Учора у світі відзначали Міжнародний день свободи преси, з нагоди якого були оприлюднені дані низки «вимірів» рівня свободи преси. Їх суттєва відмінність полягає в тому, що серед ворогів мас-медіа в міжнародних «чорних списках» відсутнє українське керівництво. Раніше Україна неодноразово в них зазначалася.
Де на сьогодні залишається «в дії» найсуворіша цензура? Список 10-ти країн, які живуть в умовах найсуворішої цензури, складений розташованою в Нью-Йорку організацією Комітет захисту журналістів, очолює КНДР, за якою йдуть М'янма (Бірма) та Туркменістан. Наступними в цьому списку, повідомляє Інтерфакс, зазначаються Екваторіальна Гвінея, Лівія, Еритрея, Куба, Узбекистан, Сирія та Білорусь. Серед критеріїв відбору, за інформацією Комітету, — жорсткі правила офіційної цензури, заглушування іноземних радіо- і телепередач, залякування й арешти журналістів і загальний контроль держави над ЗМІ.
Що стосується змін в області свободи слова в Україні, то, за результатами дослідження організації «Freedom House», вона займає 113-те місце. З усіх країн-членів СНД це найвища оцінка. У звіті «Freedom House» зокрема йдеться про те, що «протягом 2005 року нову українську владу хвалили за ситуацію в засобах інформації, а самі ці засоби стали більш незалежними у висвітленні подій. Політичне втручання в роботу преси загалом зменшилося; а також сталася низка важливих покращань». Разом із тим, правозахисники з цієї організації звертають увагу на те, що прогрес відбувався невеликими кроками, і порушення прав засобів інформації в Україні ще існують. Крім того, у звіті «Freedom House» висловлюється деяка критика на адресу України. Керівництво країни зокрема критикують за те, що досі не припинений тиск і напади на журналістів, не завершене розслідування справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Також у наданому дослідженні йдеться, що «висвітлення подій нерідко буває спотворене та має на меті відстоювати певні економічні або політичні інтереси у зв'язку з тим, що багатьма засобами масової інформації володіють олігархи або особи, наближені до влади».
Трагічну статистику оприлюднила міжнародна організація «Репортери без кордонів», яка повідомила, що в 2005 році при виконанні своїх професійних обов'язків були вбиті 63 журналісти — це найвищий показник за останні 10 років. Жертвами нападів і погроз минулого року стали 1300 журналістів, у в'язницях на сьогодні відбувають ув'язнення 120. Найнебезпечнішим для співробітників ЗМІ залишається африканський континент, тоді як за кількістю засуджених до ув'язнення, за даними «Репортерів без кордонів», лідирують Китай і Куба. У свою чергу голова Місії ООН зі сприяння Іраку Ашраф Казі висловив стурбованість із приводу замахів на представників засобів масової інформації в цій країні (служба новин ООН зазначає, що за останні три роки в Іраку були вбиті понад 70 представників ЗМІ).
Варто також відзначити ініціативу генерального секретаря Ради Європи Террі Девіса, який закликав країни-члени організації законодавчо скасувати кримінальне переслідування журналістів за дифамацію (правопорушення у вигляді поширення невідповідних дійсності фактичних відомостей, що порочать честь, гідність і ділову репутацію потерпілого). У заяві, поширеній напередодні Всесвітнього дня свободи преси, Террі Девіс зазначає, що «погрози переслідування за дифамацію є особливо витонченою формою залякування». «Насправді покарання за дифамацію все ще передбачені більше ніж у третині держав-членів РЄ, і ці закони часто використовують для замовчування критики», — йдеться в документі. За його словами, в країнах РЄ журналісти загалом не стають жертвами тортур або вбивств. «Але це не означає, що вони завжди вільні у виконанні своїх професійних обов'язків», — наголосив Т. Девіс.
Утім, у будь-які часи журналісти вільні у своєму моральному виборі, одним із яскравих прикладів чому і донині слугує історія двох журналістів — Уолтера Дюранті та Гарета Джонса, описана нашим покійним колегою, професором Джеймсом Мейсом, що ввійшла до книжки «День і вічність Джеймса Мейса» із «Бібліотеки «Дня». Як стало відомо, 2 травня в Університеті Уельса відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Гарету Джонсу. Як зазначає професор Любомир Луцюк із Канади (maidan.org.ua), кажучи про увічнення пам'яті «людини, яка хотіла бути чесним журналістом», «залишається беззастережним те, що Джонс писав правду про Голодомор у той самий час, коли Дюранті цього не робив».
