Костянтин ЗАТОНСЬКИЙ , кандидат філософських наук, викладач, м. Донецьк:
— Я вважаю, що учасники цього форуму повинні менше приділяти увагу політиці, а більше говорити про культурну спадщину країни. Інтелігенція покликана, передусім, нести культуру, освіту у широкі маси, підтримувати, культивувати, розвивати у людей почуття такту, поваги до різних соціальних, національних верств населення. Саме над цим, мені здається, сьогодні й повинна замислитись українська інтелігенція: нам необхідно зняти напруження у внутрішньолюдських стосунках в Україні та привнести в них щось нове — світлiше, гуманістичнiше, що дозволить об’єднати не тільки людей із різним економічним статусом, а й різні національні групи, що мешкають в Україні. Тобто ідея просто зробити український народ єдиним, незалежно від різниці матеріального положення та поглядів на світ і на майбутнє України. Я думаю, це зможе зробити саме інтелігенція, яка володіє величезною творчою силою.
Тому, я вважаю, нам просто необхідний новий кодекс, концепція гуманітарного розвитку країни, яка може стати об’єднуючою ідеєю для українців. І це повинен бути не просто закритий документ, його треба популяризувати у засобах масової інформації, особливо на телебаченні, яке є найдоступнiшим для широких верств населення.
Богдан КОЗАК , народний артист України, професор, декан факультету культури та мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Я не вірю в жодні колективні рішення і збори. Тому що це завжди обертається на суцільну балаканину і лише балаканиною закінчується. Кожен діяч культури, в першу чергу, відповідальний за свою роботу, в його власній творчості і проявляється його концептуальне бачення актуальних завдань. Концепцію ж загальноукраїнську має розробити Міністерство культури і виставити її на своєму сайті, щоб усі митці мали можливість її перечитати та обговорити в пресі та інтернет-виданнях. А потім вже приймати будь-яку серйозну концепцію до виконання, а тим більше — концепцію подальшого гуманітарного розвитку України.
Однак, якщо б я увірував у користь такого заходу і виступав на ньому, то торкнувся б того, в чому я найбільш обізнаний. Приміром, у Львівському національному університеті працює факультет культури та мистецтва, і саме завдяки тому, що маємо таку інституцію, видаємо книжки та журнали, необхідні як практикам, так і теоретикам театру. Аналізуючи резонанс від цієї діяльності, журнальні статті, з упевненістю можу сказати, що для театрального мистецтва необхідно зараз якомога скоріше відновити гастрольні поїздки театральних колективів цілою Україною. Потрібні гастролі, на яких схід міг би приймати театри з центральної та західної України, і навпаки — на Галичині приймали б театральні колективи сходу, півдня, центральної України... В Україні існує колосальний брак інформації про те, що відбувається в культурному житті. Потрібні присвячені означеній темі хороші інтернет-сторінки, яких наразі не маємо. Нам потрібен канал «Культура», а не пародія на нього, що виходить десь уночі. Не хочу наводити у своїх прикладах європейські зразки, наведу приклад східного сусіда. В Росії працює прекрасний канал «Культура», який інформує і про музичні новини, і про театральне життя країни, і про нові книжкові видання, і про все, що входить у широке поняття культури народу. Підкреслюю, цей канал високої європейської якості, і мені дуже сумно, що не маємо такого...
Нам потрібен не тільки якісний театральний журнал у Львові «Просценіум», який видає Львівський національний університет, нам потрібно, щоб Харків видавав такий журнал, і, звичайно, добрий, більшого обсягу журнал «Український театр», який виходить у Києві і розповсюджується Україною. Нам потрібен обмін інформацією, професійно організований і добре заповнений інформаційний простір.
Потрібні нам і різного роду театральні фестивалі, й не лише регіонального значення, а всеукраїнські. Як приклад, у квітні Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка- Карого проводить Міжнародний фестиваль театральних шкіл. І це — чудовий зразок організаційного пошуку, на який з’їдуться колективи з цілої Європи. Ми зможемо обмінятися досвідом і дізнатися, як відбувається театральний процес не тільки в Україні, а й у Європі. Театр розвивається, він різноликий, він удосконалює різні сценічні форми, і ми теж маємо про це знати, бачити, які школи і що наразі представляють.
Я розумію, що під кожний проект потрібні кошти, яких Україні бракує. Але не можна розраховувати лише на бюджетні гроші, необхідно самостійно шукати спонсорів, причому не лише в Україні, а й за кордоном. І в цьому напрямку мусимо інтенсивніше працювати.
Вважаю, що в кожному задумі багато вирішує творча особистість, яка сміло береться за ту чи іншу справу. Тому, повторюю, й не вірю в якісь колективні збори й рішення. Бо усі ці рішення все одно має виконувати особистість — конкретна людина, митець, культурний діяч. І не знаю, чи потрібна йому якась узагальнююча концепція. Театр ставить виставу за виставою, і це — його концепція...
Даруйте, не обізнаний із тим, хто оголошував про проведення такого заходу, як Форум інтелігенції, не знаю, яким чином на нього відбирали делегатів, однак упевнений, що там не буде молоді. Це засвідчують останні з’їзди творчих спілок, причому не тільки театральних діячів. А ми мусимо відкрити двері для входження на такі наради молодих, ініціативних людей, людей з новими ідеями, енергійних, які вміють розробляти і втілювати в життя цікаві проекти, більше того — вміють шукати кошти на здійснення своїх задумів. При всьому тому вони мають розуміти і любити свій народ, Українську державу, співставляти себе із тим, що діється в Україні, себе і те, що зароджується і прогресує в світі.
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ , кандидат історичних наук, м.Хмельницький:
— Вважаю, що актуальні гуманітарні проблеми, які будуть обговорювати учасники форуму, слід розглядати у контексті всіх інших суспільних проблем. А вивчення сучасної української історії привчає до думки про те, що наше суспільство ніколи не знало іншого способу існування, крім переживання гострих військових, політичних, економічних, соціальних, гуманітарних криз. Тому вітчизняного обивателя вже не надихнеш черговими концепціями і не розтривожиш черговими розмовами про втрачене і «світлі» перспективи, про близький апокаліпсис. І у центрі, і на місцях населення переживає поточні кризи з певною апатією і роздратуванням, але не більше того.
Значна частина українців (а інтелігенція — передусім) інтуїтивно відчуває, що у межах існуючої політичної системи вони не здатні ні на що впливати, а правлячий клас зайнятий своїми проблемами, до яких турботи про простих громадян не належать.
Феномен сучасної, сказати б, пострадянської демократії полягає у тому, що джерелом влади для національної еліти сьогодні виступає не народ, а «міжнародне співтовариство» або глобальна правляча еліта (що у народі іноді символізується такими поняттями, як Вашингтон, Брюссель). Вона і визначає, на яке з місцевих владних угруповань робити ставку у проведенні на туземних територіях глобальної політики. Народ же тільки легітимізує на виборах право цих містечкових лідерів демонструвати зневажливе ставлення до його інтересів.
Таким чином всі реальні владні угруповання, що визначаються сьогодні такими політиками, як В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Р.Ахметов, В.Янукович, намагаються виграти тендер у світового співтовариства на право здійснення цієї почесної і вигідної місії. Вони не пов’язані імперативним мандатом зi своїм народом, але намагаються взяти на себе певні зобов’язання перед глобальними центрами влади, аби користуватися їхнею «кришею».
За це їх нерозумно засуджувати чи повчати, оскільки у сучасному світі іншої стратегії політичного успіху просто немає!!!
Відповідно, ці владні угруповання не мають потреби у притоці свіжих сил, оскільки вони (ці сили) можуть являти загрозу комфортному владному становищу лідерів угруповань. Нові особи (які не входять до клану на правах родичів чи друзів), як правило, у політичних проектах з’являються лише у випадках крайньої необхідності для: проведення публічних кампаній (клоуни), виконання брудних місій (кілери- провокатори) чи посилення матеріально-технічної бази (спонсори). Вони грають роль підлеглих і практично ні на що не впливають.
Яскравий приклад незапитаності нової кадрової політики — «помаранчевий» Майдан 2004 року. Тоді небувала революціонізація мільйонів людей не змогла інкорпорувати у політичний істеблішмент жодного вуличного політика. Політична каста, що склалася, не дозволила створити навіть прецедент проникнення до своїх лав позасистемних лідерів.
Не випадково на посаду символу помаранчевої революції (такого собі українського Гавроша) організаторами майдану передбачливо була призначена «баба Параска» — безпечна у кадровому та ідейному відношенні особа, яка ідеально відповідає уявленню еліт про простий, невибагливий і потішний український народ (або недонарод).
Подібна практика формування політичної системи держави робить марними будь-які форми активності громадян, оскільки вони лише посилюють легітимність існуючого неефективного режиму. Участь переважно «призначених» представників гуманітарної сфери у великому зібранні, у прийнятті відповідних рішень, які не будуть виконані, — не виняток.
Сьогодні, коли на тлі інфляції загострюється до краю соціальна криза, важко говорити про високе і вічне. Бо, як говорив відомий персонаж літературного твору, що голос сумління, коли у шлунку стоїть загальний зойк?!.
Відповідно, у мене немає ні рецептів, ні побажань нашим політикам. Вони поводяться адекватно до цинічних правил політичної гри, що склалися. Моралізувати ж у подібній ситуації також марно. Бо мораль — інструмент маніпуляції масами, але не політиками.
Віктор МОЙСІЄНКО , директор Інституту філології і журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка, професор, доктор філологічних наук:
— У мене є донечка, який незабаром виповниться 6 років, і її треба буде віддавати до школи. Отже зараз ми з дружиною серйозно замислюємось над цим, бо рівень шкіл у нас практично однаковий, і, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Приходить вже нове прагматичне покоління вчителів, які виховані на контрактній формі навчання. Раніше вчитель, викладач був фігурою непорушною і непохитною. На жаль, ми разом із Радянським Союзом зруйнували систему освіти, те, що було кращим у порівнянні із західним — європейським і американським — світом. Тому що тоді не було повального нівелювання цінностей, яке відбувається зараз. Це нівелювання проникає в кожну шпаринку українського суспільства. Нинішній активний прагматизм приносить неймовірну шкоду дітям, юнацтву, молоді. Щоб зараз виховати українську інтелігентну людину, потрібно її повністю убезпечити від спілкування, уберегти від засобів масової інформації, а це не можливо. А ЗМІ і література, на превеликий жаль, зараз діють надзвичайно згубно на молоду людину. А треба, щоб зразки, які доступні для дітей, були позитивні — і на телебаченнi, і в комп’ютері, і в газеті. Інший момент — необхідна дуже сильна стимуляція батьківського виховання, систему виховання слід тісно пов’язати із сім’єю. Щоб не було — батьки відправили дітей у дитячий садок чи школу і починають казати, щоб їх не турбували. Необхiдно, щоб слово мами i тата було вагомим. Бо в разі, коли сім’я є нулем у вихованні, дитина йде манівцями. Держава має однозначно втрутитись в інформаційний простір, у книговидавництво, в мережу поширення цифрових носіїв інформації. Необхідно вкласти кошти в спеціальні державні програми щодо цього.
Якщо вести мову про вищу школу, то варто сказати, що контрактна форма навчання у вишах у своїй суті є засобом, який дає можливість отримати диплом без отримання знань. Зараз, наприклад, є проблемою питання, до якого адвоката, лікаря чи стоматолога звернутися, бо не знаєш, що той чи інший з тобою зроблять. Отже, вважаю, контрактну форму навчання треба звести до мінімуму. Але є й інший бік — ми, наприклад, у своєму інституті поставили за мету допомогти працевлаштуватися десятьом кращим за рейтингом випускникам, у яких майже немає четвірок за підсумками навчання. Але у Житомирі черга на місця вчителів у школах на кілька років наперед. Тобто попит на хороших фахівців знівельований. Думаю, варто було б мати лише по одному класичному університету в кожній з областей України і ще з десяток спеціальних на країну. В Німеччині, наприклад, кількість посад професорів у ВНЗ обмежена.
Якщо говорити про цінності, то треба, насамперед, навчити розмежовувати добро і зло, хоча межа між цими поняттями буває дуже умовною. На таку мету повинен у повній мірі працювати медійний простір.
Петро КРАЛЮК, перший проректор Національного університету «Острозька академія»:
— Наша влада любить час від часу порадитися з інтелігенцією. То Конгрес української інтелігенції організує, то форум. Добре це чи погано? Загалом добре. Хоч якесь спілкування між інтелігенцією та владою. «На безриб’ї і рак риба» — кажуть у народі. Погано інше. Інтелігенція, в силу тривалих історичних традицій, відіграє в нас далеко не ту роль, яку відіграють інтелектуали на Заході.
Захід зумів сформувати структури, в яких інтелектуалам створювалися умови для відносно незалежної діяльності. Такими були ще середньовічні університети, католицькі ордени (принаймні, останні демонстрували незалежність від світської влади). У Нові часи з’явилися академії, видавництва, мас-медіа тощо. Інтелектуал у західному суспільстві виступає не лише транслятором знань, культурного досвіду. Він цінується як «незалежний експерт», який може мати власну думку, що йде в розріз із думкою більшості. Це не означає, що влада обов’язково приймає цю думку. Але вона рахується з нею, виробляючи більш гнучку й більш оптимальну модель поведінки. Тому на Заході немає потреби проводити якісь форуми інтелігенції. Тут і так існує прийнятна комунікація між ними і владою.
У нас же — інакше. Скільки б ми не клялися у вірності демократії, не заявляли про свої західні орієнтири і т.ін., наше суспільство й далі продовжує залишатися ієрархічним. Суть його не змінюється протягом віків, незважаючи на зміну влад. Це суспільство існувало ще за царя-батюшки, і за радянських часів, а зараз успішно відроджується в Україні. Для цього суспільства притаманний писаний чи неписаний «табель про ранги», де вищий за рангом по відношенню до нижчого за рангом має майже абсолютну владу. У такій системі опинитися на вершині влади — це мета, яка виправдовує будь-які засоби. І в такій системі інтелігенція не є конче потрібною. Тобто вона потрібна для обслуговування влади й не випадково за радянських часів її розглядали не як щось самостійне, а як прошарок, що служить робітникам і селянам (а насправді — комуністичній номенклатурі). І в нас інтелігенція залишається тим прошарком, який потрібен можновладцям для реалізації своїх планів. Тому маємо співання осанни, в іншому випадку — більш- менш пристойний піар представникам влади різних рівнів у більшості наших мас-медіа, повальне записування людей розумової праці в «потрібні партії», постійні вказівки навчальним закладам, що і як вони мають робити. І так далі, й тому подібне.
Звичайно, є винятки. Але вони, на жаль, лише підтверджують правило. Хоча, можливо, з часом ці винятки створять критичну масу, яка сформує в нас потужний прошарок дійсно незалежних інтелектуалів.
А загалом хочеться, щоб і суспільство, і влада змінили своє ставлення до інтелігенції. І тут спорадчими «форумами» не обійтися, на яких, чого гріха таїти, часто звучить те, що влада хоче почути. Потрібно інше — робота по творенню для інтелігенції автономних інституцій, власне умов, завдяки яким інтелектуали отримали б незалежність.
Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:
— Учасникам Форуму я б радив звертатися до мудрості своїх попередників, української інтелігенції, яка існувала завжди і завжди брала на свої плечі порятунок нації. Велика мудрість князя Василя-Костянтина Острозького полягала в тому, що він єдиний на той час зрозумів, що на зміну князям має прийти нова формація, назва якій інтелігенція. Тоді він заснував Острозьку академію, яка посіяла зерна, які щедро проросли і давали плоди протягом наступних століть існування української нації. В найкритичніші моменти існування нації саме інтелігенція брала на себе функцію збереження культури, духовності, моральності. Інтелігенція — не просто провідник, вона формує засади функціонування суспільства.
Інколи ми ставимо дещо завищені вимоги перед чільниками нашої держави, вимагаючи, щоб за короткий час незалежності Україна стала на один рівень з високорозвиненими державами світу. З іншого боку, ми маємо сьогодні чесно, дивлячись один одному у вічі, сказати, що за роки незалежності ми підійшли до критичної межі проблем духовності і моралі в українському суспільстві. На сьогоднішній день вирішення проблеми гуманітарного розвитку країни — це не просто нагальне питання. Ми зіткнулися із загрозою українській державності.
За роки незалежності, не дивлячись на десятки науково- дослідних інститутів психології, педагогіки, проблем виховання, теорії виховання тощо, в нашій державі досі не створено чіткої національної науково-прикладної програми виховання та навчання. Ні вчителі, ні викладачі, ні засоби масової інформації не мають уявлення, на основі яких ідей та цінностей виховувати молоде покоління. Таким чином ми підходимо до того моменту, коли майбутні еліти нашої держави перетворяться з провідників нації на її руйнівників. В Острозькій академії, для прикладу, питання виховання ми фактично вирішили, не шукаючи ніяких інновацій чи ноу- хау. Виховний процес в нашому університеті побудований на основі моралі, християнських цінностей та національної ідеї — понять, про які чомусь досі пошепки говорять в українському суспільстві. Альтернативи цим основам нема — і це визнав весь Західний світ. В Радянському Союзі спробували змінити цю систему виховання, і ви знаєте, чим це закінчилось.
Мене дивують висловлювання відомих політиків і громадських діячів про те, що в першу чергу нам потрібно піднімати економіку, а вже потім братися за історію, культуру, мораль тощо. Такі експерименти вже були. Вже будували економіку на антиморалі у фашистській Німеччині, в Радянському Союзі. В цьому контексті мені згадуються слова Рональда Рейгана про те, що Америка дає великі гроші на освіту і культуру не тому, що вона багата, а вона багата тому, що дає великі гроші на освіту і культуру. Якщо ми рівняємось на Захід, то давайте думати західними стандартами.
Нещодавно в стінах Острозької академії були проведені громадські слухання за участю представників інтелігенції Рівненщини. Нами було розроблено пропозиції до Концепції гуманітарного розвитку України. Серед них такі нагальні, як розробка Національної програми морального виховання, що ґрунтується на християнській моралі та національній ідеї, розробка діючої програми українського національного інформаційного та культурного простору, вирішення проблем сім’ї, охорони здоров’я тощо. Хотілось би висловити побажання, щоб під час загальнонаціонального форуму не лише окреслювались проблеми гуманітарного розвитку, а й були винайдені реальні шляхи подолання гуманітарної кризи в України. Настав той час, коли інтелігенція мусить взяти на себе відповідальність за той стан розвитку країни, який ми зараз маємо. @FF C:\DPG\ukr\56_09-1.TIF@FT «ХАРАКТЕР» @FA ФОТО ОЛЕГА РАСПОПІНА
