У словниках слово стандарт визначається як «зразок», «норма». Можна пригадати і про те, що «стандартність» стоїть в одному синонімічному ряду зі «збитістю», «неоригінальністю», «банальністю», нарешті... У той же час відсутність поняття норми не дозволяє вчасно розпізнати ту чи іншу патологію. І тому стандарти необхідні. Однак, коли починають говорити про стандарти в журналістиці, для якої оригінальність — одна із неодмінних складових, завжди хочеться конкретизувати, про що ж, власне, йдеться. Дізнатися, як «стандартизація» журналістики поєднується з горезвісною свободою слова. З’ясувати, чи має йтися про суворо регламентовані правила або про дотримання єдиного правила — не вести гру поза межами ігрового поля. Саме це і спробував з’ясувати «День», звернувшись до експертів із таким запитанням:
— ЩО, НА ВАШ ПОГЛЯД, Є СТАНДАРТАМИ В ЖУРНАЛІСТИЦІ? ЯК ЇХ ЗБЕРЕГТИ? НАСКІЛЬКИ ЇХ ДОТРИМУЮТЬСЯ СЬОГОДНІ?
Але оскільки суспільство у нас таке, що трансформується, сподіватися на те, що моральний закон у наших умовах може вижити — справа безнадійна. Тому якщо йдеться про стандарти журналістики, їх треба приймати законодавчо. Цей моральний закон можна назвати кодексом журналістики. Однак я думаю, що вимоги стандартів повинні пред’являтися не тільки до журналістів і до видань, а в першу чергу — до власників, видавців.
Інна БЕЗГІНСЬКА, в.о. директора агентства Інтерфакс-Україна:
— Для журналістів-інформаційників головні стандарти — оперативність і достовірність. Оперативність — швидке подання клієнтам найсвiжiших новин у тій чи іншій сфері, це характеристика форми. Достовірність — характеристика змісту матеріалу — передбачає точність, оптимальне інформаційне наповнення того чи іншого повідомлення, яке дозволяє тому, хто читає, отримати об’єктивне уявлення, яке не залежить від чийого-небудь погляду, про те, що відбувається.
Дотримання цих двох основних стандартів — гарантія того, що читачі отримають якісний інформаційний сервіс, який їм потрібен і за який вони готові платити гроші. Гроші — одна із запорук незалежності. Читацький інтерес, націленість на задоволення запитів аудиторії — пічка, від якої треба танцювати всім журналістам.
Це — швидше технічні стандарти інформаційної журналістики. Вони не менш важливі, ніж стандарти етичні. Якщо говорити про моє трактування етичних журналістських стандартів, то до загальновідомих я додала б дещо із інших професій. Наприклад, уже швидше психологічні контролери — «не нашкодь», «думай», «сумніваєшся — перепровір», «продовжуєш сумніватися — не давай». І головний із них — «думай».
Дотримуватися стандартів легко і складно одночасно. Тут ключове слово «контроль». Журналістські матеріали — продукт, і, як усякий продукт, вони потребують постійного контролю якості на предмет відповідності основним стандартам, які названо вище, — оперативності і достовірності. Налагодити дійову систему такого контролю надзвичайно складно, ці напрацювання шліфуються роками і закріплюються в традиціях журналістських колективів.
Віктор ПОНЕДІЛКО, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— Для мене стандарт у журналістиці, еталон, до якого треба прагнути, — це абсолютна незалежність від гаманця хазяїна, від бюджету держави і від, скажімо так, загальноприйнятих норм безпеки. Адже всі ми — громадяни. І кожен журналіст, беручи ручку в руку або сідаючи за комп’ютер, щоразу думає про те, чим ця справа закінчиться. Всі ми однакові, всі ми хочемо відзначитися, хочемо показати те, на що здатні, але вищезазначений обмежувач жорстко на нас впливає. Як зберегти або як добитися цього стандарту незалежності? Відшити державу від впливу на журналістику. Відшити буквально. Як? Умова одна-єдина — має бути сильне громадянське суспільство. Тільки дотримуючись цієї умови, журналістика служить не державі, а громадянському суспільству. Тільки тоді журналістика служить тим лакмусовим папірцем, який визначає, чи відповідає держава інтересам громадянського суспільства, чи ні, терпіти цю державу чи, може, цю державу як надбудову над громадянським суспільством треба міняти. Ось тоді це буде клас.
Микола ТОМЕНКО, голова комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації:
— Я думаю, що тут ми можемо говорити про загальновизнані стандарти, а не про українські чи якісь інші. А загальновизнані стандарти в журналістиці — це об’єктивність і достовірність. Ну, і в наших умовах, я думаю, треба було б додати ще відповідальність і моральність. Це фактори, які люди, що працюють у журналістиці, повинні брати до уваги. Я думаю, що в сьогоднішніх українських реаліях поки що ці всі критерії поза межею досяжності. Можна говорити лише про, скажімо, відносне виконання. Я думаю, що в багатьох аспектах ми просунулися в реалізації принципу достовірності. Тобто існує ціла низка сфер, які не потрапляють на сьогоднішній день під прямий чи опосередкований контроль, під «фільтр» чи різноманітні роди цензури. Наприклад, можна говорити, що на сьогоднішній день з’явилася певна, більш достовірна інформація про екологічну ситуацію, про ситуацію в економічній сфері України, про реальне життя, про різні соціальні аспекти. Критерію об’єктивності так само більше дотримуються стосовно тих сфер життя, які не безпосередньо загрожують, умовно кажучи, правлячій політичній еліті і фінансовому забезпеченню цієї правлячої політичної еліти. Що стосується відповідальності й моральності, я думаю, всі ці речі, на жаль, якоюсь мірою забуті. Під відповідальністю я розумію не лише певні проблеми журналістів, а також проблеми, наприклад, законодавців і взагалі системи влади. У нас практично технологічно не виписана чітка процедура відповідальності скажімо, власника засобу масової інформації чи конкретного журналіста. Чи, наприклад, органу державної влади, який не дає інформацію. То все пов’язано з терміном «відповідальність» у засобах масової інформації. Але це не працює не з вини журналістів. Щодо моральності, наприклад, я також не звинувачую журналістів. Просто, напевно, моральність у журналістиці відповідає середньостатистичній моральності в суспільстві. І якщо моральність на якийсь час покинула територію України чи переселилась на територію островів чи офшорних компаній, будемо надіятися, що вона скоро повернеться. Знову-таки, оці всі критерії, наскільки журналістика публічна і наскільки вона актуалізована, всі ці принципи інформаційної діяльності адекватні ситуації в Україні. Тому я, констатуючи достатньо песимістичні речі, роблю це, не звинувачуючи журналістів, а, напевно, фіксуючи той стан речей, який є в Україні.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:
— Я не хочу заперечувати чи сперечатися з визначенням журналістики як другої найдревнішої професії. Боюся, що в мене не знайдеться достатньо аргументів для цього. Але повторю слова головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, які вона колись мені сказала і які мені дуже сподобалися: все може бути, але завжди треба відстоювати те, що, наприклад, у метрі — сто сантиметрів. І ніяк не менше і не більше. Тобто в кожного журналіста у його, не скажу душі, але в якомусь такому апараті, який керує Дмитро КИСЕЛЬОВ, керівник інформаційно- аналітичної служби ICTV:
— Перший стандарт журналістики — не брехати. Говорити правду. Це, вважаю, гарний стандарт і для політиків. Другий — це пропорції світу: обов’язково треба мати поняття про те, що велике, а що маленьке. Це не відразу сприймається, але є істотним компонентом стандарту. І ще, мені здається, треба розповідати не про коридори влади, не про інтриги, а про суспільство. Це, безумовно, журналістський стандарт, якого поки немає. Не треба підміняти суспільство якоюсь окремою корпорацією, яка хоче просто перехопити владу. Треба працювати iз суспільством, уявлення про яке у нас не розвинуте. Для того, щоб зберігати стандарти, треба спочатку їх створити. А поки у нас є лише крупинки таких стандартів, які треба «виростити», як урожай.
Олександр ШВЕЦЬ, головний редактор газети «Факти»:
— Стандарти в журналістиці прості, як дитяча усмішка. Їх, на мій погляд, два: професіоналізм і порядність. І перше, і друге, на жаль, зустрічаються досить рідко. Жаль... Перш ніж навчитися їх зберігати, багатьом треба ще їх просто набути. На щастя, таких професійних видань, як «День», це не стосується. Користуючись нагодою, від душі вітаю вашу газету з днем народження. Щастя, здоров’я і нових творчих успіхів усьому колективу і головному редактору зокрема.
Наталя КОНДРАТЮК, тележурналістка:
— Порядність і сумнів. Порядність не дозволить переступити грань, яка відділяє другу найдавнішу професію від першої. Сумнів примусить думати, порівнювати, аналізувати. Все інше, мені здається, питання майстерності. Адже будь-які ЗМІ так чи інакше впливають на формування людини, на її світогляд. Тому представляти свої матеріали як істину в останній інстанції журналіст не повинен. Адже йому також властиво мати людські симпатії і антипатії, помилятися або щиро вірити в те, що згодом у самого ж викличе лише іронічну посмішку. Ніхто не буде заперечувати: ЗМІ — найефективніший механізм ідеологічних маніпуляцій. Звідси — інший ступінь відповідальності журналіста за те, у чому він переконує глядача, читача, слухача. Не раз ми були свідками того, як створені пером кумири розсипалися в пил. Першими, як правило, розчаровувалися самі творці і тим же пером починали розвінчувати своїх героїв. Двічі образивши довіру людей, двічі неетично і непорядно повiвшися з читачем, з кумиром, iз самим собою... Часом наші ЗМІ нагадують вироки суду. Одне категорично обвинувачується, інше захоплено виправдовується. Падіння рейтингу довіри вже показало — наскільки далеко зайшли ми у своїй безапеляційності. Ми не судді, і не варто журналістам взагалі підміняти собою кого б там не було — політиків, економістів, знавців, порадників.... розвішувати ярлики, повчати, давати рекомендації — це для інших професій. Журналіст повинен сумніватися, що всі і все роблять на благо, шукати докази або спростовувати свої сумніви, а висновки нехай залишаться за тими, для кого він, власне, пише, друкує, знімає. Я маю на увазі не хазяїв, не владу, а народ.
Сергій КИЧИГІН, головний редактор газети «2000»:
— Журналістика — це величезний світ. Є видання розважальні, аналітичні, і у всіх — абсолютно різні стандарти. Хоч би про що журналіст писав (хоч про бублики, хоч про космічні програми) — це повинно бути цікаво. Ось це і є стандарт, на мою думку. Хоч інтерес — поняття досить об’ємне. Можна писати цікаво про відірвані руки і ноги, як це роблять в деяких виданнях. Це також цікаво, але писати таке соромно. В українській журналістиці стандарти треба піднімати.
Валентина СИМКОВИЧ, оглядач редакції «Суспільство» газети «Киевские Ведомости»:
— У навчальному посібнику для журфаку, виданому два роки тому, я наштовхнулася на таке практичне завдання. «Знайди в Інтернеті фактичну (початкову) інформацію про наміри держави щодо регулювання Інтернету і на підставі цих фактів напиши статтю у двох варіантах: а) держрегулювання потрібне; б) держрегулювання не потрібне». Ось це — ази професії, як вони подаються. У них первісно закладено завдання інтерпретувати початкову інформацію під будь- який погляд. Що після цього можна сказати про стандарти нашої журналістики? Якщо й говорити про стандарти, то лише про ті, які ми уявляємо в ідеалі, до яких прагнемо. Їх можна назвати загальноєвропейськими стандартами журналістики. Перший із них — поділ власне інформації і журналістського коментарю до неї, щоб читач чітко розумів, де власне факт, а де його аналіз. У наших же традиціях — переказувати факт так, як його сам бачиш і оцінюєш. І суб’єктивна оцінка входить у конфлікт із критерієм об’єктивності.
Другий стандарт — це повнота інформації. Треба повідомляти про всі значущі події. У нас же одні не помічають дій опозиції, інші не помічають дій уряду.
Третій стандарт — це елемент «останнього інтерв’ю» (як його називають на Заході). Це означає висвітлювати думки всіх порушених сторін. Ось ці стандарти і є європейськими, які ми маємо на увазі, коли говоримо про свободу слова. Як зберігати ці стандарти? Швидше їх треба прищеплювати, створюючи свій кодекс журналіста. Це мають бути єдині правила гри для всіх. В ідеалі — це моральний закон. ним у професії, мають зберігатися певні еталони. Усвідомлення якихось простих речей має бути непорушним. І якщо тобі хтось скаже, що в метрі — дев’яносто сантиметрів, ти все- таки мусиш сказати «ні». Тобто є речі, відступати від яких не можна ніколи, ні за яких обставин. Оце є стандарт. Для мене ще одним стандартом у цьому сенсі є таке. Журналісти можуть мати різні правди, тому що правда в кожного своя. І уже сьогодні можна сказати — цей працює на такого хазяїна, той на такого (у нас же ж не може йтися про незалежність всерйоз). Отже, кожен дотримується своєї правди. Але журналіст, який себе поважає, не повинен їх аж так часто міняти. От сьогодні він до кінця стоїть, вмирає за цю правду, а завтра — вже за іншу, лише тому, наприклад, що змінилося джерело фінансування. Щось уже одне має бути. Для мене це є стандарт. Хоча допускаю, що людина може мінятися та міняти свої переконання. Це, в принципі, нормально. Але робити це людина повинна також чесно. От що має лишатися у журналіста, так це поняття совісті. Наприклад, я подорослішала і зрозуміла, що та чи інша ідеологія, якої я дотримувалася, мені більше не подобається, що вона є хибна: хтось мені це довів чи я сама досягла іншого ступеню в своєму розвитку. То я повинна про це заявити. Я не повинна казати, що така, як я тепер, я була завжди. Ні, я змінилися. Я помилялася. Тобто журналіст також повинен каятися. Повинен зізнаватися якщо не в своїх помилках, то у зміні свого ставлення до чогось. І ще. От що він точно не повинен робити, де б він не був і в кого б не брав гроші, так це скрізь заявляти, що він незалежний. От це просто смішно слухати. Або ще один приклад. Коли я працюю на цю людину і працюю на такі-то гроші, то я не повинна казати, що той, хто працює на іншого і має там теж якісь свої гроші, — продажний, бо він не працює на мого хазяїна. Це те, що я зараз спостерігаю дуже часто. Я не хочу нікого засуджувати, я лишу це для себе — для того, щоб знати, як ставитися до тієї чи іншої людини. Але я дуже добре пам’ятаю життєвий шлях багатьох журналістів, чиї імена зараз відомі. І дехто з них мене дивує. Він себе поводить так, ніби він сам забув, яким був раніше. А я добре пам’ятаю. Тому я знаю, кому подавати руку, наприклад, а кому — ні. І ціну незалежності і свободи кожного з них також знаю. Але є люди послідовні. Ідейні переконання тієї чи іншої людини мені можуть бути несимпатичними. Але оскільки ця людина послідовна, я їй руку подам і, в принципі, коли професія чи життя зведе з нею, цілком спокійно буду з нею розмовляти, тому що я поважаю цю людину за те, що вона така, яка є. Вона не видає себе за когось іншого. I от коли у такої людини запитаєш, скільки сантиметрів у метрі, вона тобі скаже: сто.
І про найголовніший стандарт. Для мене завжди в журналістиці стандартом є: інтерес моєї землі має бути понад усе (на жаль, не можу сказати, що «земля» у нашому випадку дорівнює «держава»).
