В обставинах, у яких їм доводиться працювати, зробити вибір на користь Розуму (а не диплому-«корочки») може тільки той, хто мінімально залежний від державних ресурсів. І це був би хороший аргумент на користь приватної вищої освіти, якби не досвід діяльності десятків приватних вишів в Україні. На жаль, поки що ніхто з «приватників» на лідерство серед найкращих університетів не претендує.
Українська система освіти ставить навчальні заклади у залежність насамперед від державного фінансування, а разом з ним — від корумпованої бюрократичної машини. Хочеш ліцензування спеціальності — їдь у міністерство, стій годинами у черзі, домовляйся. Хочеш IV рівень акредитації — доводь, що твій ВНЗ її заслужив (але не науковими напрацюваннями, а таблицями з кількістю докторів, кандидатів, аудиторій...). Хочеш новий корпус — ... Так і перетворюються ректори, проректори, декани, завідувачі кафедр з людей науки на людей глухої бюрократії.
На початку 1990-х років в Україні було відроджено три навчальні заклади, які мають глибокі історичні традиції, проте так чи інакше свого часу кожен з них припинив своє існування. Це — Острозька, Києво-Могилянська академії та Український католицький університет. Ці університети (що частково фінансувалися за рахунок спонсорських коштів або, як УКУ, за рахунок релігійної громади) від початку поставили за мету формувати освітній процес на західних зразках та на основі власної історичної традиції. До певної міри це їм вдалося, за великим рахунком, завдяки особистостям, що стали на чолі цих академічних спільнот — Ігор Пасічник, В’ячеслав Брюховецький, о. Михайло Димид (наступниками двох останніх і стали Сергій Квіт та о. Борис Ґудзяк). Саме ці три виші справедливо отримали «карт-бланш» на «іншість» в українській освіті, перш за все завдяки відсутності хабарництва, демократичному навчально-виховному процесу та особливо уважному ставленню до питань моралі та патріотизму. І треба сказати, за півтора десятиліття діяльності вони виконали своє завдання — не тільки тому, що отримали високі оцінки роботодавців, але й тому, що створили основу громадянського суспільства. В більшості громадських організацій по всій Україні ви сьогодні зустрінете випускників Острозької академії чи Могилянки. Ці люди, в своїй більшості маючи глибокі знання та відкрите мислення, тримають на собі горизонтальні зв’язки суспільства.
А тепер до звернення Сергія Квіта й о. Бориса Ґудзяка. Не переконана, що Дмитро Табачник, який сам створив собі імідж цапа-відбувайла за всі гуманітарні гріхи нинішньої влади, так боїться Могилянки, що спеціально для неї «просуває» законопроект «Про вищу освіту». Для того, щоб оцінити роль трьох згаданих вишів, треба як мінімум глибоко усвідомити місію вільного університету в демократичному суспільстві. Тим більше, що основні норми цього законопроекту розроблялися ще за міністрування Івана Вакарчука, а його ініціатор — народний депутат від БЮТ, голова комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Володимир Полохало. Проблема в іншому — ні в суспільстві, ні у владних коридорах немає усвідомлення того, що університет і, якщо хочете, академічна спільнота — речі не сумісні з бюрократією (особливо, якщо вона не має меж). Це інший рівень спілкування, це інший світогляд, інший підхід до організації роботи. Автономія університету не передбачає ситуації, коли зранку міністр без попередження з’являється у виші і настійливо пропонує ректору написати заяву на звільнення «за власним бажанням». Автономія університету не передбачає «співпрацю» ректорів і викладачів з СБУ щодо діяльності студентів чи навпаки. Автономія університету не передбачає принизливу залежність науковця від чиновника. І Дмитро Володимирович як науковець(?) мав би це розуміти. Звичайно, ідеалізувати українську наукову громадськість теж не варто. Хіба не за участі сьогоднішніх академіків і професорів створювалася ця система пригнічення Розуму? Наші регіональні кореспонденти активно шукали тих, хто хотів би прокоментувати ситуацію, що склалася навколо листа Квіта. В результаті — маємо тільки три, проте дуже важливі, думки.
Як закон може обмежити автономію, якщо особливого прагнення до автономії немає? Справді, легше пристосуватися, тихенько брати хабарі, а відповідальність за якість диплому перекласти на міністерство...
КОМЕНТАРI
Валентин ІВАНЕНКО, проректор Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара
— Питання про університетську автономію обговорюється в Україні не перший рік. Ще п’ять років тому ДНУ, серед інших восьми університетів, увійшов до консорціуму, який під егідою Фонду «Відродження» вивчав європейський досвід і відпрацьовував вітчизняну модель вишівського самоврядування. До консорціуму входили провідні державні й приватні університети України. Було проведено цілу серію семінарів і конференцій, ми побували за кордоном, ознайомилися з роботою Кембріджського університету й ряду інших європейських вищих навчальних закладів. Ця робота тривала приблизно до 2008 року, і тодішній президент Віктор Ющенко кілька разів заявляв, що готовий підписати відповідний указ. Консорціум навіть підготував проект такого указу, проект постанови уряду і положення, в якому прописувалися права університетів з урахуванням європейських традицій. Мета була наступна — дати більше самостійності нашим вишам. Проте, коли почали виходити на рівень міністерств і відомств, звідти пішли зауваження, що багато що в наших пропозиціях суперечить чинному законодавству. Велика надія була на міністра освіти і науки І. Вакарчука, оскільки він сам був одним з організаторів консорціуму. Вважали, що він не просто підтримає цю ідею, а проштовхне. Адже можна, напевно, було провести в Україні експеримент терміном у кілька років для того, щоб відпрацювати всі деталі. Але в цьому напрямі було зроблено лише деякі кроки щодо розвитку студентського самоврядування. Проте знову-таки незрозумілим залишається механізм його реалізації. Скажімо, згідно із законом передбачено виділення коштів, і чималих, але куди — на рахунок або комусь у кишеню? Одним словом, на сьогодні ситуація з університетською автономією практично не зрушилася з мертвої точки. Щодо звернення ректорів Києво-Могилянської академії й УКУ, то, думаю, їхні пропозиції — серед тих напрацювань, які пропонувалися учасниками консорціуму кілька років тому. Як я вже сказав, упровадити їх в Україні відразу не вийде без опрацювання законодавчої бази. Хоча було б непогано здолати консерватизм нашої системи освіти, якщо ми хочемо жити в Європі. Адже зараз будь-яке питання неможливо вирішити без узгоджень. Це забирає час, доводиться стикатися з протидією, а нерідко і з конкуренцією. Не секрет, що кількість студентів із демографічних причин найближчим часом скоротиться більше ніж у два рази, й багатьом вишам просто доведеться думати про те, як виживати в таких умовах.
Петро КРАЛЮК, проректор Національного університету «Острозька академія»:
— На жаль, обмеження прав вищих навчальних закладів — це вже тенденція, характерна для України останніх років. І, в принципі, не так важливо, яка політична сила при владі і хто є міністром освіти та науки. Міністерство, керуючись своїми вузькокорпоративними інтересами, намагається максимально перебрати на себе функції, які належать вищим школам. При цьому часто наводиться «вбивчий аргумент» — боротьба з корупцією. Ніби ми живемо в некорумпованій країні, де чи не єдиною корумпованою сферою є вища освіта.
Загалом створюється атмосфера недовіри до вищої школи, і ця атмосфера (чи то — «філософія» недовіри) непогано передана в обговорюваному проекті Закону України «Про вищу освіту». Тут бачимо намагання ще більше «зарегулювати» університети. До речі, цікаво, що чимало важливих моментів цього закону були запропоновані Міністерством освіти та науки в «помаранчевий» період і їх, наскільки пригадую, критикували «біло-блакитні». Тепер ніби все навпаки.
А щодо гарних слів про університетську автономію, які є в проекті закону, то ці слова чомусь мені нагадують заяви наших високих достойників про євроінтеграцію України. Тобто слова є, а конкретики майже ніякої.
І — постскриптум. Один лише факт. Чи відомо вам, що зараз ректор державного університету практично не може виїхати у відрядження за кордон, якщо воно триває понад три дні, не погодивши його з міністерством? Просто блискучий зразок і університетської автономії, і євроінтеграції нашої вищої освіти.
Здається, колись у «Бітлз» була така пісенька: «Ми знову в СРСР»... Правда написана вона років із сорок тому.
Петро САУХ, ректор Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктор філософських наук, професор:
— Головною характеристикою сучасної української освіти є вичерпаність основної педагогічної парадигми. Стан нашої освіти можна назвати кризою різноманітності, яка пов’язана з відсутністю однозначного та зрозумілого усім способу включення освіти в сучасне суспільство, коли незрозумілою залишається сама місія і призначення педагогів, оскільки неясно, які продукти має створювати освіта: професіоналів, енциклопедистів-мрійників чи прагматиків-авантюристів. А наша спонтанна креативність педагогічних ідей, яку я називаю «негативною креативністю», безсистемність й неадекватність дій, направлених на модернізацію освіти, робить її заручницею західних технологій, веде до деформацій «схрещеної» освіти. Історичні надбання втрачаємо, якісно нового не створюємо.
За нинішньої системи освіти, яка балансує між класичною (професійною) і некласичною (або ліберальною) моделями, здійснити якісно новий стрибок неможливо. Класична модель пов’язана з масовою підготовкою кадрів (людина в ній функціонує як матеріал, що підлягає обробці), а некласична — зосереджує увагу на значущості розвитку особистості, втративши контроль за якістю професійної складової. У зв’язку з цим освіта перетворилася на інструмент реалізації насамперед соціальних, а не спеціально-професійних запитів. Наслідком цього стала імітована удавана освіченість, що лежить як за межами нашої традиційної системи, так і за межами Болонського процесу й мало пов’язана з проблемою якості освіти.
Різкі зміни у світі та реалії нашої освіти уже привели до того, що педагоги починають працювати по-новому, а на всіх рівнях управлінської ієрархії в освіті приймаються певні рішення. Але, на жаль, оздоровлюючи освіту, ми мало турбуємося про те, щоб ліки, які ми застосовуємо, не виявилися більш небезпечними, аніж сама хвороба. Ситуація вимагає подолання однобічності класичного фундаменталізму та некласичної фрагментарності в освіті. А це потребує нової, продуманої постнекласичної методології освітянської стратегії, яка передбачала б не лише радикальну організаційну перебудову навчального процесу, переструктурування його змісту, а й переосмислення його стрижневих складових і ѓрунтувалася б на принципах складного, нелінійного мислення. Кінцевим продуктом цієї системи має стати не лише фахівець, який уміє швидко пристосовуватися до будь-яких змін, є гнучким, здатним працювати більш ніж в одній професійній позиції, спроможний екстраполювати ідеї із однієї сфери в іншу (цього було достатньо за умов некласичної моделі!), а й нести відповідальність за свої дії.
На жаль, експериментування з освітою в Україні не лише не вирішує наболілі проблеми, а навіть їх поглиблює. Воно характеризується: а) безсистемністю й неадекватністю, тобто відсутністю глибокого наукового аналізу освітянських реалій та зорієнтованістю на ліберальну модель освіти традиційного суспільства; б) авторитарністю й кулуарністю; намаганням нав’язати реформи зверху, без широкого громадського обговорення й відкритої професіональної експертизи. Висловлюючись словами Джеральда Брейсі, відомого американського педагога, «ми мусимо сто разів подумати, перш ніж напартачити в нашій освіті, знехтувавши досвідом» української наукової природодоцільної педагогіки та організації навчального процесу. Це стосується і нового закону про вищу освіту.
Реформування освіти потрібне. Я за укрупнення вищих навчальних закладів, але це необхідно вирішувати цивілізовано. Автономію вищих навчальних закладів необхідно розширювати, але я проти того, щоб це було для вибраних, проти, щоб якість навчання в тому чи іншому виші оцінювалася кимсь зверху, проти, щоб параметри або критерії, за якими визначається якість роботи того чи іншого навчального закладу, зводити до кількісних показників — наприклад, посадочних місць у їдальні, кількості книг в бібліотеці, навчальних площ. Це важливо, звичайно, але основним показником має бути затребуваність випускників певного вишу на ринку праці.
Чому інші ректори, крім ректора Українського католицького університету отця Гудзяка, не підтримали президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергія Квіта? Вони не робитимуть цього до тих пір, поки кожен буде лише за себе. Вважається, що мають бути «обрані» — ми звикли, щоб хто-небудь і що-небудь надавав: то статус дослідницького вишу (тому, хто ближчий до тіла), то статус національного. А повинна бути жива здорова конкуренція навчальних закладів — тільки тоді в Україні з’являться свої Кембриджі, Оксфорди і подібні центри. В живій жорстокій боротьбі за якість освіти. Думаю, С.Квіту варто звернутися до Асоціації ректорів університетів України. Ця організація має можливість розглянути дану ситуацію і вплинути на неї.
