Цьогоріч минає 25 років з тих пір, коли були зафіксовані перші випадки СНІДу. Відтоді 65 мільйонів осіб мають ВІЛ. Наразі ж з вірусом живе приблизно 40 мільйонів людей. Хоча науковці вважають, що ВІЛ існував у людському організмі задовго до того, як широким верствам громадськості став відомий перший випадок отримання вірусу в 1981 р., є усі підстави вважати ВІЛ/СНІД недугою з найжахливішими наслідками з точки зору здоров'я для історії людства.
Багато людей прирівнюють ВІЛ/СНІД до «чорної смерті», що винищила Європу в чотирнадцятому столітті, коли упродовж 1346—1350 рр. померло від 20 до 30 мільйонів осіб (третина населення європейського континенту). Наслідки ж ВІЛ/СНІДу не йдуть у жодне порівняння з наслідками «чорної смерті» та виявляються іще катастрофічнішими: від ВІЛ/СНІДу вже померло 25 мільйонів осіб. Найбільше від вірусу постраждала Африка, у той час як Росія, Індія, Китай, Нігерія та Ефіопія вважаються так званими країнами наступної хвилі: на їхній розвиток ВІЛ/СНІД і надалі матиме суттєвий негативний вплив.
Ситуація в Україні є віддзеркаленням загальної динаміки розвитку подій у багатьох країнах, що розвиваються. Показники ВІЛ/СНІДу в Україні характеризуються одними з найвищих темпів зростання у світі. За оцінками міжнародних організацій, ВІЛ мають 1,4% населення у віці від 15 до 49 років, що, відповідно, становить 360 тисяч осіб. Якщо ця тенденція зберігатиметься і в майбутньому, згідно з даними нещодавно опублікованого звіту Міністерства охорони здоров'я, за оптимістичним сценарієм розвитку подій у 2014 році загальна кількість ВІЛ-позитивних осіб може становити 479 тисяч, а число смертельних випадків сягне 301 тисячі. За песимістичним сценарієм прогнозується загальна кількість людей, що живуть з ВІЛ, на рівні 820 тисяч. Кількість нових випадків щороку, за прогнозом, становитиме 37 тисяч за оптимістичним сценарієм та майже удвічі більше за песимістичного розвитку подій. Як зазначається у звіті, такий рівень показників може призвести до краху національної економіки та соціальної інфраструктури.
Ця стаття є першою з циклу чотирьох публікацій, в яких аналізуються відповідь Західного світу на ВІЛ/СНІД у перші роки поширення епідемії, а також винесені з цього уроки. На наше сподівання, досвід Заходу буде корисним для України, у тому числі з огляду на зусилля урядовців, представників громадських і релігійних організацій, що намагаються якомога ефективніше протидіяти епідемії загальнонаціонального масштабу.
ДЕНВЕР, Колорадо. На перший погляд Джонатан Раш не виглядає як активіст боротьби зі СНІДом. У віці 69 років він — чоловік з міцною статурою, що носить охайно відпрасовану сорочку та поводиться надзвичайно ввічливо. Пропонуючи сісти відвідувачеві у своєму скромному та все ж яскраво декорованому кабінеті, він пояснює, що тільки-но розпочав роботу в організації, що допомагає людям здобути право на достойну смерть шляхом евтаназії.
Цю посаду він вирішив обійняти, пропрацювавши понад 20 років директором- розпорядником Проекту Колорадо-СНІД (ПКС) — найбільшої громадської організації з подолання ВІЛ/СНІД у штаті. «Настав час нового покоління в ПКС, — говорить пан Раш. — Я вирішив, що зміни на краще відбуватимуться легше без мого втручання та за моєї відсутності.»
Для людини, яку багато хто в цьому штаті вважає батьком руху боротьби із ВІЛ/СНІДом у Колорадо, така заява видається дуже скромною. До того ж, за словами активістів, завдяки своїй роботі з релігійними й громадськими організаціями впродовж багатьох років саме пан Раш сприяв перетворенню ПКС на провідну організацію з протидії ВІЛ/СНІДу в штатах гірської місцевості. Від початку роботи у 1983 р. ця організація допомогла більш ніж дев'яти тисячам ВІЛ-позитивним особам і налічує 40 штатних співробітників та 150 волонтерів з річним бюджетом $4,2 млн. Хоча ресурси ПКС можуть здаватися незначними порівняно з тими, що доступні деяким іншим загальнонаціональним об'єднанням, така ситуація є типовою для організацій, які розпочинали свою діяльність з нуля 1980 хта 1990-х у відповідь на епідемію ВІЛ/СНІДу в США.
За словами фахівців, які працюють у цій сфері, на час виявлення перших випадків ВІЛ/СНІДу 1981 р. було дуже небагато місць, куди б могли звернутися по допомогу люди, заражені вірусом. Відповідно, зазначає пан Раш та інші активісти, на початку поширення епідемії реакція населення штату Колорадо, розташованого в політично консервативній частині країни, була типовою й подібною до ставлення в інших регіонах Сполучених Штатів.
Із початку загадкова хвороба, що спричиняла рідкісну форму пневмонії здебільшого у середовищі гомосексуалістів та серед деяких споживачів ін'єкційних наркотиків, викликала страх та паніку. Деякі люди називали хворобу «голубою чумою». Суспільство, здебільшого, ставилося до цих груп осіб з презирством та уникало їх. Більшість американців вважало, що вони матимуть імунітет та не будуть інфіковані, адже не належать до означених груп осіб. Постраждалим була доступна мала кількість медичних установ, до яких вони могли б звернутися по допомогу: на той час вчені та лікарі робили лише спроби встановити суть та походження хвороби. Більшість з ВІЛ-позитивних помирали. Тривалість життя від встановлення діагнозу до смерті була близько 11 місяців.
Зараз, 25 років потому, загадкова хвороба вже має назву: СНІД, або синдром набутого імунодефіциту людини. Науковці знають, що причиною СНІДу є вірус — це ВІЛ, або вірус імунодефіциту людини. І ці поняття не тотожні.
ВІЛ/СНІД більше не є смертним вироком. В умовах правильного медичного догляду люди можуть жити з ВІЛ роками. У більшості розвинених країн була вибудована ціла інфраструктура надання допомоги людям, що живуть з ВІЛ, — починаючи від медичної складової до психологічної підтримки. До того ж зусилля з приборкання ВІЛ/СНІДу підтримуються урядовими установами та групами громадської ініціативи, а також релігійними організаціями. Є загальне усвідомлення того факту, що ВІЛ/СНІД може торкнутися кожного.
Беззаперечно, все ще треба подолати чимало перепон. Хоча ВІЛ/СНІД дедалі частіше сприймається як хронічна хвороба, науковці свідомі того, що мине ще багато років перш ніж буде віднайдено вакцину проти неї, якщо взагалі це станеться. Зростаючі показники ВІЛ у країнах з низьким та середнім рівнем доходів викликають занепокоєння серед державних мужів у всьому світі. Більшість із цих країн поки що не відчули всю повноту наслідків епідемії та проблем для національних економік і соціального добробуту населення, які вона породжує.
Зі своїми проблемами стикаються й розвинуті країни. У Сполучених Штатах, наприклад, а це країна, яка перебуває на передових позиціях дослідження ВІЛ/СНІДу, рівень ВІЛу є найвищім із часів початку епідемії. За повідомленням ЗМІ, у США ВІЛ-позитивними є близько 1,2 мільйона осіб, причому приблизно 250 тисяч осіб не знають про свій статус. Ці особи, скоріше за все, й поширюють вірус, навіть не усвідомлюючи цього факту. Особливо сильного удару в Америці ВІЛ завдав по афро-американській спільноті через так зване oкреслення поведінки — «в тіні». Це чоловіки, які вступають у статеві стосунки з іншими чоловіками, однак про це нічого не відомо їхнім партнерам-жінкам. Усе ще викликає занепокоєння поширення вірусу в середовищі гомосексуалістів (чоловіки, які мають секс із чоловіками, або ЧСЧ) та споживачів наркотиків через ризиковану поведінку, наприклад, некористування індивідуальним одноразовим шприцом або презервативом. Також критики зауважують, що досі має місце дискримінація щодо людей, які живуть із ВІЛ.
Водночас за останні 25 років ВІЛ/СНІД уже став частиною західної свідомості. Інфраструктура, що була розбудована для людей, які живуть із ВІЛ, та комплекс заходів, уживаних проти поширення вірусу в розвинутих країнах, можуть слугувати планом дій для решти країн.
Коли ВІЛ був уперше виявлений у Колорадо, пан Раш був заклопотаним пастором у конгрегації Об'єднаних християнських методистів у м. Денвері — столиці штату. Зважаючи на його статус, не можна було й запідозрити, що він є незвичайним кандидатом у лідери подолання СНІДу у своєму штаті. Він був одружений, мав двох дітей та спільно зі своєю дружиною відвідував сімейні консультації з подолання проблем у шлюбі. До того ж він ретельно боронив таємницю, що робило питання ВІЛ особливо значущим у його особистому житті. «Я знав про те, що я — гей, ще змолоду», — говорить пан Раш, відкидаючись на спинку великого крісла у своєму кабінеті. Однак його сексуальна орієнтація залишалася таємницею, яку він тримав при собі. Він не ділився нею зі своєю дружиною та дітьми, аж доки не почала набираті обертів епідемія ВІЛ/СНІДу.
Пан Раш відзначає, що народився у південному штаті Міссісіпі в той час, коли гомосексуалізм в Америці не сприймався, а надто — на консервативному півдні. Як і багато інших геїв його віку, Раш обрав дорогу, типову для більшості американців: він оженився, народив дітей та почав робити кар'єру. Проте він відчував, що проживає не своє життя. «Консультант нашого подружжя сказав, що моя дружина почала брати консультації, щоб урятувати свій шлюб», — наче за кадром говорить пан Раш. «Водночас вона вважала, що я звернувся до консультанта, аби врятувати життя».
На початку 80-х у Денвері, штат Колорадо, дедалі чисельнішими ставали випадки смерті серед гомосексуалістів, зокрема серед тих, які належали до конгрегації Раша. Ця тенденція відображала загальну ситуацію в країні, у тому числі — в густонаселених містах, що вважалися осередками життя геїв: Сан-Франциско, Нью- Йорку, Лос-Анджелесі.
Як згадує Пітер Бейгер, американець українського походження, наприкінці 70-х — на початку 80 хроків більшість геїв, навіть одружені, тільки-но починали бути відвертими щодо своєї сексуальності. По всій країні відкривалися бари, де чоловіки могли відкрито зустрічатися з чоловіками. Також доступними стали купальні (сауни), де чоловіки могли анонімно мати статеві стосунки одночасно з багатьма партнерами.
Аби взяти участь у цій новій сексуальної революції, пан Бейгер переїхав із Буффало до Нью-Йорка. «На той час я вже був зрілим знавцем сексуального життя», — наголошує пан Бейгер, письменник, що десять років прожив у Києві, проте згодом перебрався до Сан-Франциско. «Нью-Йорк розкріпачувався. У ньому вирувало сексуальне життя геїв, що було диким за своєю розкутістю». Загроза ВІЛ/СНІДу ще не була явною, коли пан Бейгер уперше приїхав до міста, однак із часом стало цілком очевидно, що він починає збирати свою данину. Щодня на вулицях Нью-Йорка можна було бачити чоловіків з очима мерців та тілами- скелетами, які блукали містом. «Люди почали хворіти», — зауважує пан Бейгер у ході телефонного інтерв'ю. «Деякі з них були дуже серйозно хворі. Порятунку в лікуванні не було. Було лячно».
Слідкуючи в той час за розгортанням епідемії в Америці, газети констатували часткову зумовленість широкого поширення ВІЛ/СНІДу серед ЧСЧ толерантним ставленням до чоловіків, які мали секс із багатьма партнерами. Суттєва кількість таких випадків припадала на перший досвід незахищеного сексу.
Денвер на той час плекав менш активне сексуальне життя геїв, проте ВІЛ/СНІД ударив по спільноті ЧСЧ із неменшою силою, говорить Роберт Мошер, голова одного з найстарших центрів гомосексуалістів у Денвері. Пан Мошер також зауважує про катастрофічність ситуації: на його пам'яті за п'ять- шість років пан Раш відправив понад 400 поховань. «На Раша це справило дуже сильне враження», — додає він. Першою на допомогу людям, у життя яких увійшов ВІЛ/СНІД, у Денвері прийшла міська спільнота геїв та лесбіянок. «Вони дійсно згуртувалися довкола цієї справи», — говорить пан Мошер. Спільнота створила СНІД- центр, для допомоги хворим та вмираючим залучили пошукачів вільних коштів та розгорнули мережу пунктів харчування по всьому місту. Люди навіть мали змогу всиновити дитину з ВІЛ, аби допомогти їй, говорить пан Мошер. Ця початкова робота привела до створення Проекту Колорадо-СНІД (ПКС) 1983 р.
Пан Раш акцентує увагу на тому, що задля успіху проекту працювала велика кількість людей, у тому числі сила-силенна представників церковної спільноти Денвера та околиць. «За три роки нам удалося залучити до реалізації проекту вражаючу кількість учасників», — додає він. Водночас пан Раш та інші активісти зізнаються, що в перші роки епідемії ВІЛ/СНІДу до руху не залучалися церкви та державні установи. За словами пана Раша, ці організації долучалися неохоче з огляду на те, що ВІЛ/СНІД ударив передусім по ЧСЧ. «На жаль, СНІД безпосередньо асоціювався зі спільнотою гомосексуалістів», — зазначає він. «Пов'язана з цим значна кількість перешкод значно ускладнила долучення церкви до цього процесу». Усупереч такому твердженню, церковні лідери з Європи та Сполучених Штатів під час інтерв'ю відкидають закиди пана Раша. За їхніми словами, християнська церква була однією з перших організацій, що відгукнулися на проблему й прийшла на допомогу тим, хто живе з ВІЛ/СНІДом. Водночас у 80 х рр. сексуальна орієнтація пана Раша вже стала широко відома громадськості. Набутий розголос він із натхненням використовував на корись руху проти ВІЛ/СНІДу.
Наталія ФЕДУЩАК — міжнародний стипендіат Фонду сім'ї Кайзер, неприбуткової фундації в США, що займається глобальними питаннями охорони здоров'я (www.kff.org). Міжнародний проект із журналістики — нова ініціатива, фінансована Фондом Білла та Мелінди Гейтс (www.gatesfoundation.org) задля підтримки журналістів, що серйозно займаються висвітленням проблем ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, малярії та пов'язаних із ними проблемами здоров'я.
