Поки що можна тільки робити припущення. Наприклад, що Захід в цілому не має наміру наслідувати приклад Сполучених Штатів — коли речник держдепартаменту Філіп Рікер заявив про розчарування. У МЗС України фактично відкинули зауваження американця, назвавши їх передчасними, оскільки ані остаточних результатів виборів, ані звіту ОБСЄ ще немає. Або ж що кількість і якість зафіксованих ОБСЄ порушень не дає змоги однозначно привітати Україну з черговою перемогою демократії. Але однозначної лінії поведінки стосовно України з якихось причин не вироблено. Можливо, це є свідомою демонстрацією того, що, зокрема, у Західної Європи відсутнє і бажання поводитися з Україною так само, як з Білоруссю — бо наслідки зростання (через різкі заяви й ізоляцію) антизахідних настроїв у суспільстві можуть бути непередбачуваними.
Закордонна преса здебільшого відбулася розпливчастими роздумами про те, наскільки можливим є створення в українському парламенті більшості. Лише в деяких виданнях лунала категоричність про те, як саме Заходу слід поводитись із Україною. «Файненшл Таймс», приміром, закликає спостерігачів «якнайсуворіше засудити порушення», що мали місце під час виборів, — але не йдеться про невизнання виборів у цілому. Деякі експерти вважають, що Захід зайняв позицію вичікування, аби побачити, яким чином розвиватимуться політичні події в Україні. Та ж «Файненшл Таймс» звертається до західних лідерів «не зближуватися занадто з антикучмівським табором», аби «не скомпрометувати Ющенка».
У свою чергу, місія ОБСЄ вирішила подумати, вивчити ситуацію пильніше — ще в понеділок представники місії говорили про готовність направити до Києва післявиборчу місію. Як повідомили вчора «День» у офісі місії, необхідність додаткового вивчення виборів в Україні спричинена скаргами щодо порушень у день голосування. У «наступні кілька днів або тижнів» в Україні працюватиме ще двоє спостерігачів. На запитання, наскільки часто практикується в ОБСЄ направлення додаткових «післявиборчих» місій, «Дню» відповіли: «Таке раніше траплялося», але конкретних прикладів назвати не змогли. У Центрвиборчкомі України нічого про додаткові місії не чули, а роботу спостерігачів ОБСЄ після виборів оцінили як абсолютно нормальне явище, в якому нічого сенсаційного немає. Завідувач відділу міжнародних зв’язків при ЦВК Світлана Кравцова повідомила «День», що лишатися в Україні після виборів можуть ті спостерігачі, які мають «довгостроковий мандат» для спостереження. Триває цей термін до остаточного оголошення результатів виборів (в Україні — через 15 діб після дня голосування). У вівторок ЦВК було представлено спостерігача від Місії ОБСЄ, який відвідуватиме усі засідання ЦВК, на яких розглядатимуться різноманітні скарги.
Навряд чи слід драматизувати те, що спостерігачі вирішили попрацювати довше. Досвід України (і не тільки) показав, що звіти місій ОБСЄ досить рідко вирізняються безапеляційністю. Результати виборів, можна з певністю припустити, визнають, а на порушення буде звернуто увагу. В Україні до них, можливо, прислухаються. А можливо, просто радітимуть тому, що останні парламентські вибори в Україні в ОБСЄ визнали «прогресивнішими», аніж в 1998-му — про це, зрештою, теж уже говорилося. Тим більше, що українські реалії вже мали б переконати всіх бажаючих в неможливості повторення «югославського варіанту».
Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень:
— Передусім за конкретними заявами західних спостерігачів, експертів, політиків стоїть бажання, по-перше, поставити щодо України такі вимоги, які відповідають демократичним стандартам. Кажучи про останні, зазначу, що черги на дільницях — це нонсенс, непідготовленість членів виборчих комісій та спостерігачів — те ж саме. Одночасно з боку спостерігачів було найбільше заяв щодо ситуації у період до виборів. Мені важко говорити про докори про упередженість преси, тому що мій особистий досвід показує, що преса не є нейтральною ніколи. Мені здається, що тут найбільш адекватні докори щодо недосконалості Закону про вибори. Зокрема, було висловлено думку, що норма Закону допускає те, що бюлетенів на виборчих дільницях відсотків на десять більше ніж виборців, які прийшли. Ця норма дикувата і дійсно дає підстави для порушень. Однак, на відміну від попередніх виборів, коли контроль над виборчими комісіями закінчувався у момент початку підрахунку голосів, ці вибори є першими, коли можливості для зловживання зводяться до мінімуму. У цьому випадку дивує інше — чому вибори 1994 і 1998 років західними спостерігачами сприймалися спокійно, тоді як саме ці вибори були першими, коли можливості для фальсифікації було зведено до мінімуму. Інша річ, що залишається проблема контролю за ходом місцевих виборів. Адже зараз найбільшу увагу приділяли парламентським виборам. Тоді як місцеві вибори також залишаються великою проблемою.
А щодо того, що вибори не відповідали демократичним стандартам, то загалом, з погляду процесуальних стандартів, вони відповідали більше ніж попередні. А з погляду політичних стандартів — будь-яке трактування у цій площині завжди суб’єктивне.
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики:
— Треба чітко розуміти, що теза про те, що західні політики схильні більше підтримувати опозицію чи конкретні політичні сили, у цьому випадку другорядна, оскільки західних спостерігачів тут цікавив насамперед процес виборів. Я не чув жодного коментаря, який був би тенденційним по відношенню до процесу передвиборної кампанії і ходу голосування. Усі думки, що висловлювалися в більшості випадків, висловлювалися навіть дуже дипломатично, оскільки ми всі спостерігали за цією кампанією та всі головні порушення, про які спостерігачі повідомили вже після виборів, Комітет виборців відзначав ще до них, а черги на виборчих дільницях ми всі бачили своїми очима. Так, кампанія дійсно відповідала якимсь мінімальним вимогам, але країні, яка всерйоз збирається до Євросоюзу, до європейських стандартів ще далеко. Адже Україна, на відміну від, наприклад, Зімбабве, брала на себе зобов’язання дотримання демократичних норм. Україна, підписавши документи Ради Європи, декларувала те, що цінності, прийняті РЄ, є і її власними цінностями. Коли ж ми чуємо риторику про те, що нам нав’язують певні цінності та стандарти, це виглядає як певне лукавство, адже згідно з документами, стандарти РЄ та ОБСЄ, є і нашими внутрішніми стандартами.
Дивують деякі коментарі, що вже з’явилися у західній пресі. Уже занадто підкреслюється чинник розколу України за політичною ознакою. Неначебто автори статей відкрили щось невимовно нове і до цього небачене. Тут ми бачимо певним чином експлуатацію усталених стереотипів про Україну. Одночасно ті новації, які виявилися на цих виборах унаслідок голосування в західних регіонах, якраз і не були поміченими. Наприклад, не помітили те, що результати голосування часом дуже сильно відрізнялися у сусідніх областях, внаслідок чого ми побачили нові лінії розломів. Друга тема — «білорусизація» України. Вибори показали, що говорити про неї у нас немає підстав. Все таки білоруська система — це авторитарна непартійна система, і якраз живучість наших партій, прагнення електорату підтримати сталі політичні партії, чітка орієнтація на лідерів та ідеології, кажуть про те, що партійна система своє місце в Україні відвойовує. Але тут ми повинні мати на увазі неоднорідність регіонів. Є декілька регіонів, де здійснюються своєрідні політичні режими. Найбільш класичний і найбільш небезпечний із них — це Донецький режим, який є альянсом влади, партії і капіталу, та практично монополізує всі канали впливу на суспільство. Тому ми бачимо певну тенденцію монопартійності: цей альянс подавив усіх конкурентів. Загалом у країні цей блок є альянсом, який побудовано на виконавчій вертикалі. У донецькому ж регіоні блок «За єдину Україну!» — інтегральна владна структура, яка наближається до форм КПРС як правляча, цілком неконкурентна партія, а інші партії існують номінально. Таким чином, складається регіональний політичний режим, заснований на авторитаризмі, тотальному контролі, зникненні незалежних ЗМІ. Можна констатувати, що ми спостерігаємо деякі тривожні сигнали «білорусизації» з регіонів. Важливо те, наскільки офіційний Київ схильний заохочувати подібні режими, після виборів це стане більш- менш зрозумілим. Адже кінцева мета «донецьких» в Україні — це обрати свого президента. І система, яку розроблено у Донецьку, максимально працює на «білорусизацію». А західні аналітики відзначили у більшості своїй очевидні речі, які можна було побачити вже давно, а ось те, що в донецькій області один із блоків отримав 40%, а у сусідній — Луганській, — де електорат такий же, цей блок отримав удвічі-утричі менше голосів, випадковістю бути не може.
