сталінських часів промовчав, коли засуджували Василя Барвінського, якого глибоко поважав і любив. «Часи були такі, що мусив сидіти та мовчати. Жахливі часи. Потім Барвінського заарештували, а згодом справа дійшла й до нас. На тих других зборах вже намагався говорити. Після того дня довго не міг відійти від душевної травми. Вона певним чином вплинула і на подальшу мою творчість… Тому, коли сьогодні говорять, що молоді люди не дуже виховані, різкі у спілкуванні, не згладжують кутів, які наше покоління обійшло б, я говорю: не бачу регресу, просто люди стали рішучіші, енергійніші та позбулися комплексів. Однак дуже непокоїть мене, що зараз гроші, ґешефт заступили набагато важливіші речі…»
Для нього найважливішим була музика. І музика життя також. Тому в коридорі його квартири довго стояв велосипед, яким він любив, але вже не міг кататися. Сьогодні мені здалося, що й досі болить мені синець, — від нервового напруження (спілкуюся з самим Колессою!) або від природної незграбності я боляче вдарилася об педаль. Колесса кілька разів вибачився і потім намагався загладити ситуацію — жартував, показував колекцію люльок, олівчик, яким писав у шкільні роки, старі нотні зошити… Дивно, що при всьому аскетизмі він дбайливо ставився до речей, що зберегли його пам’ять, пам’ять про друзів, близьких, про те, як росли його діти і як мужнішав сам. Шкода, що сьогодні це здається багатьом дрібничками…
У неділю Львів проводжав Миколу Колессу в останній путь.
