Друга світова війна зі зрозумілих причин ще дуже довго залишатиметься однією з чільних, наскрізних тем на пострадянському телевізійному просторі. Знов і знов з’являтимуться на екранах як класичні високохудожні й більш-менш правдиві (з огляду на реальні історичні колізії) фільми минулих часів, так і суто пропагандистські витвори сталінсько-брежнєвської доби, які хтось знову долучає до своїх арсеналів. А на додачу й нові, нерідко теж наснажені пропагандою серіали. Бо ж ця війна донині є складовою поточних політичних процесів. Добре це чи погано — але це самоочевидний факт. А тому на нього слід зважати, якщо ми хочемо бути історичною нацією.
Тим більше, що в Росії останнім часом виробництво телесеріалів на воєнну тему почало знову перетворюватися на таку собі «мистецько-пропагандистську» індустрію, тільки більш грамотно улаштовану, аніж у радянські часи. Гроші вкладаються не задурно: народ дивиться, піпл хаває, нечисленні обізнані інтелектуали матюкаються, а ідеологічна робота йде на повну котушку. Катастрофічні поразки Червоної армії перетворюються на перемоги, нездарність командування пригладжується героїзмом рядових бійців і середніх командирів, кудись щезає провальна робота фронтової розвідки, кількість загиблих з радянського і німецького боків показується однаковою, одне слово — історія, яка ще, власне кажучи, і не досліджена як треба (всі найважливіші документи наразі міцно замкнені у московських спецархівах), знову переписується у потрібному Кремлю стилі. У тому числі й історія української участі у цій війні.
Ба більше: якщо в радянські часи обов’язковим був показ на екрані фронтової дружби представників різних народів СРСР, обов’язково із включенням до цих представників українців, інколи навіть у генеральських чи маршальських чинах, то нині на телеекрані з боку «наших» — майже суцільні етнічні росіяни, з вкрапленнями представників народів Російської Федерації. А якщо й майне якийсь персонаж із українським прізвищем — то або злодійкуватий старшина, або якийсь телепень, або зрадник батьківщини. Одне слово, воювала російська армія російською зброєю; а те, що на різних етапах війни в цій «російській» армії вистачало українців — від кожного п’ятого до кожного третього — тепер ретельно замовчується. З іншого боку, замовчується й те, що значна маса українців (зовсім не галичан, а від Донбасу до Вінниці) не хотіла воювати в Червоній армії, тікала з неї, ховалася від мобілізації чи відступала з німцями, не будучи аніяким чином прихильна до ідеології нацизму...
Одне слово: ці два виміри правди війни успішно ігноруються, тоді як в радянський час ігнорувався тільки один із них.
Ну, а «російська армія» — це, вслід за радянськими ідеологічними взірцями, знову «рятівник людства». Для доведення цієї тези, втім, використовуються більш хитрі, ніж у минулі часи, засоби: не патетичні сцени з політруками і не нагадування про величезне число загиблих солдатів, а телерозповіді про героїчні місії спецназу й розвідки, які то знищують німецьку диво-зброю, то викрадають надзвичайно важливі документи стратегічного ѓатунку, то вкотре вже викривають зрадницькі плани західних союзників підписати сепаратний мир із Гітлером (хоча насправді такі спроби робив саме Сталін, а творцем принципу беззастережної капітуляції Німеччини був Рузвельт...).
Утім, ремствувати на те, що хтось не так робить телесеріали чи викривляє в них реальну історію, — це справа непродуктивна. Будь-яка держава, що має самоповагу, виробляє власну кіно- і телепродукцію, якою задовольняє попит громадян на «націоцентричну» версію минулих подій (наявність такої версії, до речі, зовсім не означає необ’єктивності; просто з усієї суми фактів, ясна річ, на перший план виходить те, що цій нації болить, що її турбує, що їй потрібно осмислити чи переосмислити).
Навіть Ісландія, населення в якій стільки, скільки у Дніпровському районі Києва, регулярно робить фільми «про війну». А от Україна — практично ні, добровільно віддавши свій телепростір російським серіалам та американським бойовикам (часом, між іншим, вельми непоганим, але...).
Я далекий від думки, що треба перепиняти комусь шлях на телеекрани України, навіть стрічкам відомої доби про «сталінські удари» і «зрадницький кримськотатарський народ» — потрібні лише обов’язкові коментарі істориків; було б непогано, до речі, з такими ж коментарями показати і нацистські фільми, особливо хроніку, бажано вперемішку з комуністичною — ефект буде вражаючий, гарантую. Але головне, як і у всякій справі, — робити свою, власну конкурентоспроможну продукцію. І така в Україні існує — але тільки в жанрі документального кіно та телевізійної публіцистики. З художніми ж стрічками значно складніше. Кінофільми Олеся Янчука — це радше тільки пристрілка до теми; тим більше, що абсолютна більшість українських родин була пов’язана з «радянським» боком (за певної умовності цього терміну), отож емоційну реакцію тут «стрижуть» передусім російські серіали...
А тим часом український вимір історії Другої світової війни надзвичайно багатий на нестандартні події та постаті. Це невипадково. Бо надто вже нестандартним було місце самої України в історії цієї війни. Ще до початку всесвітнього бойовиська про ключове значення контролю за нашою країною у майбутніх геополітичних змаганнях говорили такі знані політики, як Пілсудський та Троцький. І, звичайно, Сталін та Гітлер. Отож Україна закономірно стала одним із головних театрів воєнних дій у 1939—1945 роках. Бої то затухали, то спалахували з новою силою; фронти прокочувалися, зникали в далеких просторах і знову з’являлися в українських степах, горах і лісах. Головні європейські геополітичні гравці прагнули накласти лапу на Україну, не переймаючись, чи хоче цього вона сама.
У цій ситуації одні українці намагалися протистояти всім і вся, воюючи на стількох фронтах, на скількох це було можливо. Інші мовчки йшли у рабство. Треті приставали до однієї з геополітичних сил, але все одно проявляли свій власний характер, не вписуючись у стрункі лави радянського, польського чи німецького вояцтва. Четверті активно уникали участі у війні на будь-чиєму боці. П’яті просто рятували життя — свої та ближніх... Одне слово, вибір дуже великий, і сюжетне багатство значно більш масштабне, аніж у американців, росіян чи поляків. Бо ж українці (як етнічні, так і вихідці з України) були всюди, майже в усіх арміях, на всіх сухопутних фронтах та океанах.
І якби ж то в Україні знімали телесеріали! Які сюжети пропадають, Господи!
сь лише три з них — які можуть бути використані тільки УКРАЇНСЬКИМИ студіями. Чому — ви самі легко зрозумієте. І це при тому, що в них немає, власне кажучи, якоїсь пропагандистської основи...
СЮЖЕТ ПЕРШИЙ: СТЕЛЛА КРЕНЦБАХ
«Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА — Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревеки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я не раз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабіна міста Б. в Західній Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеевої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла».
Це фрагмент із коротких спогадів Стелли Кренцбах (тут і далі у цитатах зберігаємо правопис оригіналу). Очевидно, значній частині читачів відомо про цю жінку, чия доля може видатися вигаданою телесценаристом. Але ні, сценарист такого не вигадає, він навряд чи зуміє настільки точно провести свою героїню колами того пекла, яке було на західноукраїнських землях з кінця 1930-х і аж до середини 1950-х.
«В році 1935 я здала матуру і хотіла записатися у Львові на медичний факультет. Але моє подання відкинули разом з поданням 38-ми українців. Я була одинока жидівка, якої не прийняли. Тоді я записалася на філософію. Цього року виїхали до Палестини мої батьки, до яких я мала приїхати після закінчення студій. В червні 1939 р. закінчила я студії і одержала докторський титул. 28-го вересня мав відплисти до Палестини корабель, на який я мала зарезервований квиток. Але 1-го вересня вибухла війна і я не встигла виїхати зі Львова. Нові господарі — большевики спочатку ставилися до жидів прихильно. Я відразу одержала працю в середній школі, промовчавши, очевидно, моє соціяльне походження. Але не минуло року, як одного ранку з’явилися в моїй хаті міліціонери і звеліли збирати речі в дорогу. В яку дорогу? — спитала я спокійно, думаючи, що зайшла якась помилка. Я показала їм паспорт, усі потрібні довідки. Але все було даремно. Прийшов наказ вивозити жидів на Сибір та й годі. І тоді я почала збирати всі речі, одягнулася в найліпше вбрання і думала піддатися долі. Перед виходом я попросилась в туалету. Мені дозволено. Там ждав мене рятунок. Я жила в партері, вікно туалети виходило на подвір’я, я вискочила через вікно і перехідною брамою втекла на іншу вулицю».
Ось — сідай і розписуй мізансцени, формуй діалоги!
«Ввесь час, аж до відходу большевиків, я переховувалась в моєї товаришки Олі, доньки священика з нашого містечка... Коли вступили у Львів німці, я була мабуть одинокою жидівкою, ще раділа їхньому приходові. Я думала, що вони створять Україну, а самі підуть проти большевиків. Але як я болюче розчарувалася! Скоро моя радість перетворилася в жах. Те, що почали робити німці з жидами, а опісля з українцями, було ніщо інше, як тільки продовження большевицької жорстокості».
Ну, а далі маємо колосальний простір для того, щоб провести героїню тодішньою Галичиною, подивитися її очима (випадкової спостерігачки) і на ОУНівську чолівку (дискусії — до якої межі йти з німцями, чи допомагати їм у винищенні євреїв чи ні, як співвідносити легальну й нелегальну роботу тощо), і на звичайний побут звичайних людей (хоч як це не парадоксально, часом цей побут був ліпший, ніж за більшовиків), і на окупаційну політику (бо ж героїня добре знала німецьку), і, звичайно, на лісовиків, вояків УПА. Без будь-яких замилувань чи пропагандистських настанов, у дуже жорсткому, а водночас і трагічно-драматичному стилі, який підказує сама авторка:
«Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на смерть в супроводі декількох поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рота, щоб не крикнути їм: «Киньтеся і вбийте тих кількох поліцаїв, вас переважаюча більшість, згинете і так, але як герої, а не як раби!»... Те, що почали робити німці з жидами, а опісля — з українцями, було не що інше, як тільки продовження большевицької жорстокості».
Ну, а епізод, коли Стелла Кренцбах уже після майже річного перебування в УПА, після розвідувальної роботи уже в радянському тилу потрапляє до в’язниці й засуджується до смертної кари — просто-таки готова сцена для телефільму, причому під час якої сльози будуть на очах у всіх глядачів:
«Мене дали у камеру смертників. Нас було 24 в кімнатці, яка з трудом могла помістити 12 осіб. Між засудженими була 70-літня бабуся і 12-літня дівчинка. Останню засудили за те, що пасла корову під лісом, ніби на те, щоб повстанцям доставляти молоко. Кожній з засуджених приписували обвинувачення, яке було абсурдом. Коли погасили в коридорах світло, жінки рішили всю ніч провести на молитві, щоб гідно зустріти ранком смерть. Стара бабуся зняла з грудей гарний хрестик, на якому блищало срібне знам’я Розп’ятого Христа. Всі по черзі цілували хрест, а тоді почали шептати молитви. Я молилася з усіма, щиро... Не знаю, скільки часу пройшло, нам на молитві, як раптом почули ми стріли і метушню на коридорах. Стрілянина змагалася, ми не знали, що сталося, але якась надія вступила в наші серця. За деякий час двері нашої камери відчинилися, а в них стали хлопці, яких я знала з лісу. Тоді містечко Р. було чотири дні в руках повстанців».
А далі — партизанське життя в карпатських лісах, бої, прорив в Австрію... Далі — від’їзд до Ізраїлю і зустріч із батьками. Далі — життя в Ізраїлі, який був і залишився, по суті, прифронтовою державою. І — згадки про Україну та намагання довести всім, що Україна має бути вільною.
«Батьки змалку защіплювали в мене любов до Ізраїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України...»
СЮЖЕТ ДРУГИЙ: ГЕНЕРАЛ МИКОЛА ПОПЕЛЬ
Інший текст, який може бути основою для не менш цікавої оповіді про долю по-своєму нестандартної людини — це спогади генерала Попеля «Дні в полум’ї» та інші тексти цього танкіста, що пройшов війну з літа 1939 року (Халхін-Ѓол) по травень 1945 року (Берлін).
На перший погляд, генерал Попель — всього лиш радянський політпрацівник, переконаний комуніст. Служака, котрий у своїх спогадах всіляко вихваляє керівну роль партії та переваги комуністичного ладу. І в той же час людина, котра описує у своїх спогадах ситуації, які прямо суперечать її ж деклараціям, та прохоплюється про такі речі, поряд із якими відпочивають відомі розвідки Віктора Суворова.
У червні 1941 року Попель — заступник командира з політчастини або ж комісар 8-го механізованого корпусу, розташованого на Галичині. Корпус мав близько дев’яти сотень танків, був непогано підготовлений, і за планами операції «Гроза» повинен був діяти на вістрі головного удару Червоної армії — на Краків, на Познань, а далі — на нижній Одер, до Балтійського моря. Пізніше він згадував:
«У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, «програвали» на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... У штабних іграх і на вченнях ми — боронь Боже! — аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...»
Цей фрагмент зі спогадів Попеля після 1968 року був вилучений. Адже він прямо свідчив про підготовку в 1941 році Сталіним війни проти Німеччини. Війни в жодному разі не оборонної. До останньої, як засвідчив Микола Попель, ніхто не готувався. Але сталося інакше. Гітлер устиг першим, радянське командування ставило танкістам божевільні завдання — пройти за день півтисячі кілометрів по ѓрунтових дорогах, а на Західній Україні вибухнуло народне повстання проти комуністів:
«Коли о восьмій ранку 24 червня з мотоциклетним полком, до складу якого входили також танки і бронемашини, я в’їхав у Львів, нас зустріла гнітюча, напружена тиша. Вулиці були майже безлюдні. За винятком центральних, якими безперервним потоком їхали і йшли біженці. Зрідка гриміли поодинокі постріли. В міру того, як наші машини вступали у місто, постріли лунали дедалі частіше. Жодних ознак міських властей нам виявити не вдалося... Мотоциклетному полку довелося виконувати невластиві йому завдання — вести бої на горищах. Тут були обладнані спостережні і командні пункти, вогневі точки, склади боєприпасів... Противник контролював кожен наш рух, а ми його не бачили».
Скажіть-но, який московський серіал покаже народне повстання у Львові в червні 1941 року, хай навіть його колись описав комуніст-політпрацівник?
Ну, а далі... Рухома група у складі трьох сотень танків на чолі з Попелем наприкінці червня 1941 року завдала удару на Дубно. Це був єдиний успішний танковий удар першого періоду війни, і він поставив на грань зриву весь нацистський план «Барбаросса».
«Для гітлерівців наш удар — цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що росіяни наважаться полізти на комунікацію, де і вдень і вночі хурчать німецькі колони. У самих трусах — загоряли на сонці — метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків. З ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. На всю широчінь шосе ішли наші мотоциклісти, а праворуч від них — танки, з гарматами, обернутими вліво.
Коли я з пагорка побачив цю швидкоплинну лавину, то відчув особливу радість, яку дає свідомість власної сили. Але ж це було не все. Десь на захід, приховані рідкими перелісками, наступають танки Болховітіна...
Бій розпалився на розлогому житньому полі, кілометрів за десять на південний захід від Дубна. Видимість дуже добра. З невеликої висотки на північ від Підлужся, не виходячи з танків, ми з Васильєвим стежимо за боєм...
Чого німці абсолютно не сподівалися — це в своєму тилу полку Болховітіна. Як дзиѓи, почали крутитись на полі жуки-танки, наче мурашки, забігали туди-сюди піхотинці!.. Тим часом з флангів ударили мотоциклісти, в атаку перейшов Волковський полк.
З оточеним угрупованням противника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще.
Входили в Дубно, коли вже зовсім заночіло».
Спогади звучать так, наче це 1945, ну, 44 рік. Але це червень 1941 року. Хочу звернути увагу: хоч цей удар планували 20 хвилин (!!!), але це був єдиний успішний потужний удар. Мабуть, тому, що тут усе планували і вирішували самі танкові генерали, а не Генштаб на чолі з Жуковим, не нарком Тимошенко, не особисто товариш Сталін, і не штаб Південно-Західного фронту. Але група Попеля не була підтримана іншими мехкорпусами, а сам він не зумів уповні скористатися вигодами свого положення.
Опинившись під Дубно в оточенні, танкісти Попеля організовано вийшли з нього. Знаний наказ Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року, де полонені були оголошені зрадниками і було скомандувано всіма засобами знищувати їх і піддавати репресіям їхні сім’ї, одночасно в якості позитивного прикладу успішної боротьби в тилу ворога називав групу Попеля:
«Комісар 8-го мехкорпусу — бригадний комісар Попель і командир 406-го стрілецького полку полковник Новиков з боєм вивели з оточення озброєних 1778 чоловік. У запеклих боях із німцями група Новикова-Попеля пройшла 650 кілометрів, завдаючи величезних втрат тилам ворога».
Але жодна людина не одержала нагороди — ані за контрудар під Дубно, ані за рейд ворожими тилами. Чому? Одна із загадок війни. І одна з прикметних деталей біографії генерала Попеля, який відкрив свій бойовий рахунок 25 червня 1941 року — у ті дні, коли значна частина радянського генералітету або відсиджувалася подалі від передової, або «перебазовувалася» у тил.
«Я вискочив слідом за Бурдою, але вже не вгледів його. З гуркоту здогадався: командир повів свій танк. Я крикнув Коровкіну: «Заводь!» і вліз у «тридцятьчетвірку». Добре, що цього разу прихопив її з собою, не звіряючись на самий «хорх»... У запалі бою втрачається відчуття часу й місця. Не помітив, як ми, маневруючи, вийшли до околиці Цибуліва... Танк Бурди, не відповідаючи, мчав попереду. Раптом різко загальмував. Я наказав Коровкіну наблизитися, прикриваючи вогнем «тридцятьчетвірку» командира бригади. З переднього люка машини Бурди вивалився механік-водій. Розмахуючи руками, він біг нам назустріч. Я відкинув верхній люк і почув:
— Командира, командира вбили!..»
Це — вже лютий 1944 року. Ніхто не силував генерала, тепер уже члена військової ради 1-ї гвардійської танкової армії, самого йти в атаку. Отож було б що показати в воєнному серіалі, не відступаючи від канви подій...
А тепер до слова про Миколу Попеля запросимо свідків і учасників тодішніх подій. Ось що про нього пише у спогадах Микита Хрущов:
«Не пам’ятаю, з нашої ініціативи цього разу чи це була ініціатива Ставки, знову ми приїхали до Москви, зустрілися зі Сталіним. Для однієї з наших армій я попросив дати членом Військової ради генерала Попеля. З ним я познайомився у перші дні війни, коли він був комісаром у корпусі, яким командував генерал Рябишев. Попель дуже сподобався мені своїми спокоєм, розсудливістю і мужністю... Тепер же я попросив Попеля знову до нас. Сталін погодився».
З партійних верхів — до солдатських низів. Яків Макаров, радист-кулеметник танка, учасник параду Перемоги:
«Цю військову грамоту мені, як і моїм однополчанам, вручали в Берлині в День Перемоги. Підписали її наш командарм гвардії генерал-полковник Михаїл Юхимович Катуков (було йому тоді сорок п’ять років, красивий міцний чоловік) і член війсьради армії гвардії генерал-лейтенант Микола Кирилович Попель. Мій батько був трохи старшим за них віком, і ми з ним пішли в армію майже в один день. Узявши в руки грамоту, я наче в батьківські очі глянув».
І зовсім іншу думку про генерала мала Катерина Катукова, дружина командувача 1-ї гвардійської танкової армії:
«Микола Попель — невисокий на зріст, кремезний, з красивим обличчям, очі чорні з вогником. Не дурний. Попри зовнішню привабливість, він був дрібний себелюбець, полохлива душа. Канцелярист, без серця і совісті... Треба віддати належне Миколі Кириловичу — він був дуже талановитим фахівцем, умів чудово орієнтуватися в обстановці. Але от прийняти своє, оригінальне рішення не вмів, не було у нього такого таланту.
Микола Кирилович був красномовним, любив говорити красиво, і це йому вдавалося. Він мав добру пам’ять, але проголошував не свої слова, які йшли від душі й таланту, а чужі, і всі дуже добре це відчували і розуміли. Був він великий формаліст. У костюмі — модник, вихолений, виголений, чистий. Йому було дуже важко догодити. Попри наказ не писати щоденників, не возити документи й архіви, він збирав такі документи, відсилав їх до Москви. Після війни він написав три книги...
Невдовзі після закінчення війни Попелю запропонували виїхати до Москви. До нас приїхав новий член військової ради Семен Іванович Мельников. Це була зовсім інша людина, не схожа на Попеля, як день і ніч. Семен Іванович був справді політпрацівник ленінського типу. Він став справжнім помічником у новій, важкій справі створення і становлення соціалістичної держави на землі Німеччини».
І справді, який там працівник ленінського типу з генерала Миколи Попеля! Приклад: коли треба налагодити життя в зайнятих танкістами пригородах Берліна, почали шукати фахівців, але Попелю доповідають, що вони майже всі нацисти. Репліка на вустах високопоставленого комісара несподівана: «Чорт з ними, що нацисти. Головне, щоб справу робили».
Додамо до цього, що ще гірші слова Катерина Катукова знайшла для іншого відомого українця-танкіста — генерала Андрія Гетьмана. Звісно, бути чистим і виголеним на війні — може, для когось і гріх. Так само, як і боротися з пияцтвом в армії. Але чи так уже була товаришка Катукова неправа, коли йшлося про казенні слова, якими комісар Попель агітував бійців? Ось фрагмент з його мемуарів, діалог зі старим священиком на Буковині:
«Старий відімкнув скриньку з гуцульським різьбленим орнаментом.
— Гляньте, прошу вас.
І витрусив на полірований стіл кілька тонких книжечок у різнокольорових обкладинках.
— От паспорти і посвідки, які я одержував за своє сімдесятирічне життя. Австро-угорський, польський, російський, прошу пробачення, радянський, а це ось германа... Лише одного нема й нема.
Я запитливо подивився на старого.
— Українського...
— А український існує, — перебив я мого співбесідника. Радянський — це і є український. Правда, він свідчить не лише про національну приналежність, а й про те, що його власник є громадянином першої у світі держави робітників і селян, які добровільно об’єднались у великому Радянському Союзі, незалежно від національності, і ось зараз своєю кров’ю, спільно, виборюють своє щастя, свою волю. Народи великого Радянського Союзу й обрали радянську форму суспільного ладу тому, що вона не принижує національної гідності, а, навпаки, підносить її. Цю форму обрав і український народ, один з представників якого сидить перед вами».
З чого б таке багатослів’я? Чому така казенщина на вустах комісара? Чи не здається вам, що генерал Попель сам не дуже вірить у свої слова?
...У відставку Микола Попель вийшов із тим же званням, з яким закінчив війну — генерал-лейтенанта. Попри те, що його книги мали і мають значну популярність серед усіх, хто цікавиться історією Другої світової війни, в усіх довідниках замість дати його смерті стоїть знак запитання. Вдалося дізнатися тільки, що дожив він до наших днів, до української незалежності, був людиною комунікабельною й непарадною, дуже любив рибалити і на його честь у Миколаєві названо вулицю. Оце і все.
Отож хто він був, Микола Попель — танкіст і політпрацівник, комуніст і українець? Людина, котру за власний погляд на речі все життя ненавидів маршал Жуков і котра у червні 1941 року ледь не зірвала весь план «Барбаросса»? Не знаю. Мабуть, не тільки я не знаю, як оцінити мого героя, бо мовчать про нього й «Українська радянська енциклопедія», і діаспорна «Енциклопедія українознавства», хоча пишуть про значно дрібніших за масштабом дій військовиків. Одне слово — чужий серед своїх...
Й ідеальний герой для того, щоб у телесеріалі показати всю неоднозначність «радянського» боку війни, де українцю — навіть генералу! — було нелегко лише тому, що він свідомо залишався українцем, хоч і «червоним»...
СЮЖЕТ ТРЕТІЙ: ФЕДІР ПІГІДО-ПРАВОБЕРЕЖНИЙ
Інші прекрасні можливості для розвитку небуденних сюжетних ліній дають спогади людини цивільної і зовсім не «червоної» за поглядами, хоч на момент початку радянсько-німецької війни — громадянина СРСР. Людини, яка дивилася на всі тодішні події зовсім не поглядом борця і яка не була симпатиком жодного тоталітарного режиму.
«Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з партійних комітетів потяглася за ними... Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувалого масового дезертирства. Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам’ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; не менш добре пам’ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути».
Це — фрагмент із книги «Велика Вітчизняна війна». Саме так, у лапках. Написав її Федір Пігідо-Правобережний (1888—1962). Його біографія була стандартною для великого числа наддніпрянської інтелігенції. Селянин із Стайків на Київщині, він здобув середню медичну та вищу економічну освіту, потім працював у радянських виробничих структурах, викладав у вузах. У часи війни перебував на зайнятій нацистами території, потім, як і сотні тисяч українців, евакуювався на Захід, не бажаючи знову опинитися під владою Сталіна. Працював в українських емігрантських виданнях, у наукових центрах, був активним діячем Української революційно-демократичної партії. Вперше книга його спогадів опублікована в Канаді 1954 року, перевидана в Україні 2002 року. Вона змальовує картини, аж ніяк не схожі на те, що досі пишеться у вітчизняних підручниках історії...
«Спроби застосувати «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скот з колхозних фарм — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами... Місцева влада була безсила припинити цю сваволю. В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком», що «як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію», та що народ, «як один», стане на захист своїх кордонів».
Ось такі настрої зафіксував Федір Пігідо у селах навколо Києва, коли радянсько-німецька війна тільки почалася. Вермахт підходив до столиці УРСР — і настрої ставали більш радикальними. При цьому оповідач так рельєфно описує носіїв цих поглядів, що хоч вставляй ці фрагменти, не переписуючи їх, просто у сценарій телесеріалу:
«Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком, де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.
— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.
Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців».
«Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди у нього, хрестяться, і радість на обличчях змінюється сумом:
— Там же десь наші діти...
Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртами...»
На Київщині розгортаються бої між радянськими та німецькими військами, і Федір Пігідо, який вибрався з Києва на село до своєї родини, спостерігає зблизька за діями Червоної армії:
«Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918-20 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош-берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош-берьош» — хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно-західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе-командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий... Внаслідок цієї операції після бою «не вернулось» назад двадцять п’ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку-«дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю радянську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п’ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат».
Червона армія реагує на дії «петьок» усіх рівнів тим, що не хоче воювати «за Родіну, за Сталіна». Воно й не дивно: значна кількість бійців пережила Голодомор, родичі інших були розкуркулені чи виселені з великих міст під час їхнього «очищення від нетрудових елементів». Отдже маємо закономірне видовище:
«Скільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення... Увесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти».
Битва за Київ закінчується оточенням майже мільйонного Південно-Західного фронту на чолі з генералом Михайлом Кирпоносом, і це оточення перетворюється на повну катастрофу:
«Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених, чоловіка 400—500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено. Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два-три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом».
У полон тоді потрапили 665 тисяч радянських вояків, 100-120 тисяч розбіглися по селах, і тільки 21 тисяча пробилася з оточення. Цифри надто красномовні, отож настрої червоноармійців, зафіксовані у книзі Пігідо-Правобережного, можна вважати типовими:
«У нашому полку, — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста!
Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки... Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.
— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.
— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів».
Федір Пігідо не тільки фіксував те, що бачив навколо. Він ретельно осмислював трагічні події, які відбувалися з країною і народом. Звичайно, сподівання українців та інших народів СРСР на те, що Німеччина може принести визволення від жахіть сталінізму, були ілюзією, бо ж не існує «хороших» тоталітаризмів, а відтак тільки змінилися форми терору, але не змінився їхній зміст. Федір Пігідо таким чином пояснює природу цих ілюзій, що яскраво проявилися під час фінальної стадії битви за Київ:
«Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф» і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров’ю викарбовані на народньому тілі двадцять п’ять років сталінської тиранії... Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип’ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям. І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх».
Як не парадоксально, з противником радвлади Пігідо-Правобережним у цьому згоджувався глава цієї влади Джугашвілі-Сталін, котрий чи то випадково, чи то з якимось далеким розрахунком, але прохопився восени 1941 року, що головною причиною катастрофи нацистів стане «дурнувата політика Гітлера, яка перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». Цікаво, що практично те саме, але вже після війни, написав у спогадах танковий геній Гейнц Гудеріан — німецький полководець, котрий під час війни суворо заборонив своїм танкістам розстрілювати комісарів і вчиняти єврейські погроми... Отже, для того, щоб зробити українські воєнні серіали, які будуть водночас і правдивими, і національно «відцентрованими», матеріалу достатньо. Перед нами пройшли епізоди, пов’язані тільки з трьома небуденними долями, — а скільки ж їх! Слово за продюсерами. За фінансистами. За менеджерами. Зрештою, і за політиками, — якщо останні хочуть мати під ногами міцний ґрунт у вигляді країни, що вкорінена у своє власне неповторне минуле.
