«Цісарська кава» виявляється невеличким дерев’яним кіоском.
Робітник замітає у великий совок розбиті шибки та уламки пластмасових стільців.
Повз мене проходить якась досить пристойна на вигляд бабця і змовницьки
каже до мене: «Поджечь ее мало» (саме цими словами і саме цією мовою).
«Ее» — це, як я вже знаю, йдеться про господарку кафе — Тетяну Нікітчин,
музиканта і композиторку, в кафе якої Ігор Білозір заходив досить часто.
Кіоск розгромили в день похорону композитора — 30 травня (львівська преса
охарактеризувала погром як «сліпий бунт екзальтованих бабусь», а один чудовий
львівський поет пояснив це як «інстинктивний викид емоцій політичного люмпену,
що не знає інших способів боротьби»). Через день, 1 червня, біля «Цісарської
кави» я зустрілася з Богданом Гнатовським, колишнім журналістом, безпосереднім
учасником подій 8 травня.
ДВI ДУМКИ
Минулого четверга на сторінках «Известий» з’явилася
стаття Яніни Соколовської «Пісні наші і не наші» з підзаголовком «У Львові
питання мовознавства вирішують за допомогою погромів». Для автора публікації
вбивство Ігоря Білозiра, яке вона назвала «мотивом для націоналістичних
погромів у Львові», стало приводом для того, щоб у вельми ультимативній
формі поставити питання про зміцнення становища російської мови в Україні,
запровадження подвійного, українсько-російського громадянства і подібні.
Сьогодні ми публікуємо два відгуки наших читачів на цю статтю.
«Не можна терпіти плювки, інакше звикаєш до цього і
вважаєш це нормальним ставленням»
Шановна редакціє! Хочу звернути вашу увагу на замітку Яніни
Соколовської на 4 стор. «Известий» за 1.06. ц.р. Щиро кажучи, з мене, росіянина
за походженням, котрий все життя прожив на Україні, російські телебачення
та газети зробили майже українського націоналіста (і я знаю, що не лише
мене). Виявляється, Білозiра вбили за право співати пісні російською мовою,
а боязка вимога віддати лише частину коштів, привласнених Росією після
розпаду СРСР, — це «націоналістична хвиля». І «при цьому Київ геть відмовляється
від запровадження подвійного громадянства». Тобто, на думку автора (та
й більшості російських політиків), в Україні має бути два гатунки громадян
— російсько-українці з широкими правами, і просто українці — з правами
вужчими. Мені 51 рік, майже 30 років працюю лікарем, багато разів був у
Москві та в інших російських містах і при радянській владі, і пізніше.
Можу точно сказати, що такий підхід до українсько-російських проблем характерний
переважно для москвичів, незалежно від їхнього становища. При цьому типове
московське хамство в однаковій мірі проявляється як до українців, так і
до жителів російської глибинки — і так було завжди, вочевидь, так буде
й надалі. У розмовах із освіченими москвичами з’ясовувалося, що Херсон
і Миколаїв — древні російські міста, які знаходяться... в Криму(!?), також
древньому російському. Вони з презирством ставляться до всього немосковського,
і це — факт. Я прошу редакцію звернути увагу на цю замітку й відгукнутися
на неї — не можна терпіти плювки, інакше звикаєш і вважаєш це нормальним
ставленням. З повагою,
Валентин ШУМАКОВ, лікар «Не зашкодь!»
Трагічні події у Львові, пов’язані із загибеллю Ігоря Білозiра,
примусили замислитися. Що це? Фатальний збіг обставин чи закономірний результат
потурання влади виявам націонал-екстремізму в тому числі. І чи випадково
саме Львів став місцем кривавого з’ясування на національному грунті? Упевнений,
багато хто зі співвітчизників задають собі ці питання та шукають відповіді
на них у повідомленнях ЗМІ та офіційних джерел. Чи варто говорити про те,
наскільки вирішального значення в подібній екстремальній ситуації набуває
друковане слово? Думається, головне зараз — не давати волю емоціям, як
це, на мій погляд, трапилося з автором публікації «Пісні наші і не наші»
в «Известиях» за 1.06.2000 р. І не треба поспішати з узагальненнями, спираючись
лише на уривчасті суперечливі відомості про львівські події. Шановним газетярам
я порадив би діяти за медичною заповіддю «не зашкодь». Дуже вже ж вибухонебезпечна
тема національної нетерпимості. Тієї нетерплячості, котра не визнає аргументів
розуму і якою вимощено дорогу до югославського пекла. Тому я не розцінював
би тимчасовий мораторій на емоційні публікації як посягання на свободу
слова. Що стосується львівського конфлікту, то виник він, схоже, не на
порожньому місці. Не є таємницею, що львів’яни не дуже переобтяжували себе
профілактикою поширення небезпечного вірусу політекстремізму. Ось і пожинають
тепер плоди своєї безтурботності. Не кажучи вже про мовну проблему, яка
при невмілому вирішенні здатна трансформуватися в політичну, котра може
викликати антагонізм і протистояння. Рятуй нас, Боже, від цієї напасті!
Iгор СМУШКОВ, інженер, активіст правозахисного руху
Закінчення на стор. "Суспільство"
