ОДУЖАННЯ ВІД РОМАНТИЗМУ
— Євгене Івановичу, коли ви в дев’яностому році вивчали
настрої в суспільстві, вас вразило те, наскільки неадекватно наші люди
сприймали класичну шкалу політичних рухів: правих називали лівими, а лівих
правими. Як ви вважаєте, чому так відбувалося? І якби зараз ви проводили
аналогічне дослідження, чи стало б усе у свідомості людей на свої місця
чи, як і раніше, було б перевернуте з ніг на голову?
— Дані щодо того, як наші люди сприймають традиційну шкалу
«ліві — праві» були дуже цікавими, особливо для наших колег iз Заходу.
Згідно з тими даними, вкрай правою політичною силою за десятибальною шкалою
були комуністи. А найбiльш ліву позицію займали націоналісти, РУХ. Це дійсно
відповідало тому перевороту у свідомості людей, що відбувся завдяки змінам,
як і були пов’язані з перебудовою. Я пояснював (і зараз думаю, що це вірне
пояснення) таку дику з погляду класичної політології трансформацію шкали
тим, що комуністи тоді, на початку дев’яност их, сприймалися як консерватори,
як партія, що все хоче залишити на своїх місцях і не хоче соціаль них змін,
перешкоджає їм. А РУХ та інші партії, що виникли під час перебудови, сприймалися
як радикали, новатори. А це у свідомості людей завжди пов’язувалося з лівизною.
Це був період ціннісного романтизму. Тоді здавалося, що
чим більше ми все перевернемо — тим буде краще. Зараз, у світлі того, що
ми пережили за ці десять років, було б цікаво подивитися, чи стало все
у свідомості людей на свої місця (ми, на жаль, так і не повторили це дослідження,
але думаю, що ми обов’язково це зробимо, і газета «День» першою опублікує
ці дані).
Нам здавалося, що ці десять років повинні були істотно
додати нашому суспільству демократизму, орієнтації на ліберальні цінності,
на ринкову економіку. Але насправді відбувся якоюсь мірою зворотний рух.
Я б сказав, що той пік, що був в орієнтації на демократію і ринкову економіку
досягнутий у 1990-1991рр., минув. І впродовж останніх років йдуть дуже
повільні, поступові, майже непомітні на перший погляд зміни в бік більш
обережного, пронизаного сумнівами відношення до політичної демократії та
ринкової економіки.
Так і зараз більшість людей вважає, що відмовитися від
підприємництва, від приватної ініціативи було б згубно для країни. Але
до такого основного механізму розвитку підприємництва, як приватизація,
відношення значно погіршилось. Особливо це стосується відношення до приватизації
землі. Хоча ще в 1991 році більшість населення виступало «за» приватизацію
землі. Правда, отут був дуже цікавий феномен: «за» приватизацію виступало
майже три чверті жителів великих міст, майже половина жителів невеликих
міст, і меншість людей сільської місцевості, тобто ті, кого це в першу
чергу могло торкнутися. Це приблизно те ж саме, коли «за» продаж підприємств
на аукціонах меньшою мірою виступають робітники. Цей феномен політичної
культури дуже характерний для нашого суспільства. Люди готові підтримати
ринок, демократію в тій частині, що їх найменше стосується.
— «За колгосп, але не в нашому селі»?
— Так. Робітник підтримує приватизацію землі, а селянин
не проти приватизації підприємств. Але коли це стосується безпосередньо
його інтересів, тут більше проявляється обережність.
— А чим це можна пояснити?
— Довгий час соціальне самопочуття населення України постійно
погіршувалося. У 1998 році ми потрапили в яму — тоді було дуже погане соціальне
самопочуття й узагалі відношення до дійсності. А за останні два роки воно
значно покращилося. Я це пояснюю тим, що настає процес адаптації до нових
умов. Якими б вони не були важкими, але люди поступово до них адаптуються.
Образно кажучи, за десять років накопичено настільки гіркий досвід життя
в дикому капіталістичному суспільстві, що людина з таким досвідом уже стає
«неїстівною». І тепер почуває себе в цьому суспільстві вже не цілком чужою.
Цим я пояснюю те, чому до змін у сфері своїх інтересів людина ставиться
обережно. Тому що накопичується важкий досвід різного роду соціально-економічних
потрясінь. Перший шок наші люди перенесли, коли пропали всі банківські
заощадження. Тоді до 1993 року відбулося істотне «полівіння» настроїв.
Потім — дика інфляція. Люди почували себе дезорієнтованими у фінансовому
просторі. Потім наступила деяка стабілізація. Але перестали платити зарплати.
Це стало третім дуже сильним шоком.
До речі, невиплати зарплат — це пострадянський винахід.
Російська вигадка, яку ми, як усяку дурість, почали повторювати. Нас можна
в цьому розумінні показувати цивілізованому світу як унікальних представників
homo sapiens. Ніде у світі такого немає, щоб «бюджетникам» чи навіть найманим
робітникам місяцями, а іноді навіть роками, не платили зарплату. Був такий
прецедент у Заїрі, коли армії не платили. Так вони просто влаштували переворот,
скинули Мобуту і справі кінець.
Закінчення на стор. ГІСТЬ "Дня"
