Минулого тижня протистояння «Могилянка vs Табачник» набуло нового повороту. Президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт написав відкритого листа найвищим посадовцям країни щодо курсу міністра освіти і науки України Дмитра Табачника на авторитарну централізацію управління та деградацію науки й освіти в Україні. В першу чергу цей лист стосувався освітніх нововведень, передбачених проектом закону «Про вищу освіту». В семи пунктах Сергій Квіт виклав основні застереження, які бачить могилянська спільнота в проекті (лист ви можете переглянути на сайті університету www.ukma.kiev.ua). Незабаром (уже тоді, коли Дмитро Табачник з міністра освіти та науки «перетворився» на міністра освіти та науки, молоді та спорту) з’явилося ще одне звернення — на підтримку могилянців виступив ректор Українського католицького університету о. Борис Ѓудзяк. «Міністерство мало б вивчити освітню систему НаУКМА й через сприяння відповідному реформуванню законодавчої бази поширити її досвід на всю сферу вищої освіти. Ось чому дивує, що насправді в Україні має місце зворотна тенденція: оригінальні освітні феномени втискують у прокрустове ложе недосконалого закону», — написав о. Ѓудзяк. Оце, власне, і все. Більше ніякої публічної реакції на освітній ниві.
Що ж захищають ректори НаУКМА та УКУ і чому їх не підтримують колеги з інших університетів країни?
У свідомості більшості українців — незалежно від того, чи це робітник, чи чиновник найвищих рангів, — університет постає як освітня установа. Традиція такого сприйняття складалася роками та своїм корінням сягає радянських часів. У західноєвропейській традиції інше уявлення про університет (чи то пак вищу школу) — це концентрат вільного Розуму, точніше, інструментарій, яким забезпечується функціонування Розуму. Кінцевий результат діяльності університету — формування особистості, здатної до самостійного критичного мислення. «День» має особливі стосунки з університетами. Нещодавно в Острозі за участю головного редактора відбулася цікава дискусія щодо соціальної місії університету в Україні. Основною її тезою стала думка про те, що на сьогодні фактично жоден з вищих навчальних закладів країни не виконує своєї місії з точки зору європейської традиції — не формує незалежного компетентного інтелектуала як важливого соціального персонажа. Таким чином діяльність вишів зводиться до видачі дипломів, і це щастя, якщо в наскрізь корумпованій установі сформується особистість з широким світоглядом та самостійним критичним мисленням.
Проте перекладати відповідальність винятково на окремих ректорів чи чиновників теж було б помилкою.
