Софія Ротару і Леонід Кравчук. Наш фотокореспондент зафіксував їх у момент незапланованого й незрежисованого танцю. Під час церемонії вручення премій у рамках програми «Людина року» Ротару, виконуючи пісню, йшла по залу, побачила Кравчука й запросила до танцю. Він вмить відгукнувся. Зал вибухнув оплесками, оцінивши легкість, гумор, гідність, з яким було виконано експромт, — це зрозуміло. А ще — таким цілком природним у такій ситуації чином відреагував на дві яскраві особистості. Та що там — на два явища у нашій новітній історії. Це зовсім не значить, що всі й завжди приймали їх беззастережно. Хули, може, навіть більше було, ніж похвал. У чім-чім, а у цьому ми майстри. Коли — справедливо, коли — ні.
Раніше її недолюблювали за зайвий громадянський пафос (владі догоджає), пізніше, коли стало дозволено, докоряли за пісні на кшталт «Хуторяночки» (куди вже попсіше), то — за те, що не змінюється, то — за те, що зміняються дуже поспішно на догоду моді. Та факт залишається фактом — вся українська естрада, по суті, «вийшла» з Ротару. Навіть ті, хто будував свою творчість від протилежного. Вона була й залишається певним стандартом, на який орієнтуються всі, навіть коли не готові самі цього визнати.
Роль Леоніда Кравчука у сучасній українській політиці, як це не дивно звучить, чимось подібна. Саме він, типовий представник мейнстріму, що визначає «правильний» напрям загальної течії, одним з перших привніс у політичне життя елементи терпимості й коректності, тим самим значною мірою полегшивши життя насамперед своїм непримиренним критикам та опонентам.
Софія Ротару і Леонід Кравчук. Дві епохи, які були і є. Зі всіма протиріччями, помилками, чеснотами й огріхами, властивими нашому часу. Проте часи міняються. Наносне зникає. Суть залишається.
