Про цю страшну й по суті — невідому проблему розповіли київські цигани, що звернулися до нашої редакції.
Борислав МАРКОВСЬКИЙ, глава Асоціації молодих ромів:
— Ми дізналися про факти справжнього геноциду проти циган у Югославії, коли були в Будапешті. Повернувшись в Україну, почали шукати шляхи, щоб зв'язатися з ромськими громадами Сербії. Телефонні лінії зруйновані. Правозахисні організації нам відповіли, що будинки циган стоять порожніми, всі «знялися з місць». У потяги, що йдуть в Україну, ромів не пускають, через Угорщину їм також «прорватися» неможливо: мотивують відмову образливим «ви — терористи», хоча всі знають, що роми — пацифісти. У Сараєво був у циган свій університет з величезним архівом, він перший постраждав від цього конфлікту. Через МВС України в Угорщині ми прохали для ромів притулку в нашій країні. Але нам відповіли: «Своїх циган в Україні вистачає». Окрім того, щоб держава прийняла ухвалу про надання ромам статусу біженців, нам нічого не треба. Є багато міжнародних організацій, у тому числі — релігійних, готових допомогти їм матеріально. Але держава повинна для початку щось вирішити. Тому що, коли бомби летять на голови, мало хто думає про паспорти. А тут їм без потрібних паперів буде дуже важко.
Тетяна КОЗІМИРЕНКО, перукар:
— У мене є дочка й син, двоє внуків. Ми готові потіснитися, прийняти в себе вдома дітей і жінок заради порятунку. Ми ніколи не боялися тісноти, і діти для нас всі однакові, хоч близька, хоч далека родина. В Україні нам живеться нелегко, але війни тут немає. Ми могли б посприяти, щоб сербські цигани — не важливо, мусульмани чи православні — швидше вивчили тут українську та російську мови, нашою «циганською поштою» шукали б їм родичів.
Раїса НАБАРАНЧУК, поетеса, пише циганською мовою, діалект «серво»:
— У мене є 19-річний син, своя квартира. Моя родина не проти, щоб до нас приїхали люди з Югославії. У нашому «жіночому клубі» ми могли б готувати дітей, щоб вони вже восени пішли до школи, а жінки працювали б за нашою культурною програмою. Лише б держава дозволила.
У Європі поселяють циган, вічних мандрівників, що не визнають кордонів, «в місцях компактного проживання». Це вільне плем'я, приймаючи віросповідання країни, де живе, залишається меншиною практично скрізь. Часто — безправним і знехтуваним. Як на побутовому, так і на державному рівні. Бо цигани роблять все, щоб зберігся образ народу, що живе за своїми специфічними законами, не доступними більше нікому. І тому, вони своєю волею чи мимоволі, провокують неприязнь. Живуть у розсіянні, збираються на свої некалендарні свята, мігрують, незважаючи на резервації, засуджують змішані шлюби як відступництво і, просячи милостиню на людях, дуже рідко прохають допомоги у можновладців. І в нашій державі їх проблеми зачіпають за живе багатьох. Але чи можна вирішити їх узагалі?
Наприклад, страх перед циганами-обманщиками. Ними, наскільки я можу судити за нехитрими розповідями своїх дітей, і сьогодні ще лякають у дитсадках нарівні з бабаєм і міліціонером, бабою-ягою та вовком. Страх цей породжується, крім забобонного жаху перед циганськими здібностями до гіпнозу й різного роду навіюваннями, чималою часткою гидливості до їх способу життя. Не допомогли ні сльозоточиві серіали «Єсенія» та « Циган», ні численні інтерпретації оповідання про пристрасну Кармен і рідкісні постановки пушкінської поеми. Те, що стоять вже пам'ятники циганам у Бухенвальді та Бабиному Яру ( фашизм піддав геноциду їх нарівні з євреями) — все ще залишається за межею стійкого стереотипу. Оскільки логіка їх вчинків нез'ясовна ані формами культури, ані звичаями цивілізованого спільного проживання, цигани — справді «інші». І тому майже в усіх країнах, включаючи й нашу, їх намагаються не називати власним ім'ям — «рома».
Побутова настороженість породжує й більш складні проблеми. Передусім — правові. Про них розповіла юрист-правознавець Світлана ДАВИДА , яка вже багато років займається проблемами ромів:
— Непомітно, однак продовжує існувати в нашому суспільстві «полювання на відьом». До них належать і роми. Їх зачіпають і дражнять у школах, іноді занижуючи оцінки, намагаються «відсівати» при вступі до державних і на платні відділення комерційних вузів, на роботу не приймають, навіть якщо з ними приходить юрист. Наша паспортна система не відповідає міжнародним нормам і стандартам, тому людям без прописки, якими часто є роми, неможливо звернутися щодо захисту своїх цивільних і юридичних прав, легально займатися приватним підприємництвом. А в останні роки вони часто стають самі жертвами юридичних афер, підписуючи через незнання документи, що стосуються власності ромів.
Згідно з визначенням Ради Європи ( резолюція 563 за 1969 р.), роми мають статус кочівників. Однак нашій державі не вигідно їх такими визнати, оскільки тоді необхідно їх облаштовувати, створюючи постійні місця стоянок таборів, відкриваючи школи. А наша міліція їх просто вивозить, виганяє. ВР ніколи не займалася цією проблемою, хоча від держави потрібна не стільки грошова допомога, скільки закріплення статусу.
Навколо Києва зараз розміщені чотири табори, які і в страшні морози не хотіли віддати своїх дітей у міські родини ромів, тому що вважають: діти розділяють долю батьків. Народжені в лісі, без всіляких свідоцтв, вони вмить опиняться в дитячих будинках, яких цигани бояться більше за смерть. У органах опіки, де я бувала з приводу таких випадків, відповідають часто: «Цигани не можуть нормально виховувати дітей». Негативний стереотип підігрівається і ЗМІ. Наприклад, у кримінальній хроніці МВС ніколи не вказується національність злодіїв, крім ромів. На вулицях ми також насамперед бачимо циган, які займаються жебрацтвом або ворожінням як роботою, їх останнім часом стає все більше. А українців, що займаються цим, — набагато більше, але їх вважають за краще не помічати. Однак існує й ромська інтелігенція. Не тільки співаки й актори, наприклад, театру «Романс», але й люди, які здобули вже в другому поколінні вищу освіту. Їх не так уже й багато. Є й середній клас — той, хто хоче вчитися, не хоче опинитися на вулиці, таких набагато більше.
В Україні більшість ромів живе осіло. Однак зараз пішов зворотний процес, пов'язаний із зубожінням. Основна їх частина проживає дисперсно, є й цілі поселення: у Закарпатті, Ізмаїлі, Сороках. Там роми живуть компактно, одним районом, що дозволяє створювати школи для ромів. В Ужгороді — своя школа, нещодавно вийшла перша ромська газета. Але це не рятує всіх. В Україні немає підручників ромської мови, де існує чотири діалекти та три сленги, а імпортні дуже дорогі — 50— 60 гривень. Зараз спільно з Національним директоратом освіти Фінляндії ми працюємо над перекладом методик викладання ромської мови.
Найгірше полягає у взаємній недовірі. Роми ніколи, навіть людям, з якими працюють роками, не розкажуть повної правди про свої проблеми. А про дещо мовчатимуть ще дуже довго.
P. S. Не дивлячись на такий «букет» власних проблем, цигани України згодні прийняти в свої родини ромів-утікачів з Югославії. Поки що їм офіційно відповідали — «не бажано».
Мало хто з оптимізмом дивиться на майбутнє роз'єднаних ромських громад. Чи підуть самі цигани на інтеграцію в суспільство, чи зможуть відстоювати свої права загальноприйнятими методами, чи будуть створювати матеріальні цінності? Безперечно, цигани повинні поступово завойовувати симпатію народів, серед яких живуть. Але й наше суспільство обтяжене чималими проблемами, чи в силах воно дати національним меншинам шанс, визнавши їх право на нетипову модель розвитку? Можливо, якщо буде зроблено певні кроки, менше стане косих поглядів і злобного шипіння в бік людей з такою примітною зовнішністю.
